Тіні забутих предків

Страшное, мучительное, невыносимое произведение. Читать его - все равно, что слушать игру на скрипке, такие же противоречивые ощущения: неприятно, странно, слишком пронзительно, но красота, мрачная, одухотворенная красота, не позволяет оторваться ни на миг. Не пианино - оно слишком поверхностно и лирично, это так, светлая, нежная грусть, временное состояние души, ненадолго скрывшееся солнце; не орган - он слишком пафосен и трагичен, он для всеобъемлющего горя, массового горя, войны, он недостаточно деликатен для подобных вещей. Вот скрипка в самый раз, она лучший инструмент для выражения подобной боли.

Вы, страдающие от депрессий, жалеющие себя и свою неразделенную любовь, свое одиночество, свои проблемы с деньгами, работой, родителями, постоянно нарекающие на бессонницу, непонимание, унылую, катящуюся к чертям жизнь, - утрите сопли, заткнитесь и слушайте. Здесь человек хоронит своего ребенка.

Книга, после которой возникает много богохульных вопросов. Если Бог есть, то почему умирают дети? Почему некоторым детям не суждено вырасти, завести свои семьи, с радостью наблюдать за взрослением своих собственных детей, в то время как другие познают это счастье? Достаточным ли утешением несчастным родителям будет обещанный маленьким мертвецам рай?

Плачет отец, плачет мать, плачет читатель - а жизнь идет, другие дети играют, улыбаются, растут и яблони по-прежнему цветут. Все продолжает быть.

Напружене оповідання про Василька, якому доручили відвезти ялинку. Від початку ми дізнаємось, що ялинка, яку хоче купити чоловік для панів, Василькова, йому подарував її батько. Але родині дуже потрібні були грощі, і батько, хоч і з сумом, але продає дорогу для серця дитини ялинку. Коли її зрубували, малому здавалось, що вона от-от застогне. Дорога вела через густий ліс, надодачу ще й сніг пішов. У читача зявляється відчуття тривоги, яке підсилюється враз зламаними саньми. Василько збився з дороги, заблукав у лісі. Тривога батьків наростає, коли вони побачили, що йде сніг, а Василька ще нема. До останнього абзацу тривога та передчуття лиха посилюється, Коцюбинський тримає читача в напрузі. Ми разом з мамою вже поховали нещасну дитину. Але кінцівка, як завжди у Коцюбинського, несподівана.
Автор показав відчуття страху, розгубленості дитини, але водночас і мужності. Він зрозумів, що батько мусив так зробити, адже їм потрібні були грощі, і на вечерю, і на мамині черевики. Це мотив жертви собою, власними інтересами заради сімї. Цікаво, але ця жертва відбувається на Святвечір. В умовах, в які потрапив Василько, він не зміг би дожити до ранку, але дива, винагорода за його жертву врятувала йому життя.
І дійсно, в житті завжди потрібно вибирати те, що є ціннішим. Між ялинкою, дорогою річчю сина, батько вибрав допомогу родинні, бо родинні звязки, благополуччя важливіщі ніж усі речі на світі. Але ми бачимо його вагання, сум, оскільки йому важко віддавати те, що є дорогим для рідної дитини. Але він зробив правильний вибір. З іншого боку, Василько теж не чинив опору, хоч йому було невимовно важко прощатися з ялинкою. Підтримка родини, допомога - найважливіщі цінності для нього і його родини. Навіть у його переживанні за родину, коли він розуміє, що його смерть принесе горе, особливо в такий день надає йому сил.

Спойлеры
Я думала, що казка буде дійсно казкою, проте в цю зовсім не казкову і не дитячу казку майстерно вписано страшний для багатьох образ Хо - старий дідуган з сивою бородою, добрими лукавими очима - образ страху, породженого тим, що зляканий не наважується сміливо подивитися в очі небезпеці.Та наспраді Хо трошки інший: він зовсім не страшний (страшним його зробила людська уява), дуже старий і насправді дуже-дуже мріє, щоби нарешті люди перестали його боятися, подивилися йому в очі нарешті, і він міг спокійно померти, щезнути, знайти свій спокій...
Твір складається з певних розділів, через які повчально проходить старий Хо. Проте перший розділ починається з просто майстерного опису ранку в лісі, зачаровує той опис разом з дідом Хо, зацікавлює, що ж буде далі. А далі мудрий Хо провчить боягузів, а декого навіть навчить не боятися, він розкриє справжню натуру людей, проникаючи в їх думки, протиставляючи їм іншу сторону дій:

- В другій частині засуджується антипедагогічне виховання дітей через залякування. В уяві малят Хо постає страшним дідом, що забирає неслухняних дітей до себе в мішок. Навіть в освіченій панській сім'ї і те, лякають дітей старим Хо, але ж "хто раз спізнається з почуттям страху, не хутко зможе відкараскатися від нього";

