Століття Якова. Людина в п’яти масках

Нікого не здивуєш цією книгою. Читана-перечитана всіма. Пишу відгук після другого, більш осмисленого читання, коли вдається знаходити між рядками щось більше.
Історія життя столітнього діда, якого пороздирало все що є на світі: армії, війни, табори і скажені імперії. Вбиті, вкрадені, покалічені життя людей у безжальних м'ясорубках хворих режимів. Головний герой - вимираючий вид справжнього чоловіка, який вміє любити жінку, а це теж талант.
Лис пише про життя, і як воно подекуди мучить. Добра, справжня, щира книга. Місцями путівник як вижити. Розповідь любові і болю, проте як вони йдуть разом, не відстаючи ні на крок.
Для тих хто прочитав?
Цілу книгу мене мучило питання, кого він любив більше? Прикінці зрозуміла, що любов - не прилад вимірювання почуттів. Вона не повторюється двічі одинаково...

Розчарована. Так, зав'язка гарна, дійсно. Перші сто сторінок ковтаєш, а далі щось каламутне.
По-перше, забагато сюжетних ліній. Цікаво, автор сам не заплутався в них?
По-друге, книга абсурдна в деяких моментах. Особливо дивні любовні лінії.
По-третє, аж занадто насичена польським діалектом.
Ну, і наостанок, нічого особливого, чесно. Досить таки примітивно, як на мене.
Не знаю, чому так багато позитивних відгуків. Певно, "на колір і смак..."
Єдиний плюс - гарна мова автора, вдало використані художні засоби. Красиво - хоч на цитати розбирай:)
Але книга не моя, однозначно. Намагалася знайомитися й із "Солом для Соломії" - теж не пішло. Точно, Володимир Лис не для мене.
Але ж думка вельми суб'єктивна...

"Времена не выбирают,
В них живут и умирают"

Александр Кушнер

Эта книга о Якове, конечно, но для начала...

Меня всегда удивляла война. Легкость, с которой в нее оказываются втянутыми люди, которые всегда думали о других, более бытовых вещах. Как большие люди играют в свои игры, используя для этого все средства. Как тонко ведется пропаганда, и вчерашний друг становится сегодняшним врагом. Из-за чего? Когда говорят о любви к родине, вспоминают родной дом, село, лица любимых. Вспоминают вполне конкретные вещи. Но кто-то говорит людям высокопарные слова и раздает несбыточные обещания, рассыпает угрозы — и люди вынуждены менять ход истории ценой собственной жизни. И продолжаются кровопролитные войны, а их зачинщики умирают в старости своей смертью. А иногда и не кровопролитные, ибо как показывает история, слепой веры и ненависти достаточно для почвы холодных войн.

А Якову Меху довелось пройти немало. Ему не было дела до больших исторических игрищ, в которые он был вынужден ввязываться. Яков вел свою войну и вершил свое правосудие. Не все в его жизни сложилось.... правильно? Я не стану его судить. Но то, с какими смирением и непокорностью одновременно он нёс свой крест... Чьей бы не называли землю, на которой он жил — польской ли, советской ли, — для него она всегда оставалась единственным Домом. И женщины, которых он любил — остались любимыми им вне зависимости от того, с кем они вступили в законный брак перед Богом. Для него не существовало чужих детей.

Яков знал, за что готов убивать, за что не готов и за что готов умереть сам. Ему не нужны были для этого подсказки польских, советских, немецких, патриотических суфлеров, коих было немало.

Потому что он знал, что именно он любит.

Как у Уайлдера :
"....нас тоже будут любить и тоже забудут. Но и того довольно, что любовь была; все эти ручейки любви снова вливаются в любовь, которая их породила. Даже память не обязательна для любви. Есть земля живых и земля мертвых, и мост между ними – любовь, единственный смысл, единственное спасение".

Існує у світі дуже багато книг. Всі вони між собою різні: є героїчна фантастика, солодкі романи, інтригуючі детективи, захоплюючі пригоди. Та дуже мало книг про життя. Життя у всій його красі та простоті. Я горда тим, що саме українець зміг написати саме таку книгу про людське буття. Володимир Лис, справді, зумів зробити так, щоб можна було прожити життя одного сільського чоловіка з усіма емоціями і почуттями.
Я задоволена тим, що ці сто років Якова я прожила за майже один день. За ці більше ніж 24 години я і сміялася, і хвилювалася... Я зрозуміла, що таке час, і як насправді він швидко біжить. Багато чого для себе відкрила і переосмислила. Це перша моя прочитана книга, яку, закінчуюючи читати, я плакала до схлипу. Вдячна автору за цю книгу. Вона неймовірна.
Раджу всім.

