Століття Якова. Людина в п’яти масках

Цей роман нагадав мені "Тихий Дон" Шолохова. Але менший за об,ємом, за обсягом часу- більший. Включно - сьогодення. Мова чудова. Диалектизми є, але в контексті зрозумілі. Жінки- сильні, мудрі, мужні. Більш мужні, ніж чоловіки.
Не хотілось штампів про "одне дихання", то нехай буде так: непомітно час сплинув.
Ви помітили, що є такі щасливчики, які з роками ніби ліпше стають ( хоч і в зморшках тіло)?
Таким я бачу головного героя. Красивим старим. А в першій частині майже не сподобався. Хотілось гримнути : "Телепень! Чого товчешся? Чому нічого не робиш для свого майбутнього?"
Слово яке- "любощі" ( про секс)!!!
Дізнаємось про життя Полісся, про суди, що виправдовують вбивство, бо полював на приватній теріторії; про звичаї та їх болісний злам.
Є таке, за що хотілося зняти зірочку. Але може це я не розумію: що знаходили в Ясику жінки, щоб кидати все ?!
Більш серьозне- загранотряди під Берліном. За документами їх було расформовано наприкінці 1944. Чи не всі відомі?
Важкі теми підняті, не все ще з,ясовано; герой сам мається з того, що накоїв і нам не дає спокою: чи можно було не вбивати?
З роду-віку не читалося таких "лагодзінків літературних"!

книга умело цепляет своими образами. они настолько живые, что четко видишь все прорисованные детали, слышишь ветер в саду, плач ребенка, стон, выстрелы, скрип дверей и шаги. герои ничуть не выдуманы, не преувеличены ни их слова, ни поведение. они любят, ссорятся, верят в Бога, страдают, вспоминают и сожалеют о содеянном. Жизнь старого Якова - это такой пример и антипример в одном, его почти во всем и почти всегда вела любовь и даже тогда, когда брал тяжелый грех на душу, все было все равно правильно.
эта книга просто должна стать классикой украинской литературы, потому что она честная, народная и интересная.

Не думаю що можу багато сказати про цей твір. Просто раджу прочитати, а якщо не хочете, то хоч прослухайте читання автора (там лише основне), яке настільки душевне, що я закінчивши слухати просто ридала і ще довго не могла заспокоїтись, настільки це було прекрасно!

Головний герой, Яків, якому вже за 90-то років, поряд зі своєю хатиною знаходить молоду дівчину, яка просто "з грядки" їла мак. Яків її виходив, зробив все щоб вона жила. І в цей час почав їй розповідати історію свого непростого життя. Починаючи з підліткових років, з першим коханням, армією, знайомством з головним коханням - Зосею, війною... Ой, багато чого там було і просто сердце крається.

З персонажів, найбільше сподобалась Зося, жінка, котра кинула своє... я б сказала безтурботне життя і поїхала за коханим у глибинку. Мріяла зробити з доньок розумних і навчених лікарів...

Книга закінчується не менш душевно.

Аж самій жити захотілось. Поки читала в голові кружляла думка "яка ж наша солов'їна прекрасна!".

Книга не викликала в мене аж таке захоплення, як у багатьох відгуках. Можливо злий жарт тут зіграло те, що назва на слуху, та й екранізація вже є (до речі, добре, що я почала дивитися ії вже після книги, бо інакше не видалося б мені прочитати цей твір), то ж очікувала щось такого, щоб не відірватися. І відривалася, і розтягувала, і порівнювала з "Вересовими медами"...
Не згодна з відгуком, що книга просто секс-путівник по життю Якова Меха. Дійсно, була в його житті не одна жінка, але ж чи багато серед нас однолюбів чи то моногамів? Яков згадує і своє перше кохання, палке, трішки безумне. І своє, як він називає, справжнє кохання, передчасно втрачене. Випадок на війні? Ну, то скільки таких випадків було і в інших... Взагалі життя Якова це таки справжнє життя, і книга про нього, про справжність, про горе і радість, про щастя і любов, про зраду і несправедливість, про бажання вижити та врятувати рідних. Це те, через що всі ми проходимо. Лишень Якову ще довелося жити на зламах істрорії із змінами країн та війнами. Важкі сто років, не кожен витримає...

