Століття Якова. Людина в п’яти масках

Люблю такі книги, читаючи які, відчуваєш, що впізнаєш героїв. Здається, що мимоволі стаєш спостерігачем описуваних подій, що все це відбувається на твоїй вулиці, у господі сусіда або й у твоїй власній.
Майже 100-літній дідуган живе самотою. Один у хаті, ні з ким словом перемовитися, хіба з поштаркою чи випадковими приблудами, які, наче відчуваючи тепло його душі, линуть до його, крайньої у селі, хати. Спочатку здається, що нема в діда Якова рідних, що життя було пісним, правильним, як у всіх старих, що перемивають кістки на всіх лавах країни. Та час і хвороби нещадні. І оживають у старечій пам’яті події його життя. Кохання й зради, війни й перевороти, радість і горе тривалістю 100 років.
Ніколи не був байдужий Яків Платонович до жіночих чар. Він кохав і був коханим, мав позашлюбних дітей і сам виховував чужу доньку. Він приймав рідних собі людей з усіма їх недоліками, та й сам не був подарунком. Це якраз той випадок, коли кохання нерозривно пов’язане з болем, коли треба вміти прощати, а це нині вміє надто мало людей.
Книга видається подібною до роману В. Лиса "Соло для Соломії" . На цей раз на читача чекає справжня чоловіча проза, у якій на виду опиняються емоції та переживання поліщука-чоловіка, та вона, виявляється, не стає від цього менш щемкою та ніжною.
Море емоцій після прочитання цієї книги.

Для тех, кто читает на русском

Дальше...

Люблю такие книги, читая которые, чувствуешь, что узнаешь героев. Кажется, что невольно подглядываешь за событиями, что все это происходит на твоей улице, во дворе соседа или даже в твоем собственном.
Почти 100-летний старик живет в одиночестве. Один в доме, не с кем словом перемолвиться, разве с почтальоншей или случайными бродягами, которые, как будто чувствуя тепло его души, стремятся к его, крайнему в деревне, дому. Сначала кажется, что нет у деда Якова родных, что жизнь была постной, правильной, как у всех стариков, что перемывают кости на всех скамейках страны. Но время и болезни беспощадны. И оживают в старческой памяти события его жизни. Любовь и измены, войны и перевороты, радость и горе продолжительностью 100 лет.
Никогда не был равнодушен Яков Платонович к женским чарам. Он любил и был любимым, имел внебрачных детей и сам воспитывал чужую дочь. Он принимал родных себе людей со всеми их недостатками, но и сам не был подарком. Это как раз тот случай, когда любовь неразрывно связана с болью, когда нужно уметь прощать, а это сейчас умеет слишком мало людей.
Книга кажется подобной роману В. Лиса "Соло для Соломии» . На этот раз читателя ждет настоящая мужская проза, в которой на виду оказываются эмоции и переживания мужчины из Полесья, и она, оказывается, не становится от этого менее щемящей и нежной.
Море эмоций после прочтения этой книги.

ще до початку читання чула відгуки, що книга схожа на люкодашварчину "село не люди". вельми зсумувалась із цього приводу, але не відклала книгу в довгий ящик (там і так вже й огого), а таки взяла до рук. інтуїція. вкотре вона мене не підвела.
отже чудова література. з явним присмаком вже класичної вітчизняної типу панаса мирного. *не сварітеся, то моя власна думка.
чудове поєднання швидкочитального цікавого (і невульгарного) сюжету із відмінним дещо застаріли стилем письма. дві сюжетні лінії об'єднані одним героєм, але відтворені в різний час.
коротше - гарний екземпляр на прочитання і дарунок.
не так уже й багато гарного прозового в сучасній літературі. але ця книга є підтвердженням, що воно (гарне прозове сучасне) таки є.
п.с. а на село не люди вона хіба спільним видавництвом схожа.

Еней був парубок моторний
І хлопець хоть куди козак...

Очень сильная и глубокая история. А как же иначе, ведь сотня уже, и пусть ноги плохо слушаются, но ведь память никуда не деть и никому не отнять.
А жизни на эпохи хватило. И при царе пожил первые годы, и в Речи Посполитой послужил, и при Советах потерял, и в Незалежности нашел.
А жизнь, хоть и долгая, но вроде такая, как и у всех. Такая. Но... Но и любовь чище, чище не постелью, а чувствами. И принципы твои это не современные дома, не расшатаются через пару десятков лет, непоколебимы. И мужчина это - Мужчина, а женщина это - Женщина, пусть даже она ест мак с города, а ему девяносто с лишком.
И потерь было не сосчитать, и любви было не измерить, и надежды до конца лет хватит. Але, "Якову було добре. Добре було Якову."

