Тіні забутих предків

Повесть начала двадцатого века.
Ожидал Ромео и Джульетту на карпатском материале, ведь полюбили друг друга отпрыски двух враждующих семей, а получил этнографический очерк, полный фэнтезийных галлюцинаций.
У гуцулов мифологическое мышление и что им только не кажется: и дьявол, дарующий мелодии, и мавки, и нявки с дырами в спине, и добрый леший-чугайстырь.
А ещё рассказывают друг другу манихейские байки о дружбе бога и дьявола и о том, что бог все изобретения украл у дьявола-Аридныка.
Драмы как таковой не было, была экзистенциальная нелепица. Пока Иван был пастухом на дальних пастбищах, его Маричка просто утонула. Дальше пастух не жил, а доживал. Работал в найме на венгерской стороне, вернулся, женился на зобатой неверной Пелагре, впоследствии спутавшейся с местным знахарем-колдуном. Пошёл в горы в тоске по первой любви, там и погиб.
Нравы у гуцулов более, чем свободные. Иван и Маричка жили друг с другом с тринадцати лет. Поездки супругов в город на ярмарку — законный способ "обнимать молодиц", принимать поцелуи других мужчин, и не только. Промискуитет с колдуном даже не скрывается. А на похоронах Ивана целую оргию практически устроили.
Много, слишком много пейзажей. А вот сказочные вставки хороши.
Спасибо Алексею Провоторову за нечаянную рекомендацию в рамках книжного клуба Фантлаба.
Повесть небольшая, буквально сорок страниц убористым кеглем.
8(ОЧЕНЬ ХОРОШО)

«Тени забытых предков» - эдакий магический реализм в гуцульских реалиях. Даже сейчас культура карпатских народов существенно отличается от традиционной украинской, а во времена Коцюбинского эта разница была колоссальной. Их традиции, мифы, поверья, языческая магия, своеобразный диалект - все это украинский писатель собрал в одной маленькой повести.
И пусть завязка сюжета - почти буквальная реминисценция шекспировской пьесы, но все остальное - дальнейшие события, кульминация, посыл, герои - аутентичное.

Конечно же, это повесть о любви. О сходстве темпераментов и родстве душ.
Основная мысль напрашивается следующая : «Как же важно найти человека, который тебя понимает! И как же тяжело жить, когда такого человека не существует!». В этом плане «Тени» очень показательны; если в первой части мы видим идеально гармоничную пару Ивана и Марички, то во второй части автор буквально лбами сталкивает Ивана и Палагну - два разных типа души. Их ценности различны, их видение мира не совпадает. И самое главное: ни один из них не является «плохим» или «хорошим»; они просто обычные люди, которые не чувствуют друг друга. И не хотят чувствовать. Так жизненно, не правда ли?

Коцюбинский четко следует реалистичной концепции, несмотря на фантастический антураж: он создаёт сказку и рушит ее на глазах у читателя, разбивая розовые очки первой влюбленности об острые камни реальности.

И конечно же! Гуцульский фольклор и диалект. Только ради знакомства с этим горным народом, с этим очагом волшебства, стоит уделить внимание «Теням забытых предков». Если гоголевские «Вечера на хуторе близ Диканьки» - это ода Полтавской области, то творение Михайла Коцюбинского - литературный гимн Гуцульщине.

P.S. Я читала повесть на языке оригинала и наслаждалась каждым из «эксклюзивных» карпатских слов, которые больше не встретишь ни в одном уголке Украины. Сначала такой язык воспринимается тяжело, но через пару страниц привыкаешь :)

А фильм Параджанова, кстати, не зашёл. Хотя многие хвалят. Кому что...

Эта повесть написана под впечатлением от поездки писателя в Криворовню - одно из живописнейших сел Восточных Карпат, где он гостил у известного фольклориста Владимира Гнатюка. В этом произведении Михаил Коцюбинский сумел очень поэтично передать атмосферу и особенности гуцульского мира. Он красочно описал не только природу: горы, полонины, быстрых реки, высоких смереки. Но и обычаи и обряды, неповторимые песни, самобытных постройки и красочные костюмы и прочие атрибуты быта.

В небольшом по объему произведении писатель затрагивает многие темы: любовь и ненависть, жизнь и смерть, язычество и христианство, добро и зло, природа и человек - вечные темы, которые всегда будут беспокоить умы и сердца людей.

