Баборня

Марія Василівна, вчителька біології, підійшла до того етапу свого життя, коли час обернутися назад, і осмислити прожите і пережите.
Кажуть, якщо є що згадати, і було велике кохання, то все недаремно. Тож Марія Василівна, або Самка біолога, як називають її учні, має всі шанси бути задоволеною своїм існуванням на цій грішній землі.
І навіть похоронний вінок, що принесла її колега з приводу «смерті» (то так один з учнів «шутканув» злегка) не вивели Марію Василівну з рівноваги. Вона педагог, і достойно несе своє високе звання ось уже десятки років. Вона ще помститься, як слід, всім, і завучці, і нерадивому учневі. А поки що…

Поки що Марія Василівна віддасться спогадам.
Про те, як молодою, але вже заміжньою приїхала в карпатське село. Як потрапила на долі секунди у ролик з Ротару під «Червону руту», як боролася з релігійними поглядами селян і учнів.
Як закохалася у чоловіка колеги, лісника Онисима. Як любилися вони під деревом, де ніби то місцеві дівчатка учениці бачили діву Марію. Як про те (про любощі) дізнався Маріїн чоловік. І як вони обидва раптово покинули її, і вона все життя вважала, що стала причиною трагедії.
І так би думала б аж до самої смерті, справжньої, але фіктивна все ж розбурхала щось у її спокійному житті.

І якось само собою сплили таємні документи покійного чоловіка. А в них страшна правда про нього, а ще таємниця Онисима… І все, чим вона жила останні роки враз перекреслилося цими старими, нікому не потрібними папірцями. А головне - таємниці не зникли, їх стало ще більше, а розкрити немає кому. Хтось помер, хтось втратив памʼять, комусь пощастило виїхати за кордон, а Марії Василівні прийдеться жити з новою правдою.

Чесно признаюсь, від книги трохи «побомбило». Але це той випадок, коли історія має післясмак, і коли перегортаєш останню сторінку, тебе накриває щемким відчуттям втрати, як жаль, що все скінчилося.
Адже не все так просто, як я описала в трьох абзацах. Недарма на обложці намальована жаба і пролетарська гвоздика (бідні квіти, за що їм таке?)
Автор розтрощить вашу уяву про хороше і погане, препарує, винесе на загальний огляд те, що, так здавалося, не коштує нічиєї уваги.
Ви готові відвідати баборню?

Перевод.

Мария Васильевна, учительница биологии, подошла к тому этапу своей жизни, когда время обернуться назад, и осмыслить прожитое и пережитое. Говорят, если есть что вспомнить, и была большая любовь, то всё не зря. Поэтому Мария Васильевна, или Самка биолога, как называют ее ученики, имеет все шансы быть довольной своим существованием на этой грешной земле.
И даже похоронный венок, что принесла её коллега по поводу «смерти» (это так один ученик пошутил слегка) не вывели Марию Васильевну из равновесия. Она педагог, и достойно несёт свое высокое звание вот уже десятки лет. Она ещё отомстит, как следует, всем, и завучу, и нерадивому ученику. А пока что…

Пока что Мария Васильевна отдастся воспоминаниям.
О том, как молодой, но уже замужней приехала в карпатское село. Как попала на доли секунды в клип Софии Ротару под «Червону руту», как боролась с религиозными взглядами крестьян и учеников.
Как влюбилась у мужа коллеги, лесника Онисима. Как прелюбодействовали они под деревом, где будто бы местные девочки-ученицы видели деву Марию. Как об этом узнал Мариин муж. И как они оба внезапно покинули ее, и она всю жизнь считала, что стала причиной драмы.
И так бы думала бы вплоть до самой смерти, настоящей, но фиктивная всё же взбудоражила что-то в её спокойной жизни.

И как-то само собой всплыли тайные документы покойного мужа. А в них страшная правда о нём, а еще тайна Онисима… И всё, чем она жила последние годы мгновенно перечеркнулось этими старыми, никому не нужными бумажками. А главное - тайны не исчезли, их стало ещё больше, а раскрыть некому. Кто-то умер, кто-то потерял память, кому-то повезло выехать за границу, а Марии Васильевне придется жить с новой правдой.

Честно признаюсь, от книги немного «побомбило». Но это тот случай, когда история имеет послевкусие, и когда перелистываешь последнюю страницу, тебя накрывает щемящим ощущением потери, как жалко, что всё закончилось.
Ведь не всё так просто, как я описала в трёх абзацах. Не зря на обложке нарисована лягушка и пролетарская гвоздика (бедные цветы, за что им такое?) Автор разобьет ваше воображение о хорошем и плохом. Препарирует, вынесет на общий обзор то, что, так казалось, не стоит ничьего внимания.
Вы готовы посетить баборню?

