Записки Кирпатого Мефістофеля

Продолжается второе знакомство с украинской классической литературой. Первое было в школе и там желание читать было отбито напрочь, вбили в голову, что ничего кроме политики и занудства в отечественной литературе быть не может (ой еще мистику забыла). Оказалось, что есть очень достойные произведения которые почему-то были мной упущены в школьные годы или их просто нет в школьной программе.
Частично помня биографию автора, я долго не решалась взяться за прочтение романа, боялась политики и несчастных, таких обиженных украинцев которых все обижают. Очень рада, что я ошибалась. Произведение очень жизненное и без политики.

Хочется подчеркнуть красоту изложения, очень легко воспринимается текст, написан красиво, используется большое количество разнообразных слов описывающих переживания героев и обстановку, но при этом нет ощущения перебора, не появляется усталость от слов, а наоборот они способствуют погружению в атмосферу книги. Я аж получала эстетическое удовольствие от самого текста, что бывает не часто.

Что касается сюжета. Читатель наблюдает за жизнью нескольких семейств и за их отношениями, за проблемами и переживаниями. Сам "Курносый Мефистофель", он же Яков Михайлюк, является крайне неоднозначным персонажем. Отношение к нему меняется на протяжении всего романа, что добавляет герою правдоподобности. С одной стороны его привычки ужасают, его отношение к людям и поступки по отношению к ним - пугают, но при этом невольно начинаешь сочувствовать его переживаниям.
Тема отцовства раскрыта очень интересно, вообще очень необычная тема. Я редко встречаю подобного рода любовь (может это что-то другое) как в книгах, так и в жизни. Книга заставила по-другому взглянуть на отцовскую любовь и ответственность за будущее собственных детей.

На протяжении романа у меня неоднократно возникало ощущение, что он писался целенаправленно для аудитории мужского пола. Женские герои вышли не такими правдоподобными, больше пустыми, с понятными ценностями, но не однозначной какой-то логикой. Но в классических произведениях такое встречается.

Хто ж то такий Мефістофель по-українськи? Знайомтесь, адвокат Яків Михайлюк. Майстерний маніпулятор, нарцис, ловелас, дитиноненависник. Єдина проблема: ніс у нього качиний, тому Мефістофель Кирпатий. У чому ж полягає суть сюжету? Звісно, у жінках. Їх у нього три (якщо не рахувати нерегулярні і випадкові зустрічі): Соня, Клавдія Петрівна і Біла Шапочка. У Соні - дорослий син, і вона все натякає, що це дитина Михайлюка. Клавдія Петрівна чекає від нього дитину. І нарешті Біла Шапочка, з якою він знайомиться у громадському транспорті і в яку він зрештою закохується. Далі перед героєм постає дилема: любов чи обов'язок. З одного боку, Клавдія і немовля, з другого - Біла Шапочка, про яку він на ніч складає казки, щоб заснути. У процесі вибору він робить спробу застудити власну дитину (найжахливіша сцена у романі), піднісши до відчиненої кватирки взимку немовля в розгорнутій пелюшці. Немає слів. Даний сюжет повторюється у Винниченка і в інших творах, що наводить на думку про його автобіографічність. Зрештою, йому доходить, що це звірство, те, що він робить з немовлям, і намагається його відігріти. Яків таки залишається з Клавдією, у немовляти застуда, але автор натякає, що вона скоро пройде. І тільки вночі, щоб заснути Кирпатий Мефістофель розповідає собі казки про Білу Шапочку. І бачить її уві сні...