Коли цвітуть яблуні, на душі якась неймовірна легкість. Хочеться сміятися, хочеться співати, хочеться обійняти весь світ. Біло-рожеві квіти надихають на прекрасне, вселяють надію, спонукають до якихось хороших справ.
Яблуня цвіте.
А маленьке життя відцвітає.
У головного героя твору вмирає донька.
Важко. Сумно.
Не віриться, що ще недавно вона бігала босими ноженятами, раділа весні, сонцю, яблуневому цвіту. Ще недавно маленьке тільце було сповнене тепла і жагою до життя.
А тепер вона вмирає.
Батько не вірить, що таке могло статися з його дитиною. Що таке відбувається.
Ось там, в сусідній кімнаті, хрипить, ледве дихає його дитина, а він ходить, думає, живе.
Горить і поволі погасає свічка. Опадають додолу біло-рожевим дощем запашні пелюстки. Потроху згаса життя маленької дівчинки.
Надії немає. Чому саме вона? - теж немає відповіді.
Є тільки біль. Пекучий. Нестерпний. Його не загасити нічим.
Він ніде не дінеться. Ніколи.
Навпаки. Перенесеться на бумагу. Житиме вічно.
"Мої очі, мій мозок жадібно ловлять усі деталі страшного моменту… і все записують… І те велике ліжко з маленьким тілом, і несміливе світло раннього ранку, що обняло сіру ще хату… і забуту нa столі, незгашену свічку, що крізь зелену умбрельку кидає мертві тони на вид дитини… і порозливану долі воду, і блиск свічки на пляшці з лікарством… Щоб не забути… щоб нічого не забути… ні тих ребер, що з останнім диханням тo піднімають, то опускають рядно… Hi тиx, мертвих уже, золотих кучерів, розсипаних пo подушці, ані теплого запаху холодіючого тіла, що наповняє хату… Bсe воно здасться мені… колись… як матеріал… я cе чую, я розумію, хтось мені говорить про се, хтось другий, що сидить у мені… Я знаю, що то він дивиться моїми очима, що тo він ненажерливою пам'яттю письменника всичує в себе всю сю картину смерті на світанні життя… Ох, як мені гидко, як мені страшно, як ся свідомість ранить моє батьківське серце…"

Перевод.

Когда цветут яблони, на душе какая-то невероятная легкость. Хочется смеяться, хочется петь, хочется обнять весь мир. Бело-розовые цветы вдохновляют на прекрасное, вселяют надежду, побуждают к каким-то хорошим делам.
Яблоня цветёт. А маленькая жизнь отцветает.
У главного героя произведения умирает дочка.
Трудно. Грустно.
Не верится, что еще недавно она бегала босыми ножками, радовалась весне, солнцу, яблоневому цвету. Еще недавно маленькое тельце было наполнено теплом и жизнью.
А теперь она умирает.
Отец не верит, что такое могло случиться с его ребенком. Что такое происходит.
Вот там, в соседней комнате, хрипит, едва дышит его ребенок, а он ходит, думает, живёт.
Горит и медленно гаснет свеча. Опадают наземь бело розовым дождем душистые лепестки. Понемногу угасает жизнь маленькой девочки.
Надежды нет. Почему именно она?- тоже нет ответа.
Есть только боль. Жгучая. Нывыносимоая. Её не затушить ничем.
Он никуда не денется. Никогда.
Напротив. Перенесется на бумагу. Будет жить вечно.
"Мои глаза, мой мозг жадно ловят все детали страшного момента... и все записывают. И эту большая кровать с маленьким телом... и несмелый свет раннего утра, который обнял серую еще хату... и забытую нa столе, непотушенную свечу, что сквозь зеленую умбрельку бросает мертвые тени на вид ребенка... и разлитую на полу воду, и блеск свечи на бутылке с лекарством. Чтобы не забыть... чтобы ничего не забыть... ни тех рёбер, что с последним дыханием тo поднимают, то опускают одеяло. Hи этих, мертвых уже, золотых кудрей, рассыпанных пo подушке, ни теплого запаха холодеющего тела, что наполняет избу. Bсё оно сдастся мне... как материал... я это слышу, я понимаю, кто-то мне говорит об этом, кто-то другой, что сидит во мне. Я знаю, что это он смотрит моими глазами, что это он прожорливой памятью писателя впитывает в себя всю эту картину смерти на рассвете жизни. Ох, как мне гадко, как мне страшно, как это сознание ранит моё родительское сердце".