Роман, на который тяжело писать рецензию. Не потому что не понравился. Просто тот случай, когда ты настолько глубоко погрузился в книгу, что здраво, со стороны уже оценивать не можешь, только пересказывать.
Критики относили роман и к детективу, и к магическому реализму, и к гротескно-сатирическому жанру, называли «химерной прозой», сравнивали с «хирургическим разрезом», говорили о «тщательном анализе». Очень было много откликов на этот роман, когда он вышел в "Видавництві Старого Лева".
Этот роман о жизни, такой как она есть:
со взлетами и падениями, удачами и невезениями,
рождениями и старениями, смертями и сумасхождениями;
любовными треугольниками, и даже побольше фигурами;
с красивыми, умными женщинами, но все же немного дурами.
Потерянные, разбитые, забытые и забитые
Начальники, подлецы, чьих-то детей отцы,
Мужья, любовники, дети,
Частые мысли о смерти.
Скелеты в шкафах неожиданно,
Сов слетелось невиданно.
Коты, собаки, бегонии,
Ботаники, анатомии,
Директора и завлабы,
И жабы, и жабы, и жабы…
***
Піднесення та падіння, народження та старіння,
смерть та душевний розлад, радість, щоденний клопіт,
кохання аж до нестями, трикутники, паралелограми.
Гарні розумні кобіти, дурепи, каліки розбиті,
забуті , побиті, захланні, покинуті, безталанні.
Покидьки, керівники, чиїхось дітей батьки.
Коханці, чоловіки, діти, онуки, мерці.
Скелети у шафах старих,
сови шукають живих.
Коти, собаки, кульбаби
І жаби, і жаби, і жаби…

Читала і думала, ну як же можна так гарно та влучно писати? Пишаюся, що це український автор, що це сучасний український автор.
Це моя перша книга Лаюка, і одразу потрапляння у саму "10-ку".
Спочатку здається, що це розважальний роман, легкий та веселий. Учень, що кепкує зі своєї вчительки, завучка, яка потрапляє у халепу, радянщина та атеїстичні нотки. Ну як нотки, ціла атеїстична музика, якщо бути точною. Але далі з'являються елементи детективного роману, пригодницька лінія, кохання, що згодом виявляється не таким вже і чистим. Автор зумів в одній книзі влучно та доцільно зібрати все.
Надзвичайно підкупає точність опису, якщо героїня викладає біологію, то усі назви тварин, рослин будуть подаватись українською та латиною, як того вимагає наука.
Дуже обережне, ненав'язливе змалювання персонажів, розкриття їхніх характерів. Психологія вчительки просто вражає, її витончена помста, її думки про все на світі тримають до останньої сторінки. Ти читаєш про чудову дівчину, ще незламану життям, потім знайомишся з жінкою, чия сила та воля навіть лякає, а згодом ти бачиш жіночку за 70, а всі таємниці поступово стають зрозумілими.
Це книга, після якої не знаєш, що читати далі, після якої не можеш знайти чогось такого ж гідного та цікаво. Легкий гумор, витончена детективна пригода, типова вчителька, типова божевільна та типовий герой-коханець. У "Баборні" дійсно є усе. Навіть вишука українська тут є, правильна, дійсно мелодійна та поетична. Однозначно книга заслуговує 5 із 5! Рекомендована до прочитання та постійного перечитування.

З укрсучлітом у мене не складається. Читаю дуже рідко, хоча часом трапляються гарні книжки, як, наприклад, ця. А це значить, що я сама себе обмежую і треба частіше звертати увагу на українські книжки. Купила її в якійсь закупці книжок, і от до неї дійшла черга. Видавництво ВСЛ, а це значить хороший папір і цікава обкладинка. І ще жахлива анотація, яка дуже віддалено описує книжку. Книжка чудова і незважаючи ні на що світла. Такий укрсучліт я хочу читати.

Головна героїня - вчителька біології Марія Василівна. Вона удова, їй 71 рік, але вона ще огого. Діти в неї в класі досі бояться зайвий раз дихнути, колеги всі в її присутності зайвий раз бояться відкрити рота, вона завжди при манікюрі і макіяжі і стильно одягнута. Ця книжка вся про неї. Як вона молодою приїхала в глухе карпатське село і стала вчителювати. Як закохалася в Онисима, місцевого красеня-лісника. Як зненацька приїхав її чоловік-полковник. Як обидва пішли з її життя. І як вона захотіла розгадати таємницю, яку несли ці обидва чоловіки.

Прочитала за два дні. Взяла, щоб погортати, і отямилася через дві години, вже глибоко зачитавшись. Написано просто, але цікаво. Раджу.

Завжди ставлюся до сучукрліту з пересторогою -- часто це виявляється саме сучліт, а не сучасна література. Про Мирослава Лаюка я чула, проте раніше нічого не читала. І от, до рук мені потрапила книга з дивною назвою "Баборня", на яку були дуже суперечливі відгуки -- хтось зневажливо пхикав, хтось захоплювався. Я все ж буду у першій когорті -- мені "Баборня" читалася важко, в"язко, неприємно, і дякувати ктулху, коли нарешті закінчилася.