Полесский украинец Яков Мех  вот-вот и отметит свои 100 лет, а это значит, что он многое повидал на своем веку: и Российскую империю, и УНР, и Польшу, и гитлеровскую Германию, и СССР, и даже успел пожить в независимой Украине. Ему есть, что вспомнить, есть, о чем жалеть. И он расскажет о том, что терзает его душу...
⠀
Давно хотела познакомится,с творчеством писателя, которого называют классиком украинской литературы. Решила начать с романа “Век Якова”, и не пожалела.
⠀
В такой маленький объем уместить целый век, передать колорит западнополессконо края, рассказать о трагедиях, которые камнем легли на сердце нации － так может писать только талантливый автор.
⠀
Люблю, когда в произведении сложная структура: в данном случае － это временные скачки, которые помогли максимально проникнуться историей.
⠀
Главный герой полон противоречий, его нельзя отнести ни к положительным, ни к отрицательным персонажам, и это заставляет задуматься, а как бы поступил(а) я на его месте. И ответа нет, ибо бывают времена и события, когда граница между тем, что правильно, и тем, что неправильно становится слишком размытой.
⠀
Роман впечатлил. Хочется дальше познавать творчество В. Лиса, поэтому на очереди “Соло для Соломии”.
⠀
Интересные факты:
⠀
1. В 2010 году книга получила Гран-при конкурса «Гранд-Коронация» в рамках проведения юбилейного конкурса «Коронация слова — 2010». Роман вошёл в длинный список из 32 произведений книжной премии Украинской службы Би-Би-Си.
⠀
2. В 2016 году по мотивам романа Студией 1+1 снят одноименный сериал.

Книга-спогад старого Якова Меха, що ось-ось 100у весну зустріне, про життя простого селянина в поліській глибинці.

У житті Якова як на довгій ниві були і радощі кохання, і біль втрати близьких, війни і революції, народження і смерті дітей...таке незвичайне, та водночас просте гідне життя.
Книга-приклад того, як на невеликій кількості сторінок можна помістити ціле століття, і не обов'язково списувати цілі томи.
"Століття Якова" написане не літературною українською, а живою мовою, говіркою поліщуків. Деколи не зовсім розуміла прочитане, радше здогадувалася...Але це ж так атмосферно

Чого ще треба від життя?..
Дочитавши книгу, в мене на очах з’явились сльози, але не тому, що я дочитала, а тому, що такий милий, теплий відкритий кінець. І добре, що Володимир Лис не завершив на сумній ноті.
Склалось таке враження, що наче особисто я його знаю. Того Якова. Наче просто розмовляла з людиною у якої столітнє життя, столітній досвід і біль утрат. І весь час бачила його гарні, блакитні очі. Напротязі усієї книги...його очі повні життя. Не можу про цю книгу написати інакше. Я наскільки пройнялась цим персонажем, що він мені здається навіть рідним. Це ж треба так вміти писати. У автора талант.
Що стосується не лише моїх емоцій, які перепевнюють чашу, то можу сказати, що дуже вдало автор використовує місцеві говірки, передає колорит не лише український, а й польський. Показано еволюцію образів Якова, Улянки, Зоськи (хоча вона і обрала сільське життя, але мені все рівно хочеться на неї говорити Зоф’я, по-міському), Гандзі. На початку роману Яків показаний молодим, таким енергійно-емоційним, одним словом, Ясик. І лише з Улясею він Ясик. З Зосею вже Яків - чоловік з великим серцем та широкою душою. Чоловік, який зміг пройти усі пекла війни, вижити, не втратити глузду від побаченого, для того, щоб повернутися до своєї Зоськи та діток. І коли Улянка уже сивоволосою приїхала у рідне село, то вони один біля одного все одно були Улясею і Ясиком. Всеж-таки, мільйонний раз лювлю себе на думці, що з усіх бід, що падали на Україну, найгіршою навалою була саме радянська влада. Так бездумно, заради слова хворої людини, вбивати невинних людей, руйнувати життя цілих сімей лише пострілами та, до болючого сміху, знивуваченнями могла лише вона. Совєцька власть. Але роман не про історію України, а про історію одного життя. І в цьому також є плюс автору. Він вдало показав саме життя на фоні історії, а не історію на фоні життя. Хоча таких життів було чимало.
Коли до Якова приходила донька Олька, то я бачила там не літню жінку, а дівчинку-щебетушку, яка безмірно любить свого таточка. Я навіть відчувала той спокій, те тепло батьківського будинку. Добра книжка. Що ще можна написати?

Вкотре переконуюсь - сучасна українська література є багатою на такі перлини, що згодом (або ще навіть під час своєї літературної молодості) обов'язково стануть класикою.
Так, сучукрліт не перестає приємно дивувати та тішити!
"Століття Якова" - неперевершений твір у жанрі (можливо, дослідники визначають його по-іншому, але в мене склалось саме таке враження) сімейної саги. Той самий випадок, коли теза "Скажи мало, та мило" виправдала себе на сто відсотків. У романі достатньо всього - і любові, і розпачу, і внутрішньої боротьби. Та найбільш в ньому достатньо звичайної людини. Не шляхетного роду, а простої такої людини, як і ми з вами, життя якої проходить на фоні буремних подій буремного віку.
Життя Якова - Якуба Меха повне любові. До Батьківщини, якою для головного героя є не Російська імперія, не Друга Річ Посполита, і не СРСР, а невелике село Загорєни, що на Поліссі. Адже саме там, у Загорєни, в місці, де живуть близькі і рідні його і люди, кожний клаптик землі надихає і надає сили. За неї, за свою Батьківщину, і за щастя рідних людей й бореться усі свої сто років Яків-Якуб Мех. Чи завжди Яків робив правильний вибір? А якщо ні, то який був правильний? І що взагалі те поняття означає?
Що це, як не ідеальний історичний роман, який, можливо, допоможе краще пізнати соціальну історію; зрозуміти, як у вирі подій почувалася звичайна людина.
Цей роман - про саме життя. І тема ця ніколи не перестане бути актуальною, адже, як всі ми чудово розуміємо, люди завжди залишаються людьми.
Чомусь я впевнена, що колись "Століття Якова" включать до шкільної програми літератури.