Століття Якова. Людина в п’яти масках

Після прочитання "Століття Якова" в списку моїх улюблених авторів тепер буде Володимир Лис :)
Просто захопилась його манерою писання. Особливо приваблює вживання західно-польського діалекту, який і досі активно використовується в глибинках західної України.
Щодо історії столітнього дідуся Якова так це взагалі неймовірна річ! Я ніколи б не подумала, що сто років нелегкого, насиченого буремними воєнними і повоєнними подіями життя можна викласти лише на, приблизно, трьох сотнях сторінок.
В ній є багато простого життя, сільських буднів, кохання, а найголовніше - роздумів.
Мене дідусь Яків не відпускав цілих чотири дні :) Я або читала, або "переварювала" прочитане.
В книзі не приховуються емоції. Сцени любощів там по-українськи пристрасні, що надає ще більшого колориту цьому роману.
Книга стала для мене особливою. Так наче б сиділа і слухала старенького дідуся, якому так треба виговоритися. І стільки суму було, стільки горя!
Невже можна стільки пережити? Яку ж це треба мати снагу до життя? Яку любов плекати в серці щоб не дивлячись ні на що, все ж дожити до ста?
"Століття Якова" - це книга справжня до останнього слова! Книга для тих, хто прагне мудрості не теоретичної, а мудрості прожитої століття.

Очень давно не читала современной украинской литературы. Уверена, что это произведение отнесут к классике, - и хорошо бы знать, что многие дети, подростки в Украине могли бы читать такие книги!

Жизнь одного села - и человека в нем, олицетворяющего собой целый век, все перемены и перипетии, что довелось пережить этой земле, и людям на ней. Сегодня это западные территории Украины, недалеко от польской границы, а вчера - коммунистический режим, деление земель с соседней Польшей, две мировые войны, - и все это разрушающей силы, уничтожающее жизни, семьи, культуру, традиции. Много горечи и боли в этой истории, но рассказана она так "между прочим", как действительно мог бы, наверное, пересказывать свою жизнь очень пожилой человек.

Что было, того не изменить, и кто ушел, того не вернуть, но живым жить, делать выводы, учиться. Меня ранила, но и укрепила эта книга - в моей вере, в моих надеждах.

Целый век, переданный через историю одного человека. И так же непросто, как этот век, сложилась и судьба Якова. Ему достались и страшные потери, и счастье, пусть и мимолётное, ненадёжное, но ведь было же. И на двух с половиной сотнях страниц уместился целый пласт истории страны и человека. Но так как это всё-таки «Століття Якова», то на первый план выходит Яков, Якуб, Яська, который особо не вникает в происходящее за пределами своего села: надо идти воевать, значит, пойдёт, надо помогать повстанцам – поможет, чем сможет. А вот события столетия проходят немного фоном, но никуда от них не деться, ни от прошлого, ни от настоящего, как и Якову, совершавшему и хорошее, и плохое.

Хочется отметить и язык книги. Поначалу непросто было понять некоторые выражения, спотыкалась об "ци", "цим" вместо "чи", "чим", "гувурєти" вместо "говорити", но достаточно раз-другой прочитать это слово вслух и сразу всё становится на свои места.

Если честно, не знаю, что говорить о книге, как рассказать об истории этого человека, да и целого народа, если уж на то пошло. Боялась, что "Століття Якова" окажется перехваленным, но нет, это действительно хорошая книга.

Спойлери

Несподіваним натхненням написання рецензії став анонс каналу 1+1, про вихід 4-серійної екранізації роману. Саундтреком стала композиція Не йди у виконанні одного з моїх улюблених гуртів - Океан Ельзи. Судячи з анонсу, маю підозри, що сюжет був трохи змінений, але актори, котрі виконують головні ролі, мені імпонують. (Боклан - просто крутий).

