Тіні забутих предків

В школе я буквально вымучила "Тени". Аж мозги скрипели. Язык сложный, через слово непонятно. Сюжет - фиг его знает. Плюс тупая методика преподавания литературы (нет-нет, у меня была прекрасная учительница, вы не подумайте). А вот сам подход расчленения и препарирования произведения способен убить любого автора не хуже пули.
Много позже, уже во время работы в библиотеке я вытянула жребий "Михайло Коцюбинский". Дело в том, что на год припадает определенное количество литературных вечеров. И мы в читальном зале, чтоб по честному получалось, писали бумажки. И уж кому чего попадется. Делать нечего, стала вникать. Прочитала быстро, понравилось. Подумала, что все это очень интересно, вкусно и колоритно. И что хочу увидеть Карпаты. На тот момент я там еще не бывала.
А потом случилась мистика. На моей сегодняшней работе практикуют тимбилдинги - корпоративные выезды с обязательной спортивной программой типа покорения всяких там вершин. Мы выехали в известный горнолыжный курорт Буковель (так себе горы, никакого вдохновения). А оттуда поехали на восхождение на гору Поп Иван Черногорский, что начинается в самом высокогорном селе Украины под названием Дземброня. Я по горам-то не ходок по причине высокого давления, так что осталась на подножье в полном одиночестве.
Вот представьте.. Прохладный день в начале июня. Я иду по тропинке. Тишина и безлюдье. Мечта интроверта. Справа шумит быстрая горная речка - Черный Черемош. Слева уникально аутентичные карпатские хатки, разбросанные по горным склонам. В селе - скульптура Божьей Матушки. Иначе, как ласково, и назвать ее нельзя, ведь она заботливо укрыта великолепной праздничной хусткой в цеточный орнамент. У гуцул вообще интересные места, где можно помолиться - уютные крохотные часовенки со скульптурами святых. И земляника везде. Вдруг слышу - ручей бежит. Точно - есть, вода чистейшая, а возле уютный пенечек. Присела иии... пропала на час. Просто дзен какой-то. Сеанс психотерапии от самой матушки-природы. Пошла обратно, слышу звук - дзинь-дзинь, мерный такой, успокаивающий. Смотрю - навстречу коровы идут. Чистые, лохматые какие-то, все одна в одну. С огромными колокольчиками на шеях. Милки прямо. Я их гладила, разве что не цемала. Туристически дружелюбные коровы.
Во время медитации на пенечке я и поняла Михайла Коцюбинского. И кинорежиссера Сергея Параджанова, автора великолепной экранизации "Теней..", тоже поняла. Поэтому, когда приехала домой - текст не просто читала, я его "пожирала", а душа разворачивалсь и сворачивалась в трубочку. Вчера перечитала энный раз. Кайфанула. Горы снова зовут. Мольфары, мавки, щезныки. И люди, что поколениями живут в единении с природой. Великолепны! Молодец бессмертный автор. Побольше бы читателей тебе современных.
Наметила план - поехать в Криворивню, в музей этого драгоценного произведения и одноименного фильма. Потому, что такие впечатления - своеобразное душевное наркоманство. Они практически ничем не заменимы. На них подсаживаешься. Вот так интересно работает классическая литература. Всему свое время и своя обстановка. А бедным школярам Михаила Михайловича в девятом классе пытались пропихнуть. Понятно, что не усвоилось..

Стара як світ історія. Вона - дружина іншого, яка, кинувши виклик кріпацтву й суспільній моралі, тікає разом із коханим на волю. Навіть не так. Вона біжить ЗА ним. Бо він - вільнолюбець, що шукає свободи. Остап не говорить про любов. У цій історії він шукає від Соломії затишку: щоб вона йому прала й мила голову. А вона, жінка сильна духом і тілом, рятує його від загибелі у плавнях, заробляє на прожиття, поки він видужує в оселі циганів, а потім і гине, визволяючи його. Переконайте мене, що молодий Остап справді кохав Соломію. Бо я в це не вірю.

І не знаю з чого почати. Дочитавши дану новелу, я немов би став свідком трагедії про яку всім також відомо і казати щось не хочеться, і здається, що слова взагалі будуть зайвими.

Відчувається і жаль, і сум, і сором.