• Третя частина є історією життя панни Ярини, яка просто марить, начитавшись без ладу сто томів книжок, присвятити своє життя тим людям, які працювали на неї весь час - стати народною вчителькою. Але як тільки прийшов час переходити до діла, то розпещена пані лякається і знаходить тисячі завад на своїй дорозі: браком сил, змогою долати труднощі в новому житті. Новеліст висміює її вдавану паніку, "боротьбу", показує лицемірство багатої, звиклої до всього готового, пані. Боротьба її полягала в тому, що в найвідповідальніший момент до неї посватався багатий сусід, перед дівчиною постала дилема: чи йти вчителювати, чи виходити заміж за грошовитого, закоханого хлопця? Проте без особливого вагання дівчина вибирає своє звичне життя і окидає "високу мрію", яка стала заскладною для такої панночки, як Ярина. Страх перед змінами і власний егоїзм стали сильнішими за таку мрію;
• В четвертій частині передовим образом є псевдопатріот Макар Іванович Литка. Він дбає лише про свою посаду, шкуру... А сам продовжує гратися в патріота в різних гуртках, спекулюючи своєю студентською добою, яка насправді була не такою уже й українською. Треба тільки лиш згадати його безмежний страх, коли брат присилає Литці листівку, підписану українською мовою! Він страшенно злий і боїться, щоби ніхто не прогледів і не здав його за такі страшні речі, як українська мова. Чого варта його велика ціль, якою він тільки грає - написати наукову статтю українською мовою - проте він зараз же на противагу каже, що українська мова зовсім бідна в науковому плані. Видно ж всю "любов"...
• І нарешті в п'ятій частині автор вводить так звані позитивні образи: письменника, хлібороба, поета і вчителя, які (молоді, перспективні й завзяті) не бояться старого Хо, якби він для цього не старався. А їхні зусилля недаремні: хоч вони й прошли крізь терни, виснажились, проте досягли мети!

Решила прочитать эту повесть, посмотрев фильм С.Параджанова. Экранизация мне понравилась, понравилась мне и сама книга. После некоторых поисков удалось найти русский перевод Ушакова.
Не совсем согласна с тем, что историю преподносят как "гуцульские Ромео и Джульетта". На противостояние родов обращаешь не не столько внимания, сколько на описание природы Карпат, быта людей, живущих там. В некоторых отзывах на книгу говорится о больших природных зарисовках, которые неинтересно читать. Но как же можно отбрасывать всё это, ведь природа здесь является практически персонажем повести, она формирует мировоззрение людей и их жизнь.
Кроме этого - все эти леса, горы наполнены особой жизнью, там и мавки, и черти, и чугайстыри. Вообще очень забавно наблюдать эту смесь народных и христианских верований, колдовство. Мир повести, не смотря на трагичности, уютный от этого - вроде бы и чёрт, а он напевает мелодию, которая сразу западает в сердце, вроде бы и леший - а тоже любит поплясать, вроде бы и в церковь ездят, но и поворожить и пошептать на скотину надо обязательно. Всё это только добавляет "особости" в произведение Коцюбинского, делает его живым и запоминающимся.

Спойлеры
Чудове оповідання, де розповідається про земську вчительку Раїсу, яка ще під час навчання захоплювалася забороненими книжками і прониклася долею нещасного народу, бачила свою місію в тому, щоби померти для народу, але пізніше вирішила жити для того ж народу. Раїса скоріше прагнула вирватися із шкільних стін, щоби бути ближче до людей. Та коли вона потрапила в рідне село, то враз розчарувалась: весь "страдник-народ" був десь в Росії; на селі були самі мужики, яких Раїса добре знала і не дуже любила.
Тож запал жінки допогати народу швидко охолов. І найкращим виходом для неї було вийти заміж (вважав її батько), проте нареченого не знаходилось: Раїса не була ні багачкою, ні красунею. Отак, побувши дома і втративши надію вийти заміж, дівчина мусила стати вчителькою. Змінити місце проживання жінку змусила сварка з попом, який забагато втурчався в діяльність школи, проте це лише завуальована причина переїзду. Насправді ж, вчителька тікала від одноманітності свого життя.
В новому селі жінка почувається самотньо, проте до неї с самого початку жителі ставляться добре. З часом Раїса знаходить собі друга в особі о. Василя - місцевого попа. І, сама того не помічаючи еволюціонує: автор порівнює її з лялечкою метелика, що з весною розкривається і починає жити. Священик стає центром її світу. Героїня змінюється сама (починає постувати, жалкує за тим, що вона раніше не жила таким життям як зараз) і змінює о. Василя (помалу він кидає пити, нібито змінюється на краще)... Але з часом о. Василь починає показувати свою справжню натуру: йому набридає ця опіка, всілякі заборони, балачки про місію і обов'язок... Він починає певною мірою показувати свою владу над дівчиною: розпоряжається шкільними справами (а чи не від цього жінка втікала?), всіляко показує вчительці свою грубість і владу, починає пити і зневажати бідну вчительку...
Раїса ж просто підкорюється: вона вже настільки залежна від свого почуття, що здатна терпіти будь-яке приниження, тільки бути б поряд... Вона просто починає в'янути... Оповідання закінчується тим, що подруга вчительки, здогадується що Раїса кохає Отця. Після чого з вуст нещасної жінки зривається відчайдушний крик... Тож "лялечка" знову потрапила в ту ж саму пастку, так до кінця і не розкрившись...