Отож, починається все у забутому богами карпатському селі (дуже схожому на одне з сіл поблизу Ворохти), у забутих богами 70-х, коли сюди приїжджає "молода і перспективна" Марія, нова вчителька біології. За сумісництвом тепер ще й керівниця атеїстичного гуртка. Марія сповнена кар"єрних мрій, цілеспрямована, повна життя -- а її чоловік-полковник вічно десь на завданнях, таємничих і незрозумілих. Звісно, Марія не буде просто так сидіти вдома...

У наш час Марія все ще вчителька біології, хоч і не в тому ж селі (звідки вона поїхала через півроку), але в тому ж райцентрі. Марія перебирає спогади свого життя, і от раптом знаходить таємне відділення у шафі з таємницями чоловіка...

"Баборня" -- це як розтин жаби на уроках біології (можливо, саме тому вона і на обкладинці) -- комусь приносить дивне задоволення розглядати нутрощі, когось нудить. Мені не сподобалося копирсатися в нутрощах старої і дещо маразматичної радянської вчительки (яких повно в усіх старих школах), і дещо позитивний фінал не дав мені надії на краще. Але це був цікавий досвід.

Мабуть, найгірше, що в цій книзі є - це анотація Тараса Прохасько на заднику обкладинки. "Ретельно мальований аналіз гнилого й садистичного покоління, яке виховало теперішні покоління, любовно передавши їм свою гнилість і паскудство". Це пан Тарас гнилим садистом свого татуся та мамусю називає? А гнилою паскудою себе та свою жіночку? Чи може своїх синів? Я ненавиджу, коли розписуються за все покоління. Можливо представники західної України виховувалися саме так, не знаю. Але я та моя сімя виросла і виховувалась по іншому. І не тільки я.
По сюжету - вчителька біології Марія Василівна вступає вже в останні десятиліття свого життя. Одинока (син з сімєю проживає окремо, а чоловік давно трагічно загинув), критична жінка, скоріше негативний персонаж. Одного разу вона знаходить старі документи чоловіка і зясовується, що в того були свої скелети в шафі і що його смерть з Марією зовсім і не повязана (все життя жінка вважала інакше). Паралельно Лаюк розповідає всю історію Маріїного життя, починаючи з періоду, коли молодою вона прийшла працювати в школу. Так, вчителька з Марії не найкраща, та вона скоріше виключення з правил, ніж правило, бо я знайома з системою освіти з середини. Злі, незадоволені і критичні люди є скрізь. А є і добрі, світлі, позитивні. А тут все якось в одному кольорі.
В цілому пройшло якось мимо, я не відчула чогось надто особливого, тим паче чогось такого, за що можна стати книгою року ВВС. В захист Лаюка скажу, що мова, якою він пише і сам стиль написання досить таки хороший і я впевнена, що автор може написати щось дісно круте.
А так...Мабуть, українська література ніколи не позбавиться певної заказності, принципу "що треба на злобу дня, то і пишу"

я не знаю як писати враження про таку книгу. їх ніби немає і одночасно їх ніби забагато, щоб описати - вони неоднозначні

є Марія Василівна, вчителька, опис її життя. вона жила так як вміла, як могла
вона вірила, що її життя таке, бо до цього призвели певні її рішення і вчинки. і не тільки її. але раптом на старості вона знаходить скелет у шафі - скарби її покійного чоловіка. що як все не так як вона думала? все її життя не те. його забрали, підмінили

не знаю чому, але враження такі як після "Солодкої Дарусі" чи навіть "Маші і постфашизм". хоча це настільки різні книги, наскільки це можливо

В начале книги мы знакомимся с пожилой учительницей, которую нерадивый ученик решил «похоронить», сказав всем в школе что она умерла, пока та была в отпуске. По реакции учительницы и ее желанию отомстить и этому ученику и завучу, которая от лица школы с венком пришла к коллеге домой, можно понять, что наша главная героиня не самый приятный человек. И лучше зазря ей дорогу не переходить. Сама же ситуация побудила ее вспомнить о своей молодости, в которой было место любви, изменам, атеистическому кружку и даже явлению лика святой на буке в местном лесу.
Эта книга могла бы так и остаться простыми воспоминаниями пожилой женщины о молодости, если бы она не нашла в шкафу тайник своего мужа, погибшего много лет назад. Она как будто из главной героини своего романа, где за нее сражались мужчины, стала второстепенным персонажем какой-то другой истории. И проблема в том, что в силу прошедшего времени не у кого уже узнать об этой истории. Кто-то уже мертв, кто-то уехал, а кто-то сошел с ума и ничего не помнит. Остается только надеяться, что правда каким-то образом все же всплывет наружу.
Мне понравилась такой поворот событий, хоть и развязка оказалась не такой уж неожиданной или интересной. Еще понравилось как автор передал характер негативного персонажа, эту Самку биолога, как ее называют ученики да и она сама себя. Герои все выглядят довольно реалистично и веришь в их истории. На мой взгляд, лишней или не доведенной до конца была только линия с ее внуком Марком и внучкой ее бывшего любовника Квиткой. Да и в целом в книге довольно много всего намешано. Но в целом это не портит впечатление от книги, и я осталась довольна что ее прочитала и открыла нового для себя автора.