Прочитавши роман Володимира Лиса, я зареклась проглядати анотації до книг, бо Століття Якова стояла на моїй полиці доволі довго. Я ніяк не могла за неї взятись, хоч чула багато хороших відгуків. Вже після прочитання, я ще раз подивилась анотацію і зрозуміла: її зміст зі змістом книги мало співпадає і зовсім до читання не заохочує. Подібна ситуація у мене була з романом Тамдевін Галини Вдовиченко, тільки навпаки. Опис змісту мене зацікавив, але книга розчарувала, бо там не було і половини описаного в анотації.

Століття Якова я перечитаю ще не один раз. Прониклива, добра і сумна історія волинського селянина довгожителя мене неабияк зачепила. Я наче прожила з ним його життя, відчула біль від втрати, докори сумління, страх і самотність. Автору вдалося дуже добре показати дорослішання героя, те як він мінявся від юних років аж до старості. Я прониклась до нього симпатією і співчуттям. Образ Якова, коли він переступав поріг 100 річниці, запам'ятався мені найкраще, бо Володимир Лис зміг дуже достовірно передати все, що відчуває людина, котра прожила століття.

Постать Зосі (моєї тезки, Зося - польський відповідник імені Софія, у зменшенопестливій формі), найпалкішго кохання Якова, є невід'ємною частиною всієї історії. Зося дуже самовіддана. На прикладі шляхтянки можна зрозуміти чим насправді є щире почуття. До того ж польський менталітет був достовірно переданий в характері героїні. Одна з найчарівніших постатей у романі, на мою думку.

Наскільки живою і гарною мовою написаний роман. Протягом перших кількох сторінок треба "втягнутись", а далі читається дуже легко. Взагалі, на книжкових полицях - моїх і крамничних - з'являється все більше і більше творів написаних українською мовою. Спробуй знайти час на сон.

Справляє враження також сільсько-міський(польський) колорит, з перевагою сільського. Тут сватання і весілля і недільні походи на Божу Службу. Не знаю як хто, а я завжди, читаючи про сільську місцевість, уявляю собі село де жили бабуся з дідусем. В цьому щось є.

Загалом, раджу читати і не сумніватись. Це стосується не тільки Століття Якова. Якщо не сподобається, завжди можна відкласти і почати знову, коли прийде час, або ж прочитати щось інше.

Ця книга - для мене не просто книга. Це одкровення, політ душі, приголомшлива сповідь людини, яка прожила дуже важке, сповнене болем і втратами життя. Але, водночас, у житті столітнього Якова було й кохання, й щастя, й радощі. Для мене якесь диво, як, ну як авторові вдалося у 237 сторінках так вичерпно, влучно та напрочуд сердечно показати долі головних героїв, саме героїв, не персонажів?! Найдивніше те, що їх життя описано на тлі історії українського народу - трагічної, до болю рідної - так повно та досконало, що іноді пронизує думка, що, можливо, автор володіє "машиною часу" та може переміщуватися у часі, щоб потім передавати людям все, що побачив на власні очі, за допомогою паперу та літер.
Неодноразово я відкладала книгу, щоб обміркувати ту чи іншу цитату, ту чи "гиншу", як то "кауть" в Загорєнах, подію чи вчинок головного героя. Ніхто не ідеальний, і автор не ідеалізує свого героя, але тим-то він і дорогий серцю читача.
Ну і, звісно, мова Володимира Лиса. Ці прості діалектні слова, якими пише автор, знають якийсь короткий шлях до душі того, хто їх читає. Вони як пісня жайворонка, як барвінковий цвіт, як посмішка дитини...
А що є життя для кожного з нас? Що таке щастя? На ці та багато інших запитаннь я знайшла відповідь у цій книзі. Впевнена, що неодноразово перечитаю цей шедевр української літератури - а це саме шедевр, майбутня класика, як на мою думку філолога.
Мені дуже сподобалися обидва епіграфи, які обрав до свого твору пан Володимир:

Так само і я слухала крізь день і ніч серце автора, яке співало - то радісну пісню, то сумну. Спів стихає та зникає, як пара, але добре, що є книга, в яку завжди можна заглянути і оновити слід у своїй душі... Прекрасна, просто надзвичайна книга!

