Століття Якова. Людина в п’яти масках

До надто розрекламованих "зоряніх" книжок, які геть усі читали й дуже наполегливо радять, ставлення завжди дещо упереджене. Тож відклададаєш колись на потім. Коли ж це "потім" часом настає, то здебільшого знову переконуєшся, що тотальний захват трохи перебільшений. Але трапляються й виключення, що здатні подолати упередження й навіть захопити. Саме до таких виключень можна віднести й "Століття Якова". Ніби розумієш, що роман написано на конкурс, з урахуванням вподобань якомога ширшого загалу, з використанням безпрограшноі теми... Але зроблено це справді професійно, що не може не викликати поваги. Герою мимоволі співчуваєш і співпереживаєш його змушено буремне життя довжиною в ціле сторіччя, а аж ніяк не літературною мовою просто таки насолоджуєшся, позаяк не вихолощена, а справжня, що надає ще більшоі реальності образам і викликає довіру до зображених подій. Нелітературний не через матюки, що них як бліх на собаці (цього нема й близько, хіба що коли-не-коли "курва-мама" згадається, чи когось "шляк трафить" - лишимо тупу примітивну лайку "великому й могутньому", котрий без подібних милиць не може рухатись), - а за соковиту говірку з постійною заміною "е" на "и", а "я" на "є", що мабуть можна почути не лише в "силі Загорєни", а також зі всіма цими лексиколиками на кшталт "зновика" й "типерка", "тидня" й "к'ятів", "ви-те" й "неїних", "здерубків" і "придибенцій".

Роман дійсно знайомить нас з Яковом Мехом, по-вуличному Цвіркуном, який наближається до своєї сотої річниці й мешкає в поліському селі під Луцьком на відлюдді сам-один, хоч мав чималеньку родину. Але "одних нема, а ті не з нами, як Саді ще давно сказав", лиш молодша дочка Ольга навідується постійно, бо сама живе в Загорянах, та все ніяк не вмовить батька переїхати до неї. І от якось заскочує старий на своєму маковому клаптику таку собі Оленку, дівчину-наркоманку, вже сливе на останній стадії, несподіванно рятує, прив'язує (навіть буквально), та й сам прив'язується до "придибенції", відчуваючи "відповідальність за тих, кого приручили". А вона в свою чергу стає ніби каталізатором, що розбурхує цілий потік вікових спогадів. Народившись десь на початку ХХ сторіччя в тому таки селі ще за польських панів, Яків ще до початку Другої світової встигає пережити бурхливий безум, що в нього переросла дитяча любов, відслужити в польській кавалерії (навіть повоювати з німцями), несподіванно закохати в себе "уродзону шляхтянку". І хоч ні для Улясі, ні для Зосі простий хлоп був не парою, та друга стає його долею, радо занапастивши свою. Потрапляє він і в окупацію, і в фільтраційний табір, і до лав "несокрушимої й легендарної", бо те, що вже бив фашистів не рахується, адже "запомнітє, что нємцев біла, бьйот і будет біть только доблєстная Красная армія под руководством ґеніального полководца товаріща Сталіна". Дивом виживає в цих і майбутніх вихорах подій... Всього не перескажеш, тай не варто - варто читати! Скажу лише, що й давній гріх розбурхала Оленка, й на новому сприяла. Так було треба...

Роман має чотири ("штири", як то кажуть "загорєнці") частини, немов пори року й життя: дитинство ("Приблуда. Весілля") - молодість ("Червоний кінь") - зрілість ("Мир і війна") - старість ("Дожити до ста"). Остання таки співпадає з зимою, часом підбиття підсумків та збирання розгубленого. Але хіба це кінець, хіба мета лише "дожити до ста": якщо ще є сили взяти на душу гріх, що вже не спокутуєш; якщо, збираючи розкидане, ще можна одержати несподіванне дещо; якщо ще конче необхідно почути новою весною спросонну пісню тезки-цвіркуна!

Взяли до рук цю книгу? Тоді готуйтесь пройти по лезу бритви із ножем у спині.
Коли наближається межа остання, про що згадаєм і за чим заплачем?
По кому серце защемить і чим чужинець душу розтривожить?
Довге життя то Божий дар? Чи більш прокляття?
Скарби чи попелища залишились позаду?
Правда безжалісна, пекуча наче кропива. Жива, болюча, правдива історія віку. Життя якого ніхто не проживав, чи може сотні життів по крихті склали цю історію?
Читайте, але остерігайтесь чорної діри, яку Яків може залишити на останок.

