Бот

Да, натворили делов обыкновенный украинский программист и ученые-изобретатели в Чили! Боты с детскими личиками обрели сознание машин для убийств. Вот уж армия универсальных солдат, которые действуют синхронно, слаженно и четко и не подчиняются никому из людей... В пустыне Атакама поселилась смерть, которую не под силу остановить никому, кроме ее создателя.

Это была первая книга из трех прочитанных мной произведений Кидрука - "Бот", "Твердыня", "На Зеландию!". Прочитала я ее впервые на украинском языке, сидя в главном корпусе университета и сжимая в руках новехонький экземпляр в гибком переплете, только-только поступивший в продажу и пахнущий свежей бумагой, краской и неуловимым духом приключений.

И вот теперь, два года спустя, я перечитала эту книгу в электронном виде, на русском языке. Должна сказать, что на русском она читалась легче. Обилие терминов книгу не портит, но на русском это как-то привычнее. Прочитала с удовольствием. Спасибо Максу Кидруку за то, что подарил мне интересный вечер и потрясающе захватывающую ночь с "Ботом".

Мою увагу привернула загадкова таємнича обкладинка. Я й раніше чула про двадцятишестирічного письменника Макса Кідрука, автора кількох популярних книжок, мандрівника, але книжки його ще жодного разу не читала. Книжковий Клуб масштабно рекламував "Бота" на своєму сайті, важко було мені не звернути увагу, адже я частий гість на їхньому форумі. "Колоритна книжка. Треба придбати". - одразу подумалося мені. Ще б пак - перший український триллер и таке інше... Тож, я її купила.
Приїхала додому. Розгорнула. І закрила тільки перегорнувши останню сторінку.
По-перше. Книжка справді з тих, від яких мурашки бігають тілом.
По-друге. Читати було настільки цікаво, що світ перестав існувати.
По-третє. Кілька днів ходила вулицею, постійно озираючись. Книжок, які б настільки вражали, в моєму житті траплялося мало. Наче подивилася якісний фільм. Це точно нове слово в українській літературі, саме та ніша, яку ще жоден наш автор не здогадався захопити. Більше б таких книжок!
Невеличкий мінус - багато термінів, які не всі можуть зрозуміти.
Великий мінус - нецензурна лексика. Вважаю, що можна було б і без неї обійтися. Але то таке... все одно раджу читати.

«Іноді думаю, як було би добре, якби ніколи не писав чи хоча б не публікував "Бота"», - написав Макс Кідрук минулого року.

Я про свої перші статті так теж часом думаю:) І трапилося, що якраз цього разу проект про промислову діджиталізацію, але ні IoT, ні навіть predictive modelling мене не надто захоплювали. Аби впорядкувати думки, взялася за цю книгу. У результаті – збулося сказане у післямові: «Бот» мене надихнув, замкнув потрібні нейрони в мозку і допоміг закінчити проект.

І ніякий це не технотрилер (точніше, не тільки). Якщо цими днями читаєте щось з нон-фікшн, тим паче бізнес-літератури, то краще візьміть до рук «Бота». Зараз поясню.

Що там радив Рід Хастінгс з Netflix? Ловити мить і вистрибнути з літака, якщо піймаєш на льоту пташку? У Тимура, героя книги, підозріле замовлення – створити фрагмент програми. Що у результаті? Привіт тобі після відкладення весілля у найсухішій пустелі Атакама (Чилі); побігай-но від блондинів-близнюків з нанороботами у головах тепер. Тобто, спочатку думай, потім роби. Багато хто плутає.

А що професор Стенфорда Тін Силіг говорив про інноваційне підприємництво? Перетворення лимонаду в вертольоти? Спільнота вчених уже розробляє кіборгів для бойових дій. І відомий «смак власної крові» Шона Паркера з Facebook вже не просто метафора, бо справа не у тому, чи науковці спиняться на мить зі своїми шаленими експериментами, а у тому, що наша свідомість навряд готова. Мета виправдовує засоби? Цей бізнес-підхід у романі точно не спрацьовує.

Окрема радість сам герой, бо цей звихнутий на програмуванні хлопець у потертих джинсах і спортивній кофті у часи юності – такий собі узагальнюючий образ дорогих мені людей. Часом програмісти дійсно вірять, що від правильно виписаного і структурованого коду залежить доля Всесвіту (я знаю, бо ж два роки вчилася пліч-о-пліч з ними; враховуючи цей бекграунд, страшенно раділа фрагментам синтаксису С++ у тексті, ніби мені знову 16).

Автор – майстер інтелектуальної гри і не звільняє читача з павутини розповіді до самого кінця. Часом використовує само-спойлери, але то радше стрілки, намальовані у дитячій грі, - допомагають зрозуміти, що ти рухаєшся у правильному напрямку.