Ніяк не можу пригадати, які твори Винниченка ми проходили в школі. Федько Халамидник, так був, але то в молодшій школі, а от у старших класах, щось нічого не пригадується. Тому надолужуючи прогалини в українській класиці цього разу взяла два твори Винниченка й ні краплі не пошкодувала.
Вражає вміння автора декількома штрихами змалювати героїв, при чому у кожного є якесь родзинка, за допомогою якої її можна буде завше вирізнити серед інших. Вражає його вміння балансувати на межі симпатії та огиди до героїв. Його персонажі не можуть повністю подобатись, або викликати негативні почуття, бо вони справжні. Справжні як і ми з вами, їх є за що любити, й за що зневажати.
Хоча один персонаж став для мене дуже негативним. При чому це не головний герой. Це – Клавдія Петрівна. Хоча десь суто по-жіночому я розумію її вчинки, але вона в мене викликає огиду, бридкість. Весь її вигляд, чорне вбрання, пенсне, заплакані очі. Й саме головне це її підступність, бо не вірю я в те, що вона не зробила це навмисне. Не тоді коли залишила дитину, а ще тоді коли завагітніла. Вона зумисне сказала, що вона буде займатись тим, щоб не завагітніти. А саме все тільки й робила, щоб це сталось. А кому не хочеться щоб чоловік був гарним, з непоганим постійним заробітком, тай ще таким що любить дітей. От за це планування та прорахунок я нею й гидою. Терпіти не можу таких жінок.
Можливо з Шапочкою в них теж би нічого не вийшло, але ми того вже не дізнаємось. При чому гадаю, що одного дня Яків таки забери своїх хлопчиків і кине цю дурнувату Клаву з її Костиком.
Ще одна лінія це відносини Панаса Павловича та Варвари Хведорівни. То невже треба заводити стосунки до того, щоб хотілось вбити одне одного. А якщо б воно вийшло, то що його на каторгу, дітей до родичів, й самої немає. Бо так хотілось щоб як у всіх, щоб була сім'я, й саме головне чоловіком можна було крутити як заманеться.
Соня та Дмитро. От не розумію що жінки находять в деяких чоловіках, чого їм всім неодмінно хочеться бути саме з ним. Й саме смішно-прикре, коли в них не виходить, то вискакують за першого хто підвернеться, народжують дітей, а потім все життя картаюсь себе за той вчинок. Зараз розводяться, заводять інші сім'ї, там дитина, там дитина. Купа скалічених життів. Й потім питання, а чого це наші діти такі нещасливі, чому не можуть зупинитись на комусь одному. То ви оберніться на себе, подивіться на своє власне життя.
Саме цікаве, що якщо прибрати деякі елементи вуличок старого Києва, візників змінити на автомобілі, й додати трохи сучасності, то персонажі пречудово приживуться і в наш час. Бо питання почуттів й обов'язку воно не має часу. Кожної миті хтось вирішує який наступний крок йому здійснити піти від огидної але вже рідної людини, чи закрити двері за собою і ринути в круговерть нових почуттів та пригод.

Русский перевод...

Никак не могу вспомнить, какие произведения Винниченко мы проходили в школе. Федько Халамидник, так было, но это в младшей школе, а вот в старших классах, ничего не вспоминается. Поэтому наверстывая пробелы в украинской классике, этот раз взяла два произведения Винниченко и ни капли не пожалела.
Поражает умение автора несколькими штрихами обрисовать героев, причем у каждого есть какая-то изюминка, с помощью которой его можно будет, всегда выделить среди других. Поражает его умение балансировать на грани симпатии и отвращения к героям. Его персонажи не могут полностью нравиться, или вызвать негативные чувства, потому что они настоящие. Настоящие, как и мы с вами, их есть за что любить, за что презирать.
Хотя один персонаж стал для меня очень негативным. Причем это не главный герой. Это - Клавдия Петровна. Хотя где-то чисто по-женски я понимаю ее поступки, но она у меня вызывает отвращение, брезгливость. Весь ее вид, черный наряд, пенсне, заплаканные глаза. И самое главное это ее коварство, потому что не верю я в то, что она не сделала это нарочно. Не тогда когда оставила ребенка, а еще тогда, когда забеременела. Она умышленно сказала, что она будет заниматься тем, чтобы не забеременеть. А именно все только и делала, чтобы это произошло. А кому не хочется, чтобы муж был не уродом, с хорошим постоянным заработком, да еще таким, что любит детей. Вот за это планирование и просчет я ею и презираю. Терпеть не могу таких женщин.
Возможно, с Шапочкой у них тоже бы ничего не получилось, но мы этого уже не узнаем. Причем думаю, что однажды Яков таки заберет своих мальчиков и бросит эту дуру Клаву с ее Костей.
Еще одна линия это отношения Афанасия Павловича и Варвары Федоровны. Неужели надо заходить в отношениях до того, чтобы хотелось убить друг друга. А если бы получилось, то что его на каторгу, детей к родственникам, и самой нет. Потому что так хотелось, чтобы как у всех, чтобы была семья, и самое главное мужем можно было крутить как угодно.
Соня и Дмитрий. Вот не понимаю, что женщины находят в некоторых мужчинах, чего им всем непременно хочется быть именно с ним. И именно смешно-досадное, когда у них не получается, то выскакивают за первых кто подвернется, рожают детей, а потом всю жизнь ругают себя за тот поступок. Сейчас разводятся, заводят другие семьи, там ребенок, там ребенок. Куча искалеченных жизней. И потом вопрос, а чего это наши дети такие несчастные, почему не могут остановиться на ком-то одном. А вы посмотрите на себе, посмотрите на свою собственную жизнь.
Самое интересное, что если убрать некоторые элементы улочек старого Киева, извозчиков изменить на автомобили, и добавить немного современности, то персонажи прекрасно приживутся и в наше время. Потому что у дилеммы между чувствами и обязанностью нет времени. В любой момент кто-то решает, какой следующий шаг ему осуществить уйти от отвратительного, но уже родного человека, или закрыть дверь за собой и ринуться в водоворот новых чувств и приключений.