Коцюбинський розвінчує нікчемність, мізерність культурництва і це все поєднує з викриттям згубного влпливу духовного дурману на людину з осудженням тієї рабської покори, яка освячувалася церквою, з показом лицемірної діяльності священнослужителів. Стає гарно видно відмінності між спілкуванням людей різних суспільних верств.

По школьной программе нужно было прочитать это сочинение. У кого не спрашивала, все говорили: "Так страшно было читать, действительно ужастик."
С надеждой на то, что вышесказанное правда я начала читать "Тени забытых предков" и сразу поняла - не клеится что-то. Первый раздел перечитала 2 раза, для понимания.
Как же трудно лично мне было читать это произведение. Столько диалектизмов, непонятных слов, а когда герои начинали говорить меня вообще от смеха выносило просто.
Я прочитала большую половину с коварной улыбкой, застывшей на моём лице с самого начала, и ждала уже "Когда страшно-то будет?"
Тяжело воспринимается - да,
интересно - местами очень даже да,
сюжетная линия - вроде бы понятна, да.
Но страшно мне не было.
У меня не захватывало дух, как иногда бывает.
Читалось не на одном дыхании, но без особых затруднений (к языку привыкаешь где-то на середине книги).
Я думаю, что если бы мне с самого начала все не говорили о том, какой классный ужастик эта книга, то мне бы больше понравилось.
А так, я разочаровалась немного, ведь ужаса-то я не увидела.
Хотя, произведение, конечно же, стоит внимания.
И конец меня особо удивил. Зачем? что это значит? Я думала люди сошли с ума, все вместе.
Перечитала последнюю страницу трижды. Сначала думала, что я не так поняла, потом: что что-то пропустила. С третьего раза до меня дошло, что так и есть. Он лежал в гробу, а они... танцевали.

Пишу тільки-но прочитавши(це як виправдовування моїй сентиментальності)книга викликала просто несподівану бурю емоцій . Чому несподівану? А тому, що я, не чувши жодних спойлерів сюжету, прирівнянь Марічки й Івася до Ромео і Джульетти, почала читати, очікуючи одноманітних сцен українського життя за 19 століття. Та не так сталося, як гадалося. Не буду розпинатися про враження від багатих описів славнозвізних Карпат, так як вже сказано й писано про це й так немало. Скажу тільки, що починаючи від ,,Недаремно Іван поспішав з полонини: він не застав Марічки..." й аж до ,,Під вікнами сумно ридали трембіти" очі в мене були просто на мокрому місці. Напочатку, захлинаючись сльозами, я ототожнювала Коцюбинського з ненайкращими словами зневаги, досади, нерозуміння такого ставлення автора до кохання його героїв і теде..Але в кінці на моїх щоках мирно струїлися сльози подяки, так так саме подяки, розчулення й навіть в якійсь мірі щастя, що Івась, не знайшовши тут якогось розуміння, щастя, долі, знайде їх там , зустрінувшись з Марічкою. Якби я тільки мала б змогу поговорити, написати листа Михайлу Коцюбинському або просто одним поглядом виразити все, що я думаю, то я щиро подякувала б йому за уроки, яким він нас навчає поміж рядками...
що треба цінити те, що в тебе є;
якщо відчуваєш, що це твоє, то роби це, мрій про це, слідуй і навіть живи цим, що б там не було, щоб не казали(я про любов героїв , не дивлячись на ворожість сімей) і які б там перепони не були, вони не є перепонами, якщо ти їх не маєш за перепони... якось так, може я не вмію правильно сказати, описати, мовити.. та зараз мені здається, що в природі просто немає слів, які б могли відбразити всі мої емоції, відчуття стосовно книги. Дуже вибачаюся за можливу нісенітницю,що я тут наклацала, але це свіжесенькі емоції, перенесені на екран ноутбука вночі)Якщо ви ще не прочитали цю книгу, то прочитайте, хоча б зараз, а чому б ні, киньте собі виклик, адже книга варта цього))

История незабываемой любви Ивана и Марички – детей из двух враждующих семей, полюбивших друг друга ещё в детстве чистой и непорочной любовью, но которых в самом расцвете разделяет навеки смерть. И всё это - на очень насыщенном фоне неповторимой природы Карпатских гор, куда после таких описаний хочется непременно в очередной раз вернуться!
С использованием местных, карпатских диалектов Михаил Коцюбинский описывает местные традиции, обряды, быт, обычную жизнь простых гуцулов. Также на страницах повести мы встречаемся с чугайстром, мавкой и мольфаром ( которые есть и в наше время).
Такие вот реальности прошлых лет, покоряющая сердца история любви рядом с некоторыми сказочными персонажами, олицетворяющими собой землю и природу, ведь люди и природа – всегда были едины и таковыми останутся вовек…