Internát

Я из тех людей, кто искренне верит - Сергей Жадан когда-то получит Нобелевку по литературе, а потом переводчики всего мира будут рыдать, но переводить его совершенно непереводимые и до неприличия гениальные тексты. Хотя почему это "из тех людей"? Я вообще ни от кого, кроме себя, не слышала такой мысли, но если так думаю я одна, то Нобелевки не будет, потому причисляю себя к эдакой вымышленной группировке, чтобы легче верилось.

Итак, чтобы купить роман "Интернат" мне достаточно было знать, что это роман Жадана. И только получив книгу на почте в понедельник, я прочла в аннотации, что она будет о войне на Донбасе. И мне стало очень страшно. Потому что это такая тема, о которой вообще непонятно, как написать, чтобы книга не была дешевым китчем. И я испугалась. Испугалась, что у Жадана появятся хорошие и плохие, что его книги перестанут быть настоящими, а станут картонно-разлагаемыми на составляющие. И я перестану верить в Нобелевку.

Но знаете, нет. Настолько нет, что я теперь говорю о своих этих мыслях вслух, такой книгой оказался "Интернат".

Он не о герое. Он о человеке. У человека нет высоких целей. У человека есть его жизнь и его человеческие цели - не для плакатов и лозунгов. Но он, аполитичный, живет там и тогда, где и когда политика становится громкой, грязной, кровавой и неизбежной. А он, человек, пытается жить невзирая и вопреки. И от этого безоценочного, но понятного и умного, беспристрастного, но правильного, мороз по коже, сердце кувалдой, мозги набекрень. Это настолько честно, что не до слез. Жадан не играет эмоциями. Ему не нужно выдавливать влагу из глаз. Он же рассказывает настоящую историю, а не пишет подводку для новостей.

А я просто пишу - возьмите и прочтите. Потому что нужно.

Вельмі захапляльны, проста па-майстэрску напісаны і перакладзены раман. Але разам з тым вельмі страшны. Асабліва таму, што аўтар вырас у суседняй мясцовасці, мае сваякоў на Данбасе, сам нярэдка там бывае. Вельмі важным мне падаецца тое, што твор напісаны зусім без палітыкі, не паказваюцца прычыны, па якім усё гэта здарылася, ні разу не ўзгадваюцца іншыя краіны.

Нечым нагадаў "Знак бяды" Быкава, але калі там людзі проста жылі на сваёй зямлі і вайна прыходзіла прама ім у хату, то тут галоўны герой сам лезе ў вайну, каб выратаваць пляменніка. Пры чым вайна тут – гэта не велічэзныя бойкі, не пір ненажэрнай Смерці. Тут Смерць стаіць за рогам і цярпліва чакае, калі ж ты зойдзеш за яго і трапіш у прыцэл варожага (а можа і свайго) снайпера. І патрапіш не таму што ты – вораг, а проста таму што.

Як ужо напісаў польскі крытык Войцэх Арліньскі, свет кнігі больш паходзіць на свет нейкіх фантастычных твораў пра постапакаліпсіс. Але вельмі ўражвае, што гэта не ён. Гэта рэальнае жыццё. Жорсткае. Бязлітасцівае. Рэальнае. Тут ты ледзь не ў любы момант можаш пераўтворыцца з выпадковага мінака ў памочніка доктара, ад дзеянняў якога залежыць жыццё цэлага чалавеку. Але нікога не шкада. Нікога не шкада.

Це літературний шедевр!

Я прочитав її більше місяця тому, але досі не наважувався написати рецензію. Так завжди з тими книгами, які сподобались: ти хвилюєшься, що не зможеш передати в рецензії всю красу прочитанного.

Я впевнений, що «Інтернат» отримає літературні премії, але я так само впевнений, що і через рік я ненаважусь на повноцінну рецензію, тому пишу зараз, вірніше, намагаюсь поділитись своїми емоціями відносно книги.

Так, сюжет актуальний, незважаючи на те, що події відбуваються до повномасштабного вторгнення, тобто до 24.02.2022, але мерзотний «руській мир», який несе смерть всьому живому і руйнує дома та міста вже підійшов.

Мова написання дуже вишукана, але при цьому по-справжньому реалістична. Майже кожне речення ювелірно вивіряне. Опис подій, обставин, архітектури, природи, людей, собак, обстрілів, душевних станів та внутрішніх діалогів дуже змістовний і, так би мовити, ЖИВИЙ.

Ти не просто читаєш книгу, ти переживаешь її.

Попре страшні речі, що там описані, у тебе, як у читача, після прочитання залишаеться світла надія. І це є точною ознакою ВЕЛИКОЇ ЛІТЕРАТУРИ.

Але не тільки заради літературного задоволення слід читати цю книгу – вона про переродження та вдосконалення людських душ, без пафосу та зайвих слів, саме лише правда життя. Підкреслюю – правда, а не ідеологія.

Всупереч своїй любові до цитування я намагатимусь цього не робити, я ж не буду переписувати сюди всю книгу?