P.S. не для всех, для моих друзей с Украины.
Прожив в Украине 10 лет, я никогда "не любила" украинский язык. Я его уважала, за красоту, за топ в десятке самых мелодичных, но не любила. Я всегда думала по русски, да и сейчас думаю, это никуда не денешь. Но теперь, читая украинской, читая новых украинских авторов, Талан или Лиса, я раскрываю тот букет полевых цветов, которым не смогла проникнуться, будучи подростком. Я понимаю, сколько радости открывается передо мной, потому что я читаю и понимаю этот красивый и мелодичный язык, не язык - МОВУ!

Вперше я почула про цю книгу від моєї колеги по роботі. Записала навіть автора, назву книги. Але це було досить давно.
І ви навіть не уявляєте моє здивування, коли серед придбаних книг я побачила знайому назву, зрозуміла що саме цю книгу мені радили, а вона отак випадково (бо в магазині я її взяла з міркувань власної зацікавленості у сюжеті) опинилася серед моїх покупок і першою ж була прочитана! І ця книга – просто дивовижна!
Отже, це історія з життя, а точніше історія життя одного парубка Якова. Історія – ретроспектива, де майже сто літній Яков в очікуванні свого 100 дня народження, згадує своє життя майже від самого початку. І знаєте, були у цій книжці моменти і заздрості, і здивування, і заперечення, і співчуття. За свої сто років ця людина стільки винесла на своїх плечах, у своєму серці, у своїй душі.
І всі ці спогади, переживання, радості й печалі, а крім того місцями відвертий смуток і страх, має шанс відчути кожен читач. Неважливо скільки Вам років, якої Ви статі, і які у Вас політичні/духовні/життєві цінності. Ця книга для кожного, хто захоче її прочитати і відчути її. До речі, поки писала, згадала про яку книгу розмовляла з колегою, коли «випливла» врозмові книга Володимира Лиса. Ми ділилися враженнями від книги Грегорі Робертс "Шантарам" . Але як на мене «Століття Якова» вражає набагато більше!
Динамічна, не примхлива щодо місця читання, кількості виокремлених на читання годин, ця книга візьме Вас у полон. Ви будете сидіти біля біленької української хатинки, поряд з Вами буде сидіти старенький чоловік з молодими очима, він буде розповідати Вам про звичайнісіньке життя, від першого кохання, до перших вбивст, що бачив на власні очі, що відчув власним серцем/душею/шкірою. Вам захочеться сміятися/кохати/жити/лити сльози разом із цією людиною. Вам захочеться знову й знову повертатися до цієї історії, до цього життя.
Знаєте, це справжня українська література, це взагалі справжня література! Тут немає місця примхам та забаганкам сучасного світу, немає місця погоні за тиражем/продажами/кількістю схвальних відгуків. Те що справжнє завжди знайде місце в серцях читачів. І ця книга саме така!

В Украине есть литературный конкурс "Коронація слова". Быть его лауреатом очень престижно. Его победители – действительно одаренные люди, книги которых достойны внимания.
Раз в 5 лет на конкурс принимают работы только тех, кто уже становился лауреатом. Конкурс просуществовал так долго, что жюри уже довелось выбирать и лучший роман десятилетия. И таковым был признан "Століття Якова" Владимира Лиса.

Кроме того, что в этом романе поднимаются экзистенциальные вопросы, он ещё может быть интересен и в аспекте разговора про гендер.

Согласно стереотипному представлению мужчина должен посадить дерево, построить дом и вырастить сына. Главный герой Яков, с которым читатель встречается, когда тот приближается к своему столетнему юбилею, успел сделать всё вышеназванное. И, тем не менее, вспоминая свою жизнь, он движется от женщины к женщине, а не лавирует между рабочими взлетами и падениями. Да, Яков успевает поучаствовать в нескольких войнах, но и говоря о них, он то рассказывает о привязанности к своему верному коню, то о том, как ревновал возлюбленную к начальнику, то о бессмысленности убийства.
Владимир Лис позволил своему герою печалиться, стремиться к своим женщинам, думать об отношениях больше, чем о судьбе родины и скучать по своим детям.
Более того, хотя все его героини– женщины-матери и хозяйки, он разрешил Зосе, которая и стала в итоге женой главного героя, иметь характер. Это она, а не он ехала к нему из Польши, она сменила комфортную и сытую жизнь на бедную украинскую хату и полевые работы, она сама всё решила и даже сама заявила о том, что выходит за него замуж.
Но тут же можно задаться вопросом о том, было ли это завоевание и действие или же это такая форма пассивности и желания сдаться? Лично мне кажется, что у Лиса получились живые люди, а не просто какие-то идеальные и от того, конечно же, стереотипные мужчины и женщины.