Взяли в руки эту книгу? Тогда готовьтесь пройти по лезвию бритвы с ножом в спине.
Когда приближается предел последний, о чем вспомним и о чем заплачем? По ком сердце защемит и чем чужак душу растревожит? Долгая жизнь Божий дар? Или проклятие?
Сокровища или пепелища остались позади?
Правда безжалостная, жгучая как крапива. Живая, болезненная, правдивая история века. Жизни которой никто не проживал, или может сотни жизней по крохам составили эту историю?
Читайте, но остерегайтесь черной дыры, которую Яков может оставить напоследок.

Последняя книга по лампе всегда читается впритык:).
Как-то долго я вчитывалась и противилась этой книге. Наверное, потому что не люблю романы с явно выраженной любовной линией, мне это не особо интересно. Что интересно было, так это жизнь людей в Украине на протяжении почти 100 лет, о которых рассказывает главный герой - почти столетний Яков. Но его рассказ по большей части о любви и о любви, о женщинах и детях, как своих, так и нажитых с разными женщинами. Я бы с большим интересом почитала об УПА, Бандере, зверствах НКВД, о всем том горе, которое принесла советская власть в мою страну, пытаясь ее подчинить себе и уничтожить любое инакомыслие, искореняя идентичность, истребляя мой народ... Это нужно знать и помнить, кто нам враг.

Сегодня я...
...
...
...
...прочла книгу. Наверное, так. Хотя описать свершившееся так просто, так элементарно - кощунство. Потому что это было что-то трансцендентное по своей сущности, что-то, после чего впервые в жизни я не пожалела, что прочла предисловие. Ведь в нем уже было сказано, что произведение такой силы, что мурашки по коже. И это было не пустословие, не пи-ар ход, а чистая незамутненная правда.

Старик Яков дожил почти до ста лет. У него за плечами целое столетие. И столетие не самое простое для всей цивилизации. А уж для тех, кому довелось прожить его в северо-западной части Украины, на Волыни, все было еще сложнее, чем для многих и многих других. Может, не всегда тяжелее, но сложнее точно. А уж Яков и среди своих - белая ворона. И началось все в ранней юности, когда ему и 17-ти лет не было, а его любимая, делившая с ним чувства и горячие летние ночи, пообещала другому выйти за него, нося под сердцем ребенка Якова. И тогда он, сходя с ума от страсти и ревности, вышел встречать свадьбу с ружьем в руках.

Оружие ему пришлось еще не раз брать в руки и после этого. Чего-чего, а воен на веку Якова хватало. Сначала он воевал с немцами на стороне поляков, потом был у них на принудительных работах, а когда освободился - отправился снова на войну вынужденным добровольцем в составе Красной Армии, потом была жизнь в окружении друзей, объявленных врагами, и врагов, называющихся друзьями.

Но еще насыщеннее, еще болезненнее, чем жизнь общественная, была у него жизнь личная. Ведь такое количество любовных драм и страстей не каждому суждено изведать. Он любил многих. Многие любили его. Он делал детей чужим женам и признавал своими чужих детей. А еще хоронил их, что страшнее всего, что можно только представить.

Насыщенная жизнь. Болезненная. Насыщенная и болезненная книга. Всего ничего - 240 страниц. А уместилось туда столько, что неясно, как пережить это, как не захлебнуться тем, что вылилось с этого малого количества страниц в душу. Бесподобная и сильная книга.

Ох и книга! Давно мне таких шикарных, жизненных книг не попадалось! Слезы на глазах, серце выпрыгивает из груди... Хочется спросить, а перевод есть? Чтоб советовать ее всем и каждому и не бояться, что книга не понравится. Такая литература не может не нравиться! Она настоящая, честная, сильная. В ней есть все, что я так люблю в литературе. Эта жизнь, даже если она выдуманная, могла быть на самом деле. В книге много прекрасного, но еще больше тяжелой правды жизни, которую нужно знать, но так страшно услышать.