Книга, у якій сховане саме життя.
Дід Яків Мех стоїть на рубежі свого століття. Дні старого досить одноманітні, аж допоки на його порозі не з’являється молоде дівчисько на їм я Оленка. Він спробує допомогти їй вибратися з халепи і почне згадувати своє життя. А за сто років сталося чимало чого: жінки, армія, війна, життя і смерть. Спробуємо розкласти все по поличкам.
Почнемо з мови. Спочатку читалося важкувато, через своєрідний сленг, який використовують на Західній Україні. До речи, західнополіським діалектом, а саме на ньому говорять у книзі, користуються й досі. Поступово я призвичаїлася і справа пішла швидше. Під «важкувато» маю на увазі саме вимову, тому що розуміла я, звісно ж, кожне слово. І все ж було незвично і трохи чудернацько «чути» очима слова «квяти» чи «типерко». Українська мова надзвичайно різноманітна і цікава.
По-друге, я ні в якому разі, не загострювала увагу на політичних аспектах. З історії нам відомо, що у Волині своя складна і заплутана доля. Щоправда покажіть мені хоч один куточок України, де історія є простою. Але комусь з читачів може здатися, що політичні погляди героїв досить неоднозначні чи сумнівні. Я ж дивилась на всі дії персонажів, як на звичайну історію життя людей, зовсім не звертаючи увагу на політику. Адже у кожного бувають помилки і кожен (хто б що не казав) прагне будь-що вижити і зберегти своїх рідних.
По-третє, фільм досить суттєво відрізняється від книги. Про цей твір Володимира Лиса, мені довелося вперше почути лише після перегляду реклами на телебаченні. Де показували анонс фільму «Століття Якова». Мене зацікавили костюми, історичність, настрій, а те, що картина відзнята Україною. Звісно, що о 20:00 я сиділа перед телевізором і захопливо дивилась всі чотири серії. Не прочитати книгу, я просто не могла. Ні, ну справді, як можна було обійти її стороною. Розбіжності є, і варто сказати, дуже суттєві. Але фільм від цього зовсім не програє. А музика… «Не йди» Океан Ельзи і «Під облачком» Христини Соловій вже декілька тижнів лідери мого плейлиста.
Тепер про героїв книги. Що тут можна сказали, крім того, що вони такі справжні і живі. Читаєш і наче бачиш перед собою живу юну красуню Улянку, шляхтичку Зосю, простого і гордого Якова, багатого Тимоша, старих Цвіркунів. Наче справді заходиш у скромну сільську хату чи йдеш до густого Поліського лісу. І якось нема ані бажання, ані змоги осуджувати їх вчинки чи робити аналіз. Ці люди жили як вміли, приймали рішення, кохали, сміялися, страждали. Інколи, те як вони вирішували свої проблеми, які речі говорили, методи якими керувалися в житті, були явно помилковими. Але, як вже було сказано, в книзі сховане саме життя. І як у реальному життя, не буває ідеальних людей, так і у витворі Лиса персонажі наче дійсно дихаюсь на сторінках. Усім хто знає українську мову і любить українську літературу читати. І звісно ж, раджу подивитись фільм і послухати пісні.

"Століття Якова" - яскравий приклад якісної сучасної української літератури. У творі Володимира Лиса перед читачем вживу постає українська історії того буремного періоду, коли на людське життя припадало кілька революцій та радикальних змін влади та укладу життя. Та ще 2 світові війни. І це все білою ниткою проходить через життя поліської родини, слугує фоном. Історія вершилась, а люди, ті маленькі пішаки, якось жили, кохали, народжували дітей, вмирали. Ті ж пристрасті, що і зараз, ні трохи не слабші пристрасті.

Читається як Локо Дашвар, як Анунін - із захопленням, із цікавістю. Автор пише живою мовою українського народу, знайомить читача із його історією із його народом. А то може хтось встиг забути, забивши голову сучасним глянцем та пафосом.

