Рецензия на книгу
Записки кирпатого Мефістофеля
Володимир Винниченко
Аноним6 июля 2014 г.Про суть людини, про тривку, природню силу, тремкість почуттів, а надто, про любов. Живе собі людина, закохується, зустрічається з кимось. Здається попереду п'янке щастя. Але стає на заваді обов'язок. Чи живуть вже разом багато років. І тут, бац, приходить вона , Любов. І нікуди діти від неі очі. Починаються пересуди, звинувачення, сварки, чад побуту, шал маячні. І хочеться хряснути-бряцнути, скинути пута, але ''добридень, я ваш обов'язок''. Нове коло звинувачень, на сцену виступають треті особи але ж...
Сім'ю не можна зруйнувати збоку. Вона завсіди розпадається зсередини.Жив собі простенький чоловічок, адвокат, на дурне прізвисько кирпатий Мефістофель, не владналися його стосунки з любов'ю. До того ж дуже ввн любив гратися чужими долями, тримати чужі життя в кулаці. Досить розумний, навіть непересічний, але захоплений споглядач власного кривавого бешкету. Завів стосунки з жінкою. І тут дитина. А в думках вже мариться інша - Біла Шапочка , жадана, спокуслива, тривожна, тремтлива.
Як дивно: я люблю світ, я люблю людей так, як ніколи не любила. Від чого ця жалість у мене, і зворушення, і така хороша печаль? Я вже не боюсь загубити тебе, бо це ж неможливо, правда? Ми так вросли одне в одного, що я вже не розумію слова "загубити". Кого загубити?. "Себе?Народжується дитина. І він кидається у каламуть між почуттям і обов'язком, між батьківством і жадобою. А тут приятель прибігає й заявляє:"Я вбив власну жінку''. Спокійному життю це не сприяє.
Тут ще розв'язуються питання моралі і природи. Мораль лише притрушує грубу силу рожевим пилком, але природа в будь-який мент здатна прорватися на волю й вчинити бенкет. Предковічні почуття збурюють кров й підносять все, здавалось, на вигляд тихе, осяяне мирними турботами життя, у вир. У кожній, навіть моральній жінці, чиі думки десь там, біля Бога, живе хижа ,граціозна тварина, яка чекає на необережне послаблення, аби взяти верх. Іноді здіймає лемент сумління, але тіло жорстко придушує це. Навіть в любові матері, в цьому прискореному, водночас обережному, застережливому зализуванні ран, є щось собаче. Та й чи погане це? Бажання материнства, туга за батьківством - такі природні почуття, так генетично засвоєні. Та й хіба не прекрасно бачити своє продовження в майбуття? От і Мефістофель замислився. Чепурненька кохана співачка Ганна й часом ненависна, чужа жінка, помилка, мати його дитини, яка лише через це раптом стає такою рідною, своєю. От і трагічність існування. Мефістофель в розгубленні, Мефістофель на краю злочину, Мефістофель щасливий! Відбувається велична симфонія життя.8252