Людині, яка натерпілася від несправедливості, людині скривдженій і приниженій важко втриматися «в рамках» при досягненні щонайменшого успіху у боротьбі за своє право. За адекватною стартовою дією може слідувати протилежна, а за нею ще і ще… Зупинитись так важко, сп’яніння кволої душі не дає розуму взяти гору і поставлена колись мета вже забута, бо кортить вже іншого – помсти! Такий шлях приведе до цілком прогнозованого провалу. А після: і жаль, і сум, і сором.

Еще совсем недавно я побывала в очень страшном месте.Это было отделение детской онколгии.Я видела детей больных страшной болезнью,я видела детей,которые выживут,увы,не все.И вот по школьной программе мне было задано прочесть "Цвіт яблуні" Михаила Коцюбинского.Тяжелое произведение,очень.Оно также связано с детской смертью,с переживаниями родителей,а именно отца девочки.Написано она невероятно хорошо,читать приятно,но читая новеллу чувствуешь горькое,тягучее чувство жалости,горя,несправедливости...Слезы на глаза у меня не навернулись,но горькая задумчивость, по поводу этого произведения, была у меня еще довольно долго.

Новелла очень сильная!Ее обязательно стоит прочесть!

И я бы написала этот отзыв(не посмею называть это рецензией,так как я их никогда и не писала) на украинском,но так его смогут прочесть и понять лишь малая часть читателей ЛЛ,а написав его на русском,о таком произведении как "Цвіт яблуні" смогут узнать больше читателей.

Спойлеры
Таке добре оповідання, навіть сама атмосфера навіює тепло... Маленька Харитя дуже хоче допомогти своїй мамі, яка захворіла саме в жнива. Восьмирічна дівчинка робить непосильну для свого віку роботу: готує вечерю, кормить слабу матір і... йде на поле, жати, щоби не залишитись без хліба... В цій малесенький дівчинці стільки дитячої щирості, любові до батьків, бажання допомагати, що, не дивлячись на присутність хвороби матері і тяжких описів її стану, я читала і усміхалася. Чомусь вірила, що все в цього янголятка буде добре... Так і сталося... Дівчинка дуже просила Бога, щоби допоміг їм у скрутній ситуації: дав здоров'я мамі, а самій дитині дав сили жати на полі... І Бог допоміг, мама видужала, а дві жінки, які стрілися нажаханій дитині по дорозі додому, не дозволили полю пропасти, а маленькій сім'ї залишитись голодними... І на сам кінець дівчнка захопливо каже мамі: "Я ж казала, все в нас буде добре і Господь не окине нас!"
А як майстерно описує Коцюбинський оту українську природу: лани, поля, квіти, шелест трав... Здається ніби ти сам знаходишся серед тої краси, і навіть чуєш запах трав, квіточок, спів пташок вдалині...
Та, мабуть, краще мене про свої враження сказав Панас Мирний, прочитавши "Харитю": " «У такій невеличкій приповісті та так багато сказано! Чистою, як кринична вода, народною мовою: яскравим, як сонячний промінь, малюнком, невеличкими домірними нарисами, що розгортують перед очима велику - безмірно велику - картину людського горя, краси світової, виявляють безодню глибину думок, таємні поривання душі, забої невеличкого серця!.."
Якщо ви хочете відчути цілющу силу щирого, безпосереднього, дитячого добра - прочитайте "Харитю" :)

Цвіт українського письменства, неповторні пейзажі, місцевий гуцульський колорит – це творчість Михайла Коцюбинського. «Тіні забутих предків» є тією книгою, яка зовсім не про кохання, не про людей, а про дух лісу, дух, який живе тут ще до Бога, дух, який ми пам’ятаємо. На фоні прекрасних лісів і гір, у яких переховуються лісні, мольфари, мерці, нявки, чугайстер і ще багатий язичницький пантеон гуцулів, вимальовується кохання між ворожими сім’ями, яке насправді, займаючи якесь «висяче положення» в повісті, сказане ніби між іншим, дивує читача своєю безпосередністю, швидкоплинністю. Не встигнувши розквітнути, воно в’яне.

Дальше...