Гарно написано, зачіпає за душу. Історія одного чоловіка, що прожив майже сто років. Були і війни і кохання в його житті. Багато чого було...Тепер йому залишилося лише жити спогадами, про червоного коня, про вбиту дружину і дітей, про зсилки до Сибіру, про дівчину-наркоманку, яку спас. А так легко відчуваеш героя, відчуваєш атмосферу, туман, вистріли, погляди, так неначе переживаєщ все це сам. Не сподобалася лише така кількість сексу, ну якось не віриться, що тоді в ті часи люди могли вести такий спосіб життя. Не в'яжиться з тим про що мені розповідала моя прабабуся.

Коли береш до рук книгу, то в уяві вимальовується старший сивочолий чоловік і ти розумієш, що автор писав про довгі 100 років життя цього старця. Але перевага хорошої книги в тому, що жодна здогадка «А що ховається під обкладинкою книги?», не замінить здивування і насолоди від прочитання тексту.

Буває з’являється недовіра до книги, коли автори намагаються замінити реальний образ нереальною вигадкою. Володимир Лис створив абсолютно правдивого героя – простого чоловіка, простота якого зачаровує. Яків Мех – це уособлення українця, який мужньо пройшов «веселе» XX століття. Події роману відбуваються як в реальному часі, так і переносять нас до минулих десятиліть. Однак зовсім не віриться, що в XXI столітті, може жити той самий Яків Мех, який встиг побувати громадянином різних держав та пройти військову службу в їхніх арміях, перейти всю бурхливу вервицю свого часу і при цьому більшу частину життя не виїжджати з рідного села.

Головний персонаж книги не є пафосним героєм, тому з нього не можливо зробити міфічну мумію. Він не виголошував гучних промов і цей образ ніколи не стане манекеном в руках політичних вождів. Саме тому такий герой здається нереалістичним у наш час. Людей тої породи, найбільше хотіли знищити. Кожне українське село пережило свої драми, в кожному з них знайдеться схожа історія, тотожна тій що відбулася в поліському селі Загорєни, на фоні якого розгортаються основні події роману. Наша біда – ми тих історій не знаємо. Бо втрачаємо не лише історичну пам’ять, традиції, сімейні хроніки, ми ще й втрачаємо скарб, яким послуговуємося на щодень – мову. Діалоги в книзі особливі так як написані справжнім західно-поліським діалектом.

Володимир Лис дарує нам оригінальний життєпис старого Якова. Цей життєпис повний скарбів які з кожним днем губляться. Перш за все це пам’ять про мовчазних і гордих, красивих і світлих людей. Автор нікого не ідеалізує, його герої поводять себе як живі люди з усіма притаманними їм помилками. Яків Мех – це типаж людини дії, аристократа по духу, який несе в собі неймовірне світло і запал. Це той невідомий українець, який за будь-яких обставин залишався на своєму місці, який міцно стискав зброю в руках в найзапеклішому бою, який умів палко кохати і віддаватися своїй пристрасті з головою. Яків прожив своє століття за всіх тих, хто не перейшов криваві ріки часу.

Да, есть горькая правда земли,
Подсмотрел я ребяческим оком:
Лижут в очередь кобели
Истекающую суку соком.

Так чего ж мне ее ревновать.
Так чего ж мне болеть такому.
Наша жизнь - простыня да кровать.
Наша жизнь - поцелуй да в омут.
С. Есенин

За життя Яків не раз задумувався над словами свого військового командира, польського шляхтича, про те, що жінку вважають поріддям диявола й водночас оспівують як богиню... Так, Якову щастило на жінок, лишень... майже усі, до кого він мав почуття (потяг), виявлялися шльондрами або "відплачували" йому зрадою. І це людині, який заради порятунку жінки двічі пішов на вбивство...
Але твір не тільки про відносини між чоловіками та жінками - твір про важке для мешканців теперішніх територій Західної України ХХ століття, коли доводилося виживати серед ворогуючих націй - поляків, українців, німців, росіян.