Достойная история о том, что судьба умеет не только разводить, но и сводить, что в жизни нет ничего вечного, но ведь и сама жизнь невечна, о том, что любить и понимать всех – это слишком сложная задача, но полюбить и понять (или же понять и как следствие – полюбить) одного – реально и может получиться само собой. Ну и о том, что у всех будет своя тоска и своя радость, но и то и другое приятно с кем-нибудь разделять. Даже в самом конце. Особенно в самом конце.

Приятно, что современный украинский автор смог написать такую сильную вещь. У меня похожее впечатление было от романа Забужко "Музей покинутих секретів". Но мне эта книга даже больше понравилась. В ней прямо всё отличное. И язык колоритный, сочный, и сюжет отменный, и герои продуманные. Ещё и история страны показана, но ненавязчиво. Так, что нет ничего плакатного, а есть только человеческое.
Надо сказать, что для того, чтоб такую книгу написать, нужен не только талант, но и опыт. И писательский, и жизненный. Когда человек всё уже про себя и мир людей понимает, это бывает весьма притягательно.

О книгах, которые сильно понравились, пишешь либо очень много, либо с трудом подбираешь слова. Вот и мне сейчас непросто сказать что-то такое, чтоб вы смогли понять, как прекрасна эта история. Если вы читаете на украинском языке – обязательно обратите внимание на эту книгу.

...Життя іде і все без коректур,
і як напишеш, так уже і буде.
Але не бійся прикрого рядка.
Прозрінь не бійся, бо вони як ліки.
Не бійся правди, хоч яка гірка,
не бійся смутків, хоч вони як ріки.
Людині бійся душу ошукать,
бо в цьому схибиш - то уже навіки.
Л. Костенко "Життя іде і все без коректур"

Не знаю, що там буде попереду, але як на мене, 20 століття було одним з найбільш насичених подіями: дві світові війни, кілька десятків дрібних, декілька революцій, становлення та розпад кривавих лещат СРСР, політ в космос, політ на Місяць, поява автівок, комп'ютерів, різноманітної техніки, голодомори, висилки в Сибір, розкуркулення, колективізація, розшифровка ДНК, запуск штучного супутника Землі. Я не дарма описую минуле сторіччя так у розкид, адже на фоні великих наукових відкриттів, появи благоустрою побуту, вершилися людські долі, інколи за доносом, інколи просто так, зірки погано стали. Гнані на мінне поле хлопчаки, засідки на більшовиків з криївок, висилка в Сибір сімей тих, хто пішов у партизани. Століття Якова. Він живе вже майже сто років, йде через своє безкрає поле, перепливає свою широку ріку, а життя збігло неначе день, забирало рідних та коханих, їло їх - кривавий демон, що прагне жертв, стирає в м'ясорубці війн та зсилок. Приносить щастя та надію, прекрасний ангел, що дарує світло та добро. Незбагненні шляхи Господні.

п.с. Коли мені хтось знову нагадає про події на 9 травня 2011 року, або спитає чому в деяких регіонах України росіян не дуже люблять, то я їм пораджу дві книги: "Століття Якова" та "Чорний ворон. Залишенець". Не всі погані, скрізь є і прекрасні люди й мудаки. Та чи варто лізти туди, де тобі не раді.