Эта первая книга современной украинской литературы, которую я, не сомневаясь, хотела бы рекомендовать всем. Не потому что всем понравится, а потому что всем стоит прочитать, лучше на мовi. Это рассказанная между прочим, между изломом эпох, между войнами, между разрушением и рождением государств история жизни и смерти, любви, ошибок, счастья, человека. Несмотря на увлекательность сюжета, роман для меня не про что, а про как - мелодия текста, прогулки в тумане, облака воспоминаний сделали книгу для меня настоящей, сгладили некоторую сюжетную эквилибристику, которая коробила (история с медальоном Зоси).

100 лет - это много, но какой же малостью кажется этот век на излете жизни. Ради чего жил? Грешил. Брал и давал. Воспитывал детей. Любил. Воевал. Работал. Все как у всех. Почему же на пороге столетия жизнь сосредотачивается вокруг ожидания весточки? Все зря?

Со многими вопросами оставила меня книга. Заставила задуматься. Как и положено хорошей литературе.

Она теряется, ее приходится искать, но она все же есть. Да-да. Качественная современная украинская литература существует! Возможно, это и не великий украинский роман (https://www.sho.kiev.ua/article/328), но наличие такой литературы все же вселяет надежду. А понравилась мне книга следующим.

Во-первых, она умеет зацепить. Сделать так, чтобы захотелось вдруг собрать чемоданы и рвануть в село Загорены, чтобы встретить столетнего Якова лично. Хотя, мне иногда кажется, что именно так все и было. Что нет никаких посредников: ни романа, ни писателя. А есть только ты, Яков Мех, и его рассказ. Настолько вот живой и колоритный получился образ. Заподнополесский диалект, на котором написан роман, заставляет окунуться в мир рассказчика с головой, ощутить себя не читателем, а слушателем. Слушателем очень внимательным и сопереживающим, от первого и до последнего слова. И это очень здорово.

Во-вторых, очень просто и доступно, на примере одного лишь человека, описана непростая судьба целого поколения, что может и должно cделать этот роман по-настоящему народной классикой. Жаль только, что очень уж тихо, незаметно и скромно добирается такая вот вещь в библиотеки украинцев. А такие вещи украинцам сейчас нужны. О таких вещах украинцам сейчас нужно кричать на ухо как можно громче.

Пять из пяти.