Цей твір згадала в одній із своїх лекцій викладач з літературознавства (потрібно вже створювати підбірку імені Інни Миколаївни :)). Мене зацікавила назва, от читаю.

Я по-справжньому насолоджувалась мовою. Не так багато поки що читаю українською, і це, мабуть, мерша книга, у якій я звертаю багато уваги на мову, і це приносить неабияке задоволення. Ось, почитайте, всі відчуття, всі запахи ніби тут, поруч:

Дні соняшні, молоді, дзвенять струмочками, пахнуть розталою землею, чорною, масною. Все блищить: розчинені вікна, гудзики розстібнутих пальт гімназистів, хвильки балакучих, брудних потоків, очі й зуби тих, що сміються. А сміються всі, що на вулиці, що дивляться на високе, прозоро-синє, сміхотливе небо[...]
А попід зогнилими парканами випинаються вже стебелинки травиці, подібні до гілок сосни. На нагрітих дошках сидять рясною купкою червоненькі кузочки й теж, здається, жмуряться та думають, що жити дуже гарно.

А які чудові портрети! Завжди дивувалась, як так можна описати любиду, практично не називаючи т.з. паспортних прикмет, щоб читач чітко цю людину уявив. От у Винниченка виходить.
Розповідає нам про свое життя такий собі Яків Михайлюк, якого за статурою та зовнішнім виглядом назвали Мефістофелем, а за качиний ніс - кирпатим. Отак. І ніякої тобі диявольщини.

Михайлюк - успішний адвокат. Такий собі чоловік, що багато вже чого пережив, і йому стало нудно і нецікаво. Він грає у карти, заграє до жінок і... розповідає собі казки на ніч. Тільки чомусь не виходить у нього хепі-енду.
Перед нами розгортається трагедія трьох сімей. Одні розлучаються і крадуть одне в одного дітей, і неясно, чия правда вірніша: чи чоловіка, що хоче жити з коханою жінкою і сином, чи дружини, для якої сім`я - святе і непорушне. Від інших пішов батько, і жінка залишилась одна із сином, який маніпулює нею, як хоче. Нещасна, траурна жінка, що просто розучилася бути щасливою, щиро діяти та носити яскраве вбрання. Треті потерпають від ревнощів і недовіри.
А кирпатий Мефістофель спокушає. Чоловіків і жінок. Спокушає на вчинки, на зміни, лагідно підштовхує, переконує. А люди слухають та діють.
А ще у нього є Біла Шапочка, яка закрилася від світу, від нього, і нікого не хоче до себе підпускати, чи то з остраху, чи ще чомусь. І ніщо не відвертає його від його Шапочки: ні її холодність, ні раптова звістка про те, що у нього є дитина... Яків потихеньку проникає у ну кімнатку, де полонила сама себе та чудесна жінка.
Але раптом ненависна, гидка жінка стає йому ріднішою за ту, яку кохає, яку так довго приручав. Тому що перша - мати його дитини. Тому що у Міки - його, Мефістофелеве підборіддя і високе чоло.

