Записки Кирпатого Мефістофеля

Краще знати найстрашніше, ніж не знати нічого і все підозрювати.

Сім'ю не можна зруйнувати збоку. Вона завсіди розпадається зсередини.

От ви закохані в кого-небудь. Вас тягне до тої людини, ваше тіло співзвучне з нею. Хиба це є підстава для шлюбу, для народження нових людей? Ні, ви пізнайте людину в цім тілі, полюбіть її! Пізнайте у дрібничках, у звичках, у найменших і найбільших проявах її, сплетіть себе з нею неподільно. І тільки тоді, як це буде, ви матимете маленьке право сказати, що ви дещо зробили для творення шлюбу, справжнього, гідного теперішньої людини.

Найпевніша ознака самотніх та, що вони нічого й нікого не люблять. І коли я слухаю людей, що жаліються на самотність і запевняють, що вони люблять, я думаю про себе: бідолахо, тобі для чогось хочеться переконати мене, що в тебе в гаманці одночасно порожнеча й цілі скарби.

Моральність - це рожева пудра на законах природи.

Завіса на вікні напнулась, немов вітрило, а на небі висить, як велетенська китиця винограду, попелясто-синя хмара. Десь глибокою октавою покашлює грім. Дерева слухають чуйно, непорушно; часом раптом заклопотано, хапливо перешіптуючись і здригуючись.

Звичайно, коли твоя дитина, твоя кров, то чуття дужче. Сперечатись не можна. Але не все діло у крові. А ще в любові, в духовному батьківстві. Можна не бути рідним батьком і бути все ж таки єдиним і справжнім батьком по тій взаїмній любові.

Революціонери завсіди були, є й будуть. Кожна молода, здорова, жива людина є революціонер. От ви підростете й займете наше місце. Вам помнуть крила, ви ослабнете, й ваше місце займуть молодші та дужчі за вас.

...любов приходить тоді, як одходить закоханість.

Кожний любить свою молодість, кожний з солодким болем скидує з неї все, що було колись брудного, й лишає собі тільки саме радісне, зворушливе.

За те, що вона викинула з себе два шматки живого м`яса (йдеться про дітей - прим.), викинула з скотячим вереском, страхом, прокльонами, за ці подвиги вона все життя має право сидіти на шиї людині, має право вмішуватись у його життя, нівечити його, оплювати, зогидити? Так?

- Вона сама сказала, що знайде... иншого?

• Цього не кажуть, це роблять.

Шапочка любить когось иншого, - це ясно. Тільки в таких випадках жінка може бути така неприступна й жорстока.

Як це погано, паршивенько, шаблонно: коли мужчину образить кохана жінка, він починає пити й виробляти бешкети; коли жінка ображена, вона зараз же спішить зрадити його з иншим мужчиною.

Коли сходяться двоє, що хляпають по плечах, то той, що хляпає дужче й певніще, займає пануюче становище. А в другого з'являється запобігливе підхіхікування.

І от, нарешті, вона сама каже мені: "Як дивно: я люблю світ, я люблю людей так, як ніколи не любила. Від чого ця жалість у мене, і зворушення, і така хороша печаль? Я вже не боюсь згубити тебе, бо це ж неможливо, правда? Ми так вросли одне в одного, що я вже не розумію слова "загубити". Кого загубити? Себе?"
Тоді я бачу, що вона знає, що таке любов.

Справді, на віщо я живу? Рішуче не розумію. І невже на цих жовтих цяточках тягнеться теж ця чиясь злісна штука, що зветься життям? Уявляю, як повинно бути нудно тій істоті, яка з обов'язку свого становища мусить бути безсмертна: це ж така одноманітна, монотонна річ — життя. Родиться, розвивається, поживе, вмірає. І так вічно, вічно. Зоряні світи, окремі планети, людські царства, людина, мікроб — живуть одним шаблоном.

Між минулим твоїм життям і теперішнім упала важка, залізна стіна, зразу брутально перерізавши всі нерви, що в'язали тебе з світом минулого. І якими ж бажаними, зворушливо-дорогими здаються всі минулі страждання, скорботи, й якими болючими радощі, покинуті там, на волі, болючими до того, що нема сил думати про них!

Всі "ухажори" страшенно люблять удавати з себе покірних рабів. "Ах, скажи мені кинутися униз головою!" І бреше ж, дурень, не кинеться! Яка йому користь? Він же жде за це нагороди. А як він її матиме, коли вб`ється? І бреше!