Лише як приклад наведу кілька речень:

Або оцей філософській висновок:

Чем хорош "Интернат" - это, во-первых, фирменной манерой письма: синтаксис гораздо суше и строже, этапы очередной дороги скреплены проще, но количество неожиданных и точных образов все равно приближается к числу предложений. Во-вторых, углом зрения: это не милитаристская проза, ее интересует не война, а зыбкий ничейный мир людей, которые не определились, куда бежать и за чьей спиной ждать, пока смерть пройдет мимо. Вот только смерть не пройдет: отошедшие в сторону и не желающие вылезать из своей ракушки - слишком удобная добыча. Будь их меньше, все было бы иначе, но иначе быть уже не может, потому пора выбирать, с кем ты и за кого отвечаешь.

Из этих плюсов складывается позиция обманчиво молчаливого текста: не названы стороны конфликта, но сам язык говорит, кто они; никого из местных не обвиняют в войне, но истинная цель путешествия героев - осознать, как они помогли ей начаться своим безразличием, ограниченностью, слепотой, нелюбовью; всех жаль, все разные, и всі однакові, нікого не шкода; и именно те, кто повторяет про "не жаль", - учатся любить и брать ответственность. Все это - в фактурной, тактильной прозе, страшной и впечатляющей своим эффектом присутствия.

Чем плох "Интернат" - неравномерным напряжением, спадающим в последней трети из-за слишком очевидных магистральных образов, которые из-за частого повторения перестают работать. Речь, первую очередь, об побеге Паши от псов в детстве: похоже, критическая масса упоминаний о собаках и снеге просто набирается слишком рано. Из-за этого стереоскопия заменяется литературой, и книге это вредит.

Можно, конечно, сказать и том, что весь роман - комментарий в лицах к избранным стихам из "Життя Марії" и "Тамплієрів", после которых многие образы будут узнаваемыми, а сентенции покажутся подозрительно знакомыми - но я не знаю, так ли эта знакомость плоха, а сентенции - избиты, как считает рецензент, первой отметившая родство.

Не можу сказати, що книга потрясла мене, але придавила буденністю безпорадності- точно.
Вона про те, що замовчують мужчини- про своє боягузтво. Не на полі бою,не під дулом автомату. Не за сім,ю, близьких та товаришей. За себе. Це тваринне відчуття піднімається з глибин єства навіть у дрібницях- не сказати яку мову викладаєш. Не називати країну- немов у роті опік буде.
Діти це відчувають. Особливо ті, що непотрібні батькам ( хворі, проблемні). Вони стають дорослими швидше, очікують ще зраду, але сподіваються на краще.
Назва символічна. Про терріторію, яку полишили. Терріторію страха. Де живуть слабкі " кинуті, зневажені, забуті. Ображені."
Кожен абзац породжував спогади про страшні події, серед них пісяти у пляшку- щонайменший, пережитий з того часу, коли інший прапор з,явився над Інтернатом.

Так сложилось, что я прочитала двух украиноязычных авторов друг за другом. И если я предполагала, что опыт этот будет наслаиваться друг на друга, то реальность принесла сюрпризы - произведения скорее оттолкнулись друг от друга. Одно поблекло, и начальное среднее впечатление на контрасте со вторым стало разочарованием, а второе заблестело новыми красками, въелось в реальность, стало историей из моей жизни, хотя никогда в представленных обстоятельствах я не была. Второе - это «Интернат».

Жадану удалось сформулировать для меня и, я надеюсь, для многих одну простую мысль. В этой войне нельзя остаться непричастным, во всяком случае тем, кто причастен к ней по праву рождения. Нужно выбрать, за кого ты. Чьей победы ждешь. В ней нет места «не все так однозначно», точнее неоднозначности море, но знаки каждому придётся расставлять каждому за себя. И жить в соответствии с этим. Прощать или проклинать инакомыслящих, принимать или рвать родственные и дружеские связи, жить, сделав выбор.

Гэта чацвёртая кніга прозы Жадана, якую прачытаў. Прачытаў у храналагічнай паслядоўнасці. Аўтар ператварыўся з пісьменніка, які піша пра моладзь і для моладзі, у пісьменніка для ўсіх. Узровень яго прозы вырас.
Інтэрнат спадабаўся тым, што дзеянні кнігі адбываюцца ўсяго ў трох днях. Для мяне вялікі плюс, што раман не стаў прапагандысцкай кнігай і агіткай. Чытаеш, але не адразу разумееш, з якой лініі фронту знаходзіцца герой. То бок аўтар не бʼе адразу ў лоб, маўляў, вось тут здраднікі, а тут героі. Пасля, канечне, усё схопліваеш.
З мінусаў. На апошняй траціне кнігі мне стала нуднавата. Увагу маю ўжо раман не трымаў так, як у пачатку. І канцоўка мне падалася змазанай.
І ўсё-ткі кніга вартая прачытання.