Все-таки людині властиво хотіти затишку у власному домі, хотіти, щоб її там чекали кохані люди, хотіти продовження себе самої у дітях. Прагнути не бути самотньою. Іноді воно дуже химерно якось виходить. От Міці чотири роки, віно носить прізвище Михайлюк і слухає казки кирпатого Мефістофеля.

Люблю такую классику: истории, которые показывают, что люди особо не меняются с поколениями. Ну или по крайней мере что пороки не новы и не результат влияния современного общества. Все это уже было.
И так, в главных ролях у нас адвокат Яків Михайлюк по кличке Кирпатий Мефістофіль. Первое впечатление от такой клички – выведенное в название – у меня было с Адвокатом Дьявола. Я думала, что Яков будет защищать злодеев, что ему в принципе не буде важно справедливость. Отчасти так оно и есть. Но я не подумала о частички «кирпатий», то есть курносый…
По сюжету Яков будет метаться между разными женщинами и детьми. Вот семья друга, где Яков подозревает что он отец мальчика (так сказала ему жена друга, но это не точно, мол она сама точно не знает). Яков всю книгу будет мучаться сомнениями. Если мой – я его буду любить и заботиться, если не мой – до свидания. Притом, что семья полная, мальчик растет в любви обоих родителей и все хорошо. В то же время Яков знакомится с еще одной женщиной с ребенком, заводит отношения, которые выливаются в еще один «киндер сюрприз». Тут поднимается тема абортов, что опять-таки не часто встретишь в классике. Ну и куда без еще одной роковой красавице, за которой Яков бегает и которую покорить не так просто, как предыдущих женщин. Вы бы знали, как я надеялась, что она откажет Якову. Если бы она только знала про всех его пассий и детей… Так вот, наш грозный Мефистофель все-таки немного курносый, и не такой большой и страшный как он сам о себе думает…
Книга хорошая, интересная, я точно когда-нибудь буду ее перечитывать. Моментами при первом прочтении мне много чего показалось скучным. Хотя вот сейчас сижу, вспоминаю, и понимаю, что текст действительно достойный. Так что советую.

Класика української літератури – не завжди кращий варіант для читання у відпустці. «Записки кирпатого Мефістофеля» мені ну геть не зайшли. Особливо під час засмагання на пляжі. Мене відволікало від книги будь-що, а повертатись до неї треба було через силу.

Головний герой Яків мені здавався якимось вітряним, непевним, без внутрішнього стержня. Його реакція на народження сина, якого він не хотів, виявилась занадто егоїстичною, а його поведінка з малюком – взагалі мене обурювала аж до ненависті. Але коли настав час робити вибір між коханою жінкою і сином – це був найінтригуючий момент в книзі. І тільки його вибір в останній момент змусив змінити моє ставлення до твору і, відповідно, підвищити оцінку.

На русском языке

Классика украинской литературы - не всегда лучший вариант для чтения в отпуске. «Записки курносого Мефистофеля» мне совсем не зашли. Особенно во время отдыха на пляже. Меня отвлекало от книги что угодно, а возвращаться к ней нужно было через силу.

Главный герой Яков мне казался каким-то ветреным, неуверенным, без внутреннего стержня. Его реакция на рождение сына, которого он не хотел, оказалась слишком эгоистичной, а его поведение с малышом - вообще меня возмущало до ненависти. Но когда пришло время делать выбор между любимой женщиной и сыном - это был самый интригующих момент в книге. И только его выбор в последний момент заставил изменить мое отношение к произведению и, соответственно, повысить оценку.