Володимир Лис сучасній український письменник виходець з Волині народжений у 1950 році, який одночасно є драматургом, прозаїком та журналістом та продовжує свою творчу діяльність навіть зараз. Один з його останніх романів, який вийшов у світ у 2010 році, «Століття Якова», здобув Гран-прі конкурсу "Ґранд-Коронація" в рамках конкурсу рукописів "Коронація слова" в 2010 році. В журі того конкурсу була письменниця Оксана Забужко, яка написала в передмові до роману: "Направду добра книжка".
В цьому романі головний герой, Яків Мех, доживаючи до свого 100 ліття, переповідає історію свого життя сповненого любовних перепитій, помилок та страждань: життя на Поліссі, службу в польській армії, німецький полон, службу в армії радянській, убивство дружини і дітей. Цим і пояснюється назва твору: в історії описуються визначні та важливі для історіє події кожного періоду існування нашого світу, так в цьому романі описується століття, але не з точки зору загальної людської історії, а відносно Якова, описується його індивідуальна історія, притаманна лише йому.
Яків є центральним персонажем твору, але не зважаючи на це, автор не зациклюється на оповіді лише про нього. В цьому романі ми можемо спостерігати життя чотирьох поколінь сімейства Меха: його батьки, він сам, його діти та внуки. Яків – член родини, який пов’язує всі покоління, який репрезентує історію їх роду.
Центральною проблемою роману є побудова взаємовідносин між батьками та дітьми і між людьми загалом. Любов, жаль, співчуття, потреба захисту людей – все це впливає на наші дії. Для Якова основною потребою в його житті є любов та прив’язаність, все це спостерігається у його відносинах з жінками, дітьми та навіть з чужою людиною, яку він зустрічає наприкінці свого життя,- наркоманкою.
Яків – щира людина, яка легко відкриває своє серце, але на своєму віку декілька разів переживає зраду від коханих жінок, він вже майже розчаровується в коханні, але життя повертається до нього світлою стороною.
Відносини між людьми – це така складна і непередбачувана річ, і це чітко показується в романі «Століття Якова». Іноді прив’язаність та намагання допомогти знедоленій людині можуть нашкодити відносинам між рідними людьми, або ж навіть відношення рідної душі може завдати таких ран, які будуть загоюватися все життя.
Дуже цікавою є організація тексту, оскільки тут переплітається два часи, теперішній і минулий, події, які відбуваються з героєм в сьогоденні наштовхують його на роздуми про його минуле. Читаючи текст ми можемо чітко бачити межі між різними світами героя. Слід зазначити, що плинність подій з глибин пам’яті письменник подає хронологічно (юність, зрілість, старість), а сама розповідь вільно перетікає з одного часу в інший.
Ми також спостерігаємо перехрещення індивідуальної історії зі світовою (описуються 30-і – 40-і роки XXст.), що відсилає нас до жанрової різнобічності цього роману. Це водночас роман жанру родинної саги, історичний роман, в деяких моментах любовний і навіть соціально-психологічна драма. В той самий час він насичений численними несподіваними подіями, що викликає інтерес читача та не залишає його байдужим.
Протягом свого життя Якову Меху довелося побачити багато жахливих ситуацій: репресії, вбивства невинних людей, жертву наркоманії і т.п. Така насиченість інтригованими моментами робить роман цікавим та стимулює до його прочитання.
Говорячи про лексичне навантаження тексту слід зауважити, що текст багатий на діалектизми «їден, куперація, зновика, пощитала, фершалка, дохтурка, не тра, зара, типерка, тильки, влюбетися, заштрик...», польські слова «жолнеж (солдат), позостає (відстає),кубіта (жінка), менщизна (чоловік), до відзення (до побачення) », кумедне поєднання російської та української мови (написання російських слів українськими літрами) «…Нє лєчєнієм своім, а хотя і за ето спасібо…» , також присутні жаргонізми «мачо, бля, хрич, здохнеш». На початку важко одразу ж звикнути до такої лексичної насиченості, це може уповільнити прочитання роману, може навіть ускладнити його розуміння, але потім звикаєш і насолоджуєшся гарним текстом.
Також, не зважаючи на тяжку лексику роману, Володимир Лис зумів зробити текст легким для прочитання, виклавши більшість подій за допомогою діалогічного мовлення та не перевантажуючи текст психологічними роздумами.
Цей роман може зацікавити будь-якого читача, оскільки він насичений різноманітними подіями на будь-який смак. Тут є і історії кохання, описуються історичні проблеми, а також сучасні суспільні проблеми, наприклад наркоманія, проблеми сім’ї та відносин, проблеми вибору, зрада заради спасіння дорогих тобі людей і багато іншого.

Володимир Лис – дуже чуттєвий та правдоподібний автор. Він створює історії та долі людей. Людей, які близькі твоєму серцю, простих українців, селян. Тим самим зароджує у свого читача зерно любові до України.
Остання мрія Якова – зустріти своє століття в колі родини. А ще отримати прощення за гріхи, які скоїв за життя. Не навмисне, але чинив так, бо не мав вибору. Або вважав, що це правильно саме на той момент. А потім, як і кожна людина заплатив за свою помилку – вічним душевним болем. Та незважаючи ні нащо - він лишився людиною, яка завжди готова допомогти ближньому.
В юні роки Яків покохав, але зазнав болю, бо був іграшкою для коханої, яка зрадила його почуття, розбила серце. І це кохання мало вплив на все його життя. Та він навчився любити і порятував своєю любов’ю душу коханої, Зосі. Жінки яка зневажала себе, впала на самісіньке дно, але знайшла в собі сили перекреслити минуле: стати доброю матір’ю, дружиною та невісткою. Порятувати життя своїм рідним. Та відчути, що таке щастя.
Зрештою Господь почув молитву Якова. Він помре зі спокійною душею та не на самоті.