История с крымским акцентом

Сразу хочу сказать что подзаголовок к произведению - "Акварель" автор выбрал не спроста, потому что произведение переполнено множеством описаний природы, быта, одежды и простой жизни татарского населения. Будто художник, только слова, автор рисует каждую деталь, каждая мелочь в его описании приобретает новый вид. Вот только чего стоит такое описание:

Новелла рассказывает о тяжелой любви простой татарской девушки Фатьмы, которая была вынуждена покинуть родной край и поехать в место , которое совсем не любит. К тому же она должна жить с человеком которого совсем не любит, потому что этого требуют их обычаи. Она была выкуплена у отца и теперь живет с тем у кого хватило денег чтобы купить ее, как скот. Но тут ее жизни появляется он, молодой парень - Али. Он напоминает ей о ее дом, как там было весело жить и где остались все ее подруги. Он молодой турок, которому не за что жить и он работает чтобы хоть бы жить на что-то. Постепенно между ними завязывается любовь и они решают, чтобы быть всегда вместе.
Но здесь возникает другой фактор. Нарушено честь и достоинство семьи мужа за которого была замужем Фатьма, и поэтому начинается преследование беглецов. Наконец преследователи достигают цели, и мы читаем трагические страницы новеллы. Но не буду открывать карты и хочу чтобы вы сами прочитали новеллу и пережили те эмоции что и я.
Параллельно всей новелле возникает другая проблема. Все село в котором живут жители разделено на две части, так как воды в селе нет поэтому им трудно разделять между собой воду. И это побуждает их к неприязни друг к другу. В произведении остро возбуждено проблема противопоставления проблем социума. Но когда возникает проблема, которая задевает честь жителей, то несмотря ни на что они объединяются чтобы преодолеть ее.

Но все равно новелла поразила меня своими описаниями пейзажей. До сих пор не не могу забыть тех ощущений, которые ты чувствуешь, читая ее. Море, скалы и чистый погожее небо, что может быть лучше .Читая ты оказываешься на минутку посреди хорошего пейзажа Крыму с его совершенными местами. Это так прекрасно, что даже захватывает дух, ничего не может омрачить эти ощущения. Мне даже сложно об этом писать, это нужно прочитать....

Поэтому твердая пятерка!!!!

В очередной раз убеждаюсь в нехорошей тенденции. Перед реальным каким-то большим несчастьем об этом пишут, рисуют и поют различные деятели искусств. Рубеж между двумя веками, 19-м и 20-м породил великое множество в нашей стране сочинений с очень мрачными тонами. Я читал этот рассказ и представлял на месте автора Леонида Андреева . Множество забытых авторов, например Николай Карпов , сегодня уже снова популярные Сигизмунд Кржижановский и автор этого рассказа Михаил Коцюбинский и многие, многие другие, с разной степенью талантливости писали мрачные произведения в стиле Леонида Андреева , в каждой букве которых читается безысходность. И вот вам, накаркали, революция! А может быть дело в том, что это грядущее несчастье уже было ощутимо тонкими душами людей искусства и оно само вошло в их произведения. Именно поэтому я призываю писать и читать добрые книги.
Рассказ сей, кроме хайповой для той поры безысходности, еще и приоткрывает нам бесовскую составляющую творческого человека. У героя умирает от какой-то неизлечимой на тот момент болезни родная дочь. Он страдает, но запоминает каждое ее движение, каждую морщинку страдания на лице чтобы перенести это потом в какое-нибудь грядущее произведение. Переводчица приводит также случай когда Лев Толстой приходил к своему приятелю, у которого умирала жена, в гости, садился у ее кровати и наблюдал. Бесовская это, все-таки, профессия, также как и актерство. Эти два случая, описанный в рассказе и описанный переводчицей в послесловии, наглядное тому доказательство.
И написано-то талантливо.

Цілий вир відчуттів виникає при прочитанні цього твору. Тут і любов і захоплення природою Карпат, особливим світом Гуцульщини, єдністю з рідним та справді казковим краєм. Читаючи ці строки, неможливо не захопитися мальовничими описами і не відчути себе серед безмежних синіх гір, серед смерек і струмочків.

Все це вражає, здається, що ось-ось поруч з тобою з'явиться щезник, нявка або лісна, заспівають свої пісні, заходять тебе у своєму танці.

Але, звичайно, ця благодатна земля не може обійтися без кохання. Діти двох ворожнечих родів, Іван та Марічка, кохають один одного щиро, легко та невимушено. Нажаль, не судилось їм бути разом, але співанки Марічки широко розійшлись гуцульськими просторами.

Як і в дитинстві, так і наприкінці життя Іван залишається сам у своєму світі, серед своїх думок і почуттів. Нема жодної людини поруч, щоб сприйняла та зрозуміла його сум та тугу. Особливо вражають останні сторінки, де повністю розкривається мінливість життя та байдужість людей навкруги.

Геть не буду робити аналізу твору, як нас учили в універі. Який там аналіз, якщо від такої операції можна втратити весь смак-присмак-післясмак від цієї шикарщини, розкоші і насолоди навіть буквами.