Так, тут трохи менторський тон, але міріади нюансів, пояснень, змушують читача зав'язнути у книзі як у смолі.

На диво гарна книжка. Спочатку думала знизити оцінку на півбала за технічні характеристики, вставки наукових теорій. Але без них цій книжці чогось би нехватало. І хоч деякі сторінки перегортувала, та вони можуть комусь сподобатись найбільше (чоловікам наприклад).
А так ми маємо дуже якісний технотрилер, з усіма складовими як то нагнітання атмосфери, в живих остануться не всі, головні герої - супермени. Я навіть уявила як це все виглядало би на екрані. Пейзажі пустелі Атаками, Макака на моторолері, гейзери й карстові провалля. Й на пустиних трасах Атаками хлопчики з голубими очима й в одніх лише трусах.
Ще один привабливий момент, це те що роман спонукає задуматися над проблемами наукових відкриттів, над тім що вчені незавше уявлять наслідки своїх експериментів. Не всі двері нам ще відкрила природа, і якщо ми відкриваємо їх не знайшовши ключа, а просто вибиваємо їх, чи пролазимо через шибку, то самі винні коли стикаємось з чимось не здійсненним. Згадався Зигзаг Самоса, де також відкриття призвели до катастрофи.
Й саме страшне, що багато відкриттів фінансується воєнними, й вони мають свій хист до цих розробок. А отколи все йде шкереберть, то просто вмивають руки, знищуючи всіх хто щось чув про цей проект.
Книга тримає в напрузі майже від самого початку, фінал теж класичний як для містичного трилера.
А самою головною родззинкою було те що автор цієї книги не американець, а мій співвітчизник.
І ще одне, нарешті я знайшла книжку, яку стовідсотково можу порадити чоловіку й точно знаю що вона йому сподобається) головне тепер знайти її в аудіоваріанті)

Сумбурні, пронизані розчаруванням почуття, я пережила після ознайомлення з цим "шедевром." Виникає запитання , для якої вікової та соціальної категорії Максим Кідрук написав оцю книгу? Бо, для осіб, із значним стажем книголюбства, в цей "салат" положили мізерну кількість корисних інгредієнтів, до того ж нещадно поливши останніх дешевим порно-соусом. Рідко де зустрінеш так бідно прописаний психотип та характер героїв. Вони як ті "малюки", наче з однієї пробірки. Дивно, що вся наукова еліта, незважаючи на різний вік, національність та стать, без зазору совісті, думає та користується лексикою "тупорилих невігласів " з тяготінням до грубої форми. Складається враження , що товстошкірий африканець Ріно та тендітна француженка формувались в одному соціумі,- досить не реалістично. Не знаю, що дотепного знайшов Максим в "обісраних штанцях", але він вказує на цей факт теж досить часто. Єдине, що вражає у книзі, це віртуозно описана чилійська місцевість, та динамічність сюжету. Тут автор - профі, однозначно. Твір асоціюється у мене із витонченим жіночим обличчям, яке можна було б назвати красивим , якби не потворний рубцеподібний шрам (брудна порно-лінія, яка проходить через весь сюжет, і подана в досить гидкій формі). Звідси інтимність стосунків проглядається не як ловелас -казанова, а бик -запліднювач. Можливо виною тому є кульмінація сексуальної індустрії у наш час, під вплив якої попав автор. Для того, щоб бути до кінця зрозумілою подам рецензій-ний штрих у стилі "Бота":
" ЇЇ освічена, високочутлива свідомість не змогла залишатись байдужою до шедевра "Бот", вимагаючи віртуального спілкування з автором у його ж мовному стилі:
-Гей, Чувак, що за мудачне чтиво ти намагаєшся вдути українській хліборізці? Обісратись! Це схоже на зуд у яйцях, без видимої на те причини, - відчутно, але без толку."- тонкий пальчик востаннє торкнувся клавіатури, ласкаючи кнопку Enter " .

Я познакомилась с автором читая Макс Кідрук - Доки світло не згасне назавжди , и тогда окрестила его современным Стивеном Кингом. Потом прочитала огромнейшую и детально проработанную Макс Кідрук - Нові Темні Віки. Колонія . Эта же книга как я поняла была одно из его первых работ. И она не растеряла актуальности и по сей день! Мне понравилось, как кто-то назвал Ботов "Колонией на минималках".
И так, в этой истории будут переплетаться технологии, элементы боевика, научные эксперименты, разработка правительством передового оружия. Завязка такая - украинского айтишника, разработчика ботов для компьютерных игр, привлекают к засекреченному проекту, которому он ранее продавал своих ботов. Но что-то там случилось и нужно его личное присутствие для разрешения проблемы. Нужно на 3 месяца поехать в Атакаму - пустыню куда более жестокую чем та же Сахара. Герой не представляет во что вляпывается, над каким проектом работают американцы и какой древний ужас они ненароком выпустили. Сюда можно и мистику, к слову, тоже приплести.
Основные плюсы — это увлекательный сюжет, множество подробностей что и как работает (много чего реального) что ты правда начинаешь верить, что такое могло бы случиться. Интересные герои, много экшена. Книга правда очень классная и достойная, точно буду перечитывать, когда захочется чего-то динамичного и остросюжетного.