Пане Володимире вкотре вельми дзенькую за ваші книги, за вашу говірку. Звідкіля ви черпаєте свої сюжети. Мабуть з розповідей батьків та знайомих. Одна за моїх прабабці прожила 98 років, була ровесницею ХХ сторіччя. І її життя були наповнене і просякнуте подіями минулого віку. Для багатьох країн ХХ століття стало переламним в їх історичному розвитку. Але стільки всього скільки пережив багатостражданний народ України, мабуть не пережила не одна нація. Скільки війн прокотилося її землі, чоботи скількох армій топтали її квітучу і родючу землю, скількох людей було вбито, зтерто з лиця землі, скількох було знищено в концтаборах фашистів та в бараках Сибіру совєтів.
Перед нами розгортається доля одного чоловіка з невеличкого полісько-волинського села. Вся його життя від першого кохання і до майже сторічного ювілею. Багато чого було в його житті, у більшості горе. Втрачене перше кохання. Саме страшне кажуть люди, то ховати своїх дітей. А коли чиясь рука відбирає одночасно і дітей і кохану дружину. Як не зійти з глузду, а допомогти тим що залишились. Як дивитись у вічі тим хто згубив життя, жити разом з ними. Як можна й на далі відноситись до людей відкрито.
Мені з кожним опіком на серці стає все важче і важче довіряти людям, і не тільки незнайомим. Часто тих кого давно знаєш наносять глибші рани. А Яків міг, мо' тому, що прийшов час мудрості, а мо' тому що не боявся втратити, бо втратив вже більше.
Чи можемо ми засуджувати його за деякі вчинки, не знаю. Дуже багато спірних питань і рішень приходиться приймати кожному в своєму житті. На його руках є кров винних чи невинних. Але ж кров його дружини та дітей теж на чиїхось руках. Іноді задаю собі питання, чому люди після війни стали так сильно пити. Можливо тому, що в оковитій намагаються забути жахіття воєнних років, ті річки крові, тіла вбитих. І саме головне вбитих не тільки на полі бої, але й підступно за наказом як ворогів народу, як жертву в ім'я чогось. Як заміноване поле, яке розміновували живими людьми… Для мене це одна за найстрашніших картин цієї книги.
Століття Якова – це історія нації показана через житті однієї людини Якова Платоновича Меха, його сім'ї, та тих хто був у його житті.

Удивительный это талант - в 240 страниц уместить весь ХХ век, со всеми его бедами, всеми горестями и радостями простой человеческой жизни. Компактно и исчерпывающе.
Прекрасное и ужасающее идут рука об руку по дороге длиною в сотню лет, по которой проведет вас необычный (а кто из нас обычен?) полесский старик Яков Мех, сполна испивший чашу, которую мимо не пронести ни молитвами, ни проклятьями. Великолепная книга! Человечная и человеческая на фоне событий бесчеловечных, святых и грешных, правых и неправых.
Такова жизнь. В любые времена. На этой земле. Под этим солнцем.

Ще один приклад безхарактерного і ординарного персонажу.
Нічим, окрім як сексуального досвіду, Якове життя не вирізняється, от і читайте на 230 сторінках, як Яків любився з малою Улянкою, в якої "груди як диньки", з польською паняночкою Зосею, яка мала дитину від іншого, але втікала від нелюба в глухе українське село, з Гандзею, і навіть з медсестрою Світланою, що порятувала його життя...
Все змішалося в романі - коні, люди. Бандерівці вбили дружину і дітей Якова, а комуністи вислали його першу любов в Сибір, сам Яків воював то за поляків, то за Сталіна.
Що ж лишається бідному Якову робити напередодні сторіччя, як згадувати своїх дітей, мертвих і живих, позашлюбних і "законних".
Коротше, звична для української літератури картина: мелодраматичний роман з кількома вбивствами і нотками сучасності у вигляді наркоманки Оленки і її коханця на джипі.
Мрак і хаос.

Столітній дідуган Яків з молодою душею - самобутнє джерело історії свого краю. Адже, людина, що прожила цілих сто років, це книга, яку необхідно прочитати (розговорити). І от дідусь Яків розказує про своє життя, що своєю трагічністю тісно переплетене з історичними подіями західної України. А як інакше, якщо тобі випало прожити все двадцяте століття?
Цей роман один із найкращих серед сучасної української прози. У мене виривається фраза: «Володимир Лис – сучасний український Маркес». Подібностей вистачає. Але це не наслідування чи «списування». Це мерехтіння напівнатяків на ті ж образи, настрої, відчуття. Власне, авторський стиль написання дуже подібний.

Очікування листа («Полковнику никто не пишет»?) оповите самотністю та само зануренням у спогади та в своє єство. Поліське село Загоряни (славнозвісне маркесове Макондо?) таке таємниче, згуртоване і разом з тим розрізнене. Воно стало місцем дії декількох романів Лиса («Століття Якова», «Соло для Соломії») так само як і Макондо Маркеса («Сто лет одиночества», «Полковнику никто не пишет» и др.). Можна ще довго порівнювати, але чи варто?

Цей роман про незвичайну, сильну особистість, яка, здається підкорила та зупинила час. В старенькій похиленій сільській хатині живе дід Яків. Діти виросли та порозліталися з гнізда. А їх було багато та від різних жінок. Адже молодість Якова була бурхлива, немов річка і прибивало його то до одного берега то до іншого. Він був завжди в русі, завжди в пошуку (ні, не кращого життя, а правди та справедливості). Ставав до зброї щоб боронити свою батьківщину від ворогів, а ворогів вистачало: і поляки, і совєти, і німці. Заспокоївся, коли Україна стала незалежною та коли тіло постаріло. Тіло, а не душа.
Добра книга. Володимир Лис відкриває нам очі на історичні події через життя Якова. Ми сприймаємо світ очима Якова, воюємо разом з ним, кохаємо та страждаємо і продовжуємо жити.