Саме цей твір Винниченка мусив би стати програмним для української літератури, адже навіть через 100 років після першої публікації, він не втрачає своєї актуальності. По-перше, велике значення має глибокий психологізм роману - усі герої надзвичайно живі, кожному співпереживаєш, із кожним у чомусь не погоджуєшся, і кожного у чомусь розумієш. У цьому проявляється талант автора - змалювати кожного героя кількома штрихами настільки повноцінно, що героям віриш і проводиш паралелі із власними знайомими. Певно це не в останню чергу пов"язано із автобіграфічністю роману, а особливо самим Кирпатим Мефістофелем - Яковом Михайлюком, у якому спостережливий (та й не дуже) читач впізнає самого автора. По-друге, це контекст епохи - суперечливий для держави міжвоєнний час, коли країна лише починала робити перші самостійні кроки. Винниченко фіксує ці аспекти у невеличких ситуативних замальовках та подіях, які трапляються із головним героєм. По-третє, автор торкається надзвичайно сміливих, як на той час тем, а саме теми нещасливих шлюбів та аборту. Думаю, для української літератури початку минулого століття ці теми були культурним шоком, не здивуюсь, якщо власне Винниченко був першим, хто ці теми розкрив. І зрештою, насамкінець - це атмосфера роману. Вона надзвичайно київська, урбанісітична. Сам Київ хоч і не грає визначальної ролі для сюжету, але образом столиці просякнуті найменші деталі роману - власне його хронотоп. Окремо хочеться також приділити увагу мові - як і завжди у Винниченка вона прекрасна. Певно завдяки тому, що писав він тією мовою, якою говорили його сучасники - це ж документує і правопис, досить незвичний як натепер. У якості прикладу наведу лише кілька слів-"найчесніщий", "мої якости", "фотоґрафія".
Шкода, що "Записки" не проходять у школі, адже саме такі романи відроджують інтерес до рідного слова, і дозволяють, якщо й не поставити його на один рівень із класичними європейськими романами, то прийнаймні бути свідомим того, що укр. літ - це не лише традиційна селянська тематика чи експериментальний сучукрліт. Між цими двома крайностями існували генії 20-тих років, яким по-справжньому вдалося віддзеркалити непросту, але надзвичайно багату епоху.

Про суть людини, про тривку, природню силу, тремкість почуттів, а надто, про любов. Живе собі людина, закохується, зустрічається з кимось. Здається попереду п'янке щастя. Але стає на заваді обов'язок. Чи живуть вже разом багато років. І тут, бац, приходить вона , Любов. І нікуди діти від неі очі. Починаються пересуди, звинувачення, сварки, чад побуту, шал маячні. І хочеться хряснути-бряцнути, скинути пута, але ''добридень, я ваш обов'язок''. Нове коло звинувачень, на сцену виступають треті особи але ж...

Жив собі простенький чоловічок, адвокат, на дурне прізвисько кирпатий Мефістофель, не владналися його стосунки з любов'ю. До того ж дуже ввн любив гратися чужими долями, тримати чужі життя в кулаці. Досить розумний, навіть непересічний, але захоплений споглядач власного кривавого бешкету. Завів стосунки з жінкою. І тут дитина. А в думках вже мариться інша - Біла Шапочка , жадана, спокуслива, тривожна, тремтлива.

Народжується дитина. І він кидається у каламуть між почуттям і обов'язком, між батьківством і жадобою. А тут приятель прибігає й заявляє:"Я вбив власну жінку''. Спокійному життю це не сприяє.
Тут ще розв'язуються питання моралі і природи. Мораль лише притрушує грубу силу рожевим пилком, але природа в будь-який мент здатна прорватися на волю й вчинити бенкет. Предковічні почуття збурюють кров й підносять все, здавалось, на вигляд тихе, осяяне мирними турботами життя, у вир. У кожній, навіть моральній жінці, чиі думки десь там, біля Бога, живе хижа ,граціозна тварина, яка чекає на необережне послаблення, аби взяти верх. Іноді здіймає лемент сумління, але тіло жорстко придушує це. Навіть в любові матері, в цьому прискореному, водночас обережному, застережливому зализуванні ран, є щось собаче. Та й чи погане це? Бажання материнства, туга за батьківством - такі природні почуття, так генетично засвоєні. Та й хіба не прекрасно бачити своє продовження в майбуття? От і Мефістофель замислився. Чепурненька кохана співачка Ганна й часом ненависна, чужа жінка, помилка, мати його дитини, яка лише через це раптом стає такою рідною, своєю. От і трагічність існування. Мефістофель в розгубленні, Мефістофель на краю злочину, Мефістофель щасливий! Відбувається велична симфонія життя.