Макса Кідрука позиціонують як Принца Жахів і я однозначно можу з цим погодитись. Він цілком обосновано може зайняти місце, що так старанно нагрів до нього Стівен Кинг. А тепер давайте спочатку.
Жив-був собі хлопець Тимур. Працював на українську компанію, що виробляла комп'ютерні ігри. Його задачею було створювати ідеальних ботів, що б ускладнювали процес гри для усіх ігроманів. Був він розумним і привабливим, моторним та креативним. І написав якось він код для замовника з іншої країни. Замовник виявився дещо дивним, адже не видав ніяких вхідних даних, тому Тимур здав сирий код і забув про цю справу.
А через три роки згадав. Та згадав так, що краще б не робив цього.
Неможливо адекватно розповісти про все, що коїться у "Боті" без спойлерів, тому я навіть не буду намагатися, скажу одне: це одна з найкращих книжок, що потряпляла мені до рук. Кідрук змішав триллер, жахи, науку і, увага, гумор, у одній книжці. Зробив це на нашій рідній мові без натяку на діалектизм, що прийшов до нас з Польщі, що так часто трапляється у сучасній українській літературі. Читати цю книгу по частинам неможливо, тому що кожен розділ він закінчує на такій ноті, що зупинитися просто не під силу. Ти хочеш знати більше, більше, БІЛЬШЕ!
Мені сподобалися персонажі, іх образи та модель поведінки, сподобалася атмосфера відлюдненості та законсервованості, сподобалася велика кількість доступно поданих наукових деталей.
Я могла б ще довго розпинатися про те, яка ця книга офігєнна (і, до речі, мене взагалі не лякають нецензурні вислови, вони тут не просто в тему, без них не вдалося б так якісно, чітко та послідовно передати усі почуття, що охоплювали кожного героя "Бота"), але це все марно, просто беріть і читайте.
5 із 5, йде у список найулюбленіших книжок.

На цю книжку я натрапив перебуваючи в "не дуже близькому зарубіжжі". Цікаво, що її саме читав росіянин, якій ніколи не був в Україні і відповідно не володів українською, але йому хтось з земляків наполегливо її радив. По його словах, з початку процес йшов відносно повільно, але потім сюжет затягнув i мовний бар'єр ніби зник.
Після такої передісторії я відразу пішов і купив електронну версію. Книга відмінна. Згадав молодший і середній шкільний вік, коли художні книги були не тільки як розвага, а й джерело інформації про навколишній світ, про якісь теорії, про нові горизонти пізнання. Раджу всім і пишаюся, що в нас є такі автори.

Ожидала какую-то середнячковую книженцию из разряда тех, которые читают в сельском туалете перед гхем... другим употреблением, но мои ожидания не оправдались. История киевского программиста Тимура захватила меня целиком, она настолько красочная и насыщенная событиями и эмоциями, что я как будто даже не книгу читала, а фильм смотрела. Качественный фильм-триллер.
Из недостатков - я, конечно, понимаю, что автор хотел сделать так, чтобы читатель ему максимально поверил, поэтому включил множество научных вставок, еще и с картинками - и о том, как работает мозг, и о фрактальных расчетах, и множество описаний военно-воздушной техники с принципами их работы... Очень подробно, но для сюжета, мне кажется, это все можно было бы и опустить. Или вынести все в примечания - кто захочет, потом себе мозг понапрягает. А кусок псевдокода - это вообще для кого было? Еще и с пояснениями. Программист и так поймет, что там происходит, а не-программисту оно как-то не сильно интересно, как мне кажется.
Отдельное внимание стоит уделить иллюстрациям. Для меня они стали неожиданностью. Не скажу, что приятной, но и недостатком я бы их не назвала. Просто реальные фотографии здесь перемежаются 3D моделями (ботов, зданий) - и такой способ подачи графического материала у меня ассоциируется скорее с научно-популярной литературой, чем с художественной.
Кроме ярких картинок и захватывающего сюжета (беловолосые мальчики-боты в пустыне Атакама, которые с помощью одних камней смогли захватить целые деревни), пусть даже местами жуткого (пощекотать нервишки и пошевелить волосики на голове), здесь есть еще один важный момент. Размышления о человечности некоторых опытов. И на что стоит пойти ради науки. И науки ли?