Internát

История маленького, некрасивого и неуверенного в себе человека посреди большой, некрасивой и неуверенной в себе войны. Как это часто бывает у Жадана, персонажи и декорации "Интерната" то и дело меняются ролями. Герои здесь - инструмент, который переносит нас в новую локацию, рассказывает её меланхолическую легенду, а потом и сам становится частью пейзажа.

Из-за этого"Интернат" вышел зыбкой, туманной книгой. У неё, как бы, есть основная цель, к которой по сюжету движется учитель Паша - забрать племянника из оставшегося в захваченном городе интерната, но как и каждое порядочное паломничество, мытарство или трип, процесс этот постоянно меняет форму, смысл и в какой-то момент цель становится неважна. Движение и созерцание превращаются в самоцель, а уродливость человеческого быта во время войны - в поэзию.

И вот Жадан именно смог рассказать road-story про самых обычных, не самых героических и патриотичных людей. При этом не убрав остроты, не продвигая линию ничьих партий, не смакуя драму, не злоупотребляя статистикой. Это просто кровоточащий кусок будней, который внезапно начинается, внезапно заканчивается и ничему не учит. Никого. Опять. Впрочем, нікого і не шкода.

І знову ніхто не вимовив "то хто ж ворог?"

За всі 300+ сторінок роману вголос чітко, чи пошепки нерозбірливо, чи жестами та мигами ніхто не вимовив головне: "Росія - ворог". Наче це й так зрозуміло, але ж, як виявилося, багато кому "какая разніца"...

Є місто, є станція, є люди, є кордон (чи то вибачте - бувший державний кордон). Все сіре, мокре, огидне. Жодного героя, жодного антигероя, всі якісь рівномірно ніяко-нікчемні. Хтось гірший, хтось кращій. Хтось - майже свята. Всі говорять однією мовою, але із уточненням, що ось це було сказано російською. Дивні відчуття.

Найсильніша сцена - у самому інтернаті, коли та сама майже свята допитує "то що ти не бачив, звідки ракети летять? то що, ти не в курсі, що там південь? то ти забув, що в нас на півдні? то ти не знаєш, що там - кордон?" Але й вона позбавлена чіткої відповіді "то хто там, за кордоном?" і хто ви? Жодної згадки про кольори прапорів, жодної згадки про акцент "нової влади", жодного географічного пункту. Все - на рівні підсвідомості, інстинкту та "а хіба не зрозуміло?"

Поки читала, то була впевнена, що назву цю книгу найстрашнішою, найсильнішою та найреальнішою з усіх тих, що стоять на #полицізДСП. А зараз стою і гадаю, а чи точно вона суто про наш Донбас? Адже практично біблейська історія про піти на той світ та повернутися. Одисей із аргонавтами та Фродо із товариством робили приблизно те саме: пішли туди і якось повернулися. На їх шляху були друзі та вороги, пригоди та трагедії. Паша, герой "Інтернату", пішов у інтернат, де його сестра залишила сина, і якось повернувся. На шляху в нього були друзі та вороги, пригоди та трагедії. І чи не зарано було творити самей цей подорожній міф-переспів кілька років тому, та навіть і сьогодні, коли кров досі ллється?

Жадан беззаперечно майстер, але ж, пане Сергію, то хто ворог? Чому в нього нема імені? Або хоча б наймення...

Очень сильная книга о гражданской войне.
Да, в ней речь идёт об Украине 2015-го, но по сути это высказывание универсально.
Серое и дождливое январское небо, смерть и ощущение постоянной опасности, подстерегающей за каждым углом, исходящей от каждого встречного, за кого бы он ни воевал, и постоянный рефрен главного героя "никого не жалко" в итоге перебиваются надеждой на менее мрачное будущее.
Да, по состоянию на сегодня это будущее пока не наступило, и непонятно, когда наступит, но надежда все-таки есть.
Пока что одна из лучших прочитанных книг этого года.

Когда начинала читать - ждала, понятно, душераздирающих сцен, замёрзших детей и суровой пацанской истории в стиле фильма "Сволочи" и работ Бондарчука.
Что получила. Получила "чорноту, наповнену пташиним криком і сигналами локомотивів", получила "сонце, що тоне в складній системі водяних дзеркал та відображень, відігрітися яким ніхто не встигає", "мов у березні - дихати боляче від розуміння того, що все може бути, все може статися".
Лирика затянувшихся зимних сумерек, одиночество набитых людьми вокзалов, потерянные люди, холодные дома, туман, снег и отсутствие привычного оконного света вдали. И 50 оттенков серого, желтого, черного, водянистого снега. И человек. Обычный человек, который остался один на один с необходимостью выбора, который хотел бы никогда не делать. И призраки ускользающих женщин, простуженных, взъерошенных, теплых, беззащитных, а то и вообще ни разу не встречавшихся.
Читать рекоммендую тем, кому не нужны душераздирающие сцены и шоковая терапия для того, чтобы получить впечатление. Книга оставляет по себе щемящее чувство и осадок какой-то болезненной любви к людям - со всеми их недостатками, нерешительностью, потерянностью.

Третя книга нового кандидата на Нобелевську премію яку я осилив за півроку. І так я від неї не в захваті. Не дивлячись на те що автор зараз, да і раніше дуже популярний в Україні. Я не бачу поки за що така шана?

Історія про те як вчитель на ім'я Паша відправляється від свого дому, який фігурує просто як Станція, десь розташована на теренах Донбасу в місто, а саме в Інтернат де навчається його племінник, щоб забрати його додому бо зараз в місто заходять російські війська і там йдуть бої. Герой пробирається через фронт стикається зі всіма перешкодами і небезпеками. Його пресують як свої та чужі, він дещо нагадує сталкера який пробираєтеся через зону відчуження до своєї мети. Роман став для мене дуже на часі, бо саме під час читання россія напала на Україну і майже в кожному місті відбувається подібний жах про який йде мова.

Як будь яка пригода чи подорож змінює людей, так і ця триденна рятувальна операція, чи своєрідний рейд змінює головного героя, надає йому більше мужності, впевненості.

Дивно але автор напротязі всієї книги не згадує національності. Не говорить руські чи українці, єдине це «ваші» та «наші», і подекуди не зовсім ясно хто для ці наші, а хто ваші? Лише в описі людей, як наприклад тих в кого зупинились Паша з малим виднопо всьому образу життя що він за них, за тих хто наче визволяє.

Не зовсім зрозуміла назва роману, чому саме Інтернат, так він тут присутній, але складає лише 2/3 всієї історії і зовсім не головний об'єкт чи місце яке певним чином впливає на події. Можливо таким чином автор хотів назвати взагалі всю територію, тобто весь Донбас, як місце де живуть покинути всіма діти? Якщо з цієї позиції то назва більш менш підходить, якщо ні то взагалі не до місця.

Перечитувати не варто, не цікавий роман.

Жадан возрождает незаслуженно забытый после 1991 года жанр.
История о сбившемся с пути школьном учителе, пересекающем линию фронта, чтобы забрать на подконтрольную Украине территорию своего племянника, живущего в интернате.
Путешествуя туда и обратно, герой преодолевает свои слабости, нравственно перерождается и обретает национальное самосознание.
В книге выведен отрицательный герой - журналист заграничных СМИ, циничный и равнодушный к национально-освободительной борьбе украинского народа.
Внимательный читатель может заметить библейские аллюзии, свежо смотрящиеся в соцреалистической канве.