"Тіні забутик предків" я люблю у всіх формах - у написаній, у знятій на студії О.Довженка, у читаннях на радіо. Не знати як, але автор підібрав магічного ключика до сердець тих, кому не байдужа пам"ять і народний код.

А якшо попростіше і потолковіше, то в мене мурахи табунами від кожного речення. Від опису гір, від діалогів, від сміху і танців на похороні у фінальній сцені.

І так відверто і надривно описано все, що стосується почуттів. Різко і ... ще раз різко. Страшно, бо відверто. І так не хочеться загубити ці ниточки, що ще пов"язують нас з предками. Не допустити того, яби предки стали забутими

Спойлеры
Темою твору є переживання батька, що втрачає єдину дитину. Він понад усе хотів би допомогти їй, зберегти життя, але, на жаль, безсилий.
Автор розкриває психологічний стан героя, його душу, емоції, показує відчай. Михайло Коцюбинський на прикладі головного героя відтворює своє ставлення до людини, яка просто мусить чекати смерті своєї рідної донечки, але не в змозі навіть допомогти їй. Автор життєво зміг передати весь відчай, біль, думки нещасного батька.
Важливою ланкою твору є протистояння свідомості головного героя: з однієї сторони він розуміє, що втрачає свою доньку і намагається прийняти це як закономірність, а з іншої - він не хоче її втрачати і не може зрозуміти, чому саме його маленька донечка повинна померти? Чому навіть лікар не може допомогти благаючій дитині? Чому життя таке несправедливе? Чому він, батько, який повинен захищати свою дитину, мусить зараз сидіти,склавши руки, і чекати смерті доньки, яка так і не встигла прожити життя? Чому відчай підштовхує його думати про те, щоби скоріше все скінчилось (тобто фактично бажати смерті рідної дитини), якщо він взагалі не повинен про це думати? В ньому ніби живе дві істоти, які боряться між собою.
Вся новела сповнена драмою, що викликає в читача бажання співчувати герою.
Головним героєм твору є батько помираючої дівчинки, він є образ харатер, він є сильною особистістю, що не дивлячись ні на що живе далі, йому дуже сумно, але батько розуміє що життя продовжується і треба жити. В новелі зображено його душевні переживаня, він відчуває кожну деталь, кожен подих своєї дитини, перебуває в страшному напруженні, починає вірити в неможливе: ніби в вікно ось-ось проникне якась страшна істота, що забере життя його дівчинки. Батько нервово ходить по кімнаті, прислухаючись до кожного шороху, навіть найтихіші звуки здаються йому такими голосними, що хочеться тікати від них. Водночас кожен звук наближає той момент, коли все скінчиться, він все чекає крику чи якогось знаку, що свідчитиме про якусь зміну, чи сумну, чи веселу, але зміну. Його виснажує оце чекання. Батько ходить по темній кімнаті рівномірними кроками, навіть не відчуваючи ніг. Весь город здається йому цієї ночі особливо гнітючим і темним, навіть у небі не видно ні якогось відблиску, що нагадував би про щось світле, - все потемніло, змарніло, ніби відчуваючи його горе. Батько раз у раз прислухається до хрипу в сусідній кімнаті: ще хрипить. значить ще жива, його донька ще жива. Батькові здається, що час плине дуже повільно і кожна хвилина життя дитини дає йому надію на краще: а раптом їй полешало? Він навіть в такій ситуації вірить в краще. Батько засвічує лампу, аби пролити хоч маленький промінь світла, надії на краще, з часом лампа починає згасати, чоловікові здається що разом зі світлом відходить на той світ його дитина, вона так само згасає… Годинники байдуже відраховують час, рахують останні хвилини життя… Все цієї ночі, задавалось би, йде проти нього… І навіть лікар, його хороший друг, не може допомогти доньці, мовчки виходить з кімнати, кидаючи вслід безнадійний погляд: він вже не потрібен… Разом з лікарем з кімнати виходить його жінка, нещасна мати, на якій вже немає лиця від горя, вона не хоче, щоб лікар йшов, здавалось, що він забирає з собою життя їхньої єдиної доньки… Сполохавшись стогону зі спальні нещасна жінка біжить в туди, де помирає дитина. Батько розуміє що разом з лікарем пішла їхня остання надія на краще, він не може змиритися з долею, з долею своєї донечки…

Образ Цвіту Яблуні в читача асоціюється з поступовим згасанням життя, що покидає дівчинку так само невідступно, як цвіт полишає яблуню.

Я думаю, що ця новела неодмінно у всі часи знайде свого читача, адже це великий твір про любов, втрату і життя...