ідеш цією вогкою гнилою зимо. пересуваєш розлізлі черевики сніговою кашею. збираєш у зморшки, долоні і під нігті попіл і кров. тобі й так все відомо. тобі й так все зрозуміло. немає слів, якими можна все назвати. немає речей, яким хочеш дати імена. що лишиться тобі? турбота про тих, кого вважаєш рідними? жінка, якої й не бачив насправді? мимовільне бажання комусь допомогти, але яке ніхто не розуміє? байдужість до всього? і це нічого, що встановлюється кордон. і це нічого, що ти опинився по той бік. і це нічого, що ти не хотів всього цього. і це нічого, що хтось невидимий іде за твоєю спиною. і це нічого, що ти не визначився. мусиш, щось зробити. маєш до когось прийти.

Зазвичай книги про війну відкладаються мною кудись від очей якомога далі, бо ця тема викликає надто багато білю, жаху і нічних криків. Але ця підстерегла мене в бібліотеці, вскочила в руки та не відпускала до останньої сторінки.
Історія ця про звичайного вчителя мови, на ім'я Паша. Паша – та сама «маленька людина», яка нічого не вирішує. Ба більше, навіть не вирішує, на якій він стороні, хто для нього "наші", а хто – "інші". Це зайве, для чого і чому взагалі треба щось вирішувати? Все що робить Паша – живе своє сіреньке життя, десь там працює, щось там заробляє і звичайно ні на що не впливає, ігноруючи левову частку того, що відбувається навкруги.
У Паші є племінник, який на жаль знаходиться в інтернаті, та ледь не вперше за все своє життя головний герой щось вирішує, а саме – піти й забрати небожа. Він навіть не здогадується, що шлях його веде буквально у найгарячішу точку, бо Паша не дивиться новини, вони йому не потрібні.
Ця книга – живий доказ того, що часом абсолютно неважливо, який характер у головного героя, що він робить і говорить, тому що сама атмосфера і мова автора жене читати все далі. Якщо шукати слова-характеристики, то в голову приходять тільки «в'язкість», «липкий страх» та «зміни», а кожна картинка, описана в романі, яскраво горіла перед очима, не даючи жодного шансу відвести погляд.
Три дні. Саме стільки читач проведе разом з персонажем. Саме стільки ми вихопимо з життя людини, змушеної пережити війну на власній шкірі. Саме стільки виявляється потрібно, аби почати ставити собі питання і зрозуміти, що «між крапельками» не працює.
Єдине запитання, яке й досі крутиться в голові після прочитання – чому саме "Інтернат". Мозок видає настільки багато варіацій від найочевидніших і прямих до розгалужених філософських думок, що насправді дуже круто. Зараз мені найближча думка, що будь-яка людина, що не має власного роду, сторони та Батьківщини – це буквально та сама перелякана та дуже самотня фігура з інтернату. І його сморід, на жаль, ще досі витає серед нас.

⠀
Чия це війна? Твоя? Моя? Нічия?
Паша, шкільний учитель НАШОЇ мови. Проте цією мовою він не розмовляє, не модно, та й не застосовується у повсякденні. Він відверто не любить роботу і дітей, взагалі нікого і нічого не любить. Нейтралітет по житті, до всього і до всіх. Може тому не одружився, не має міцних стосунків зі старим батьком, сестрою та племінником, якого збулися в інтернат. Саме зараз, на зимові канікули й потрібно поїхати і забрати хлопця додому. Крізь постріли, через блок-пости, поміж своїх і чужих.
⠀
Книга-меланходія. Книга-печаль. Початок давався важко через сірість історії, героя, що ні риба ні м'ясо. Але саме у цьому виявилася її суть. У ній немає прямого тексту хто "наш" а хто "чужий", яка мова "наша" а яка "загарбницька", але це все відчувається інтуїтивно. Якраз через такі деталі і зачепив мене головний герой. Людина, яка завжди осторонь, боягуз і мямля, що має пройти через випробування. Бо на війні немає слабаків, є борці або мерці. Саме подорож до інтернату і назад за 3 дні має зробити з нього людину, у якої хата не скраю. Який відповідає за слово, і не просто слово, а рідною мовою. Який нарешті має зцілити свої рани дитинства і скріпити те, що було розваленим завжди.
⠀
Якщо хтось думає, що тільки війна все розвалила, то на жаль, припуститься помилки. Війна тільки показала, як все роками руйнувалося, про що і йдеться в історії. Описи минулого, дитинства героїв зовсім не кольорові. Бідність, скрута, виживання. Але можливо це і загартувало людей?
⠀
Моменти місцями моторошні і душероздираючі. Своїми деталями показує, як люди жевріють на поприщі війни, де кожен день це виживання. Конфлікти людей, але ще більше-внутрішні. Книга, мабуть, підійде не кожному, бо тут не тільки потрібно розуміти історію, але й бути в курсі реального стану речей. Тому інтуїтивно потрібно відчувати чи це ваша тема, чи краще пройти повз.
⠀