Listen or download Океан Ельзи Вставай for free on Prostopleer

Книге поставила именно оценку "нейтрально", потому что она мне не могла понравится (к великому сожалению), но и сказать, что она плоха я тоже не могу. Тут дело в личном восприятии произведений подобного направления. Я еще со школы не могу оценить всю красоту украинской литературы. Пусть в меня летят камни... пусть меня считают не патриотом и прочее... Но я говорю правду, и моя нелюбовь конечно же сказывается на отношении к произведениям и современных авторов в том числе. Украинский язык я воспринимаю очень даже хорошо, но вот сами произведения имеют такой себе "налет", свою особенную изюминку, которая на данный момент мне не близка. Эх, я хотела избежать подобной порчи оценок книгам на флешмобе поэтому ограничила русскоязычную литературу, но меня подловили и я сначала даже вдохновилась, а вдруг? Но нет... Я в школе читала культовые произведения по программе, терпела насилие от преподавателей и учила стихи Шевченко, выступала с ними на городских сборищах (это кстати был шантаж со стороны учителя чистой воды), со слезами сидела над всеми этими текстами (учитель у нас была фанаткой украинских произведений и пыталась даже насильно привить эту любовь и нам) и после выполнения домашних пыткозаданий я хватала Агату Кристи, Чейза, Дойля и отдыхала душой. Но в чём тут дело, ведь это современное произведение? Не знаю... стиль автора, диалект и в моем понимании "коверкания" языка - это было для меня слишком. Я оттягивала чтение этой книги как могла, но вот уже конец года и пришлось таки. Мне стыдно за подобную рецензию, но не смогла я оценить, не смогла... Это была пытка... Теперь более аккуратно подойду к ограничениям, дабы исключить лазейки. Ибо некоторые виды литературы я либо обхожу стороной, в виду своей необразованности и недальновидности, либо жду когда буду к ним готова.

згадала одну розмову.. в якій близька людина говорила про те, що дуже приємно стає на душі, коли бачиш в метро, або деінде, молодих людей, котрі читають книги на українській мові. а я відповіла, що читаю все в російському перекладі і навіть не знаю, чи зможу от так легко читати книги зарубіжних авторів рідною мовою.. навіть більше, я на всі сто впевнена була, що не зможу. що на першій сторінці закрию книгу і на тім все скінчиться.
як же я помилялась..

а ще, в той період, я навіть і подумати не могла, що буду читати твори наших сучасних авторів. все здавалось, що вони не варті уваги.
дивлюсь на минулу себе і посміхаюсь. нічого. всьому свій час.

отже, саме ця книга відкрила мої очі. вона одразу стала рідною, з перших сторінок. і саме вона стала поштовхом до пошуку інших книг автора. і на цьому не все. тепер душа потребує пізнати більше. познайомитись з інших сучасними українськими письменниками. відкрити, нарешті, цей світ, і поповнити книжкову полицю.

а ще, я все таки наважусь і придбаю "Месопотамію" та "Тамплієри" Жадана. тільки б не розчаруватись..

Двести сорок страниц текста, а уместилась целая жизнь длиною в целый век, в сотню лет и зим…
Мужчина Яков на склоне лет своих рассказывает историю своей жизни, жизни его женщин и их детей. А было всё. Мир и война. Детская взаимная любовь или привязанность и любовь взрослая. И ЖИЗНЬ как она есть. Собственная жизнь на Полесье, служба в польской армии, немецкий плен, служба в советской армии и многое-многое другое… Любовь, совесть, доброта, сочувствие, предательство, соучастие, наказание, ложь во благо и даже кара…

Тяжелая и невероятно интересная книга! Я бы могла сказать, что в ней был экшн, но язык не поворачивается, про нее так нельзя, в ней была ЖИЗНЬ, стремительная, такая, что целый век как день прошел! Такая насыщенная, что просто удивительно, что столько событий поместилось.
Книга для меня была о любви: страстной и жестокой, про ту, которая сводит с ума и заставляет совершать; она о войне, с той стороны, с которой у нас говорить не принято, о несправедливости и о потерях: а как же, прожить сто лет и не потерять никого - невозможно. Яков терял и терял многих.
Мы не знаем, как жили в молодости наши бабушки и дедушки (чаще всего нам об этом просто не рассказывают), как же это досадно... А о своей молодости и любви Яков начал рассказывать одной наркоманке, которую подобрал у себя на маковом поле. Правда, рассказал не все, об остальном узнает только читатель.
Меня в принципе очень радует окончание книги, не буду спойлерить, просто хорошо, что так случилось.
Подводя итог, отмечу еще раз, что мне понравилось: любовь (которой здесь много, которая в книге УХ какая! просто невероятная: где это видано, чтобы польская панночка сама согласилась остаться в селе, тяжело работать и пр., если бы не было любви), язык (невероятный, я просто обожаю украинский... и тут он был, да, немного необычный, но все равно классный и мелодичный, для меня было бы преступлением читать эту книгу в переводе, она бы очень многое потеряла), повороты сюжета (это не детектив, но порой действительно не ожидаешь, как все повернется, такая жизнь).