Центральним тут є образ Івана, пастуха, гарного хлопця, закоханого в Марічку, котра гине у гірських потоках Черемоші. Він нудиться світом і шукає її, хай в образі мавки, хай в образі русалки, хоч якусь, але свою кохану. І знаходить… Але що? Палагну, жіночку, яку він не кохав і, певно, не зміг би й полюбити, хай навіть його б і палками забили.

Ні, кохання тут не нещасне, адже будь-яке кохання саме по собі щасливе, бо воно існує, бо воно за своїм понять означає щастя. І нудився Йван за тим, що його кохання втонуло в річці, а не за тим, що воно нещасливе. Ця історія чудово змальовує нам переплетений з старими віруваннями світ гуцулів, у якому є місце для магії. Повість наповнена таким неповторним колоритом, такою божественною гуцульською мовою, таким яскравим, як райдуга, дзвоном.

Насправді твір Коцюбинського є й ще джерелом для пошуку етнографічних знань. Ми бачимо ціле покоління гуцулів, які займаються скотарством, ми бачимо їх чудовий одяг і прекрасну мову. Хоча не слід серед цієї позитивної критики забувати той факт, що особисто мені увійти у тон повісті було важке, проте коли я пристосувався, я був здивований. Під час читання ти не можеш нічого робити – думки займають ліси Карпат.

А давайте вспомним Ромео и Джульетту, ну и про любовь их не забудем. Так вот эта история об этих же персонажах, только украинских и зовут их Маричка и Иван.

Довольно спокойная и немного грустная история. При этом конец истории мне очень понравился и немного позабавил. Здесь есть вражда между семьями, но при этом всё показано в быту гуцулов. Персонажи, как свойственно этому автору, живые, но такие легкие, будто акварелью писаны. Многие из героев не вызывали чувств, но теплое и приятное послевкусие оставалось. Несмотря на все беды и победы они ещё и развиваются, но, увы, их душа и реакции на определенные события однотипные и именно в такие моменты понимаешь, что не настолько они реальны, как хотелось бы. Читается как всегда очень легко и ты паришь над текстом, но смысл и проблемы этого произведения заставляют немного спуститься с небес на землю и прочувствовать всю боль этой ситуации, которую, к слову, я так и не поняла, возможно, не настолько чувствительно подошла к истории, как хотелось бы.

Книге я поставила 3,5/5. Не могу сказать точно, что я люблю эту историю, не прониклась ею, увы. Но советовать могу и если подойти более серьезно к книге, то, возможно, вы влюбитесь с неё и будете согреваться зимними вечерами.

Удачного чтения!

Я вельмі памылілася, калі пачала чытаць гэтую кнігу ў тралейбусе, едучы на працу. Ужо пасля першых старонак мне стала дрэнна, хацелася вывернуцца навыварат, выцягнуць знутры боль і горыч, якія апанавалі. Усім сэрцам і душой я адчула сапраўднае гора бацькі, які ведае, што яго маленькі дзіцёнак-анёлак памірае. Ведае і нічога не можа з гэтым зрабіць. Б Е З Д А П А М О Ж Н Ы.

Я плакала.

Наколькі ўдала былі ўкроплены недарэчныя мужчынавы думкі пра раман і будучых дзяцей у думкі пра цяперашняе гора! Так па-натуральнаму. Па-сапраўднаму. Быццам шукаў у іх паратунак: хоць на хвілінку, секунду забыцца пра сваё няшчасце.

Дачытаўшы апошнюю старонку, я падумала: "Праблемы на працы? Непаслухмяныя дзеці? Сесія? Гэта ўсё такая лухта!"

Лухта, у параўнанні з сапраўднай бядой герояў твора.
І не дай бог зразумець, што гэта такое.
Не дай бог адчуць.

Це історія про біль. Про нестерпний і пекучий біль, який змушує тебе безцільно бродити хатою і вдивлятись в тіні від свічки на стінах, поки твоя дитина просто помирає. А ти нічим не можеш допомогти. Як це, коли розумієш свою безсилість, свою безпомічність? Коли просто змушений чекати неминучого? І жодної надії вже не лишилося... Тільки в останню хвилину з'являється якийсь просвіт, але і він згасає...

Ця історія навчає цінувати кожен момент з дорогими людьми. Вони завжди залишаються поряд, в нашому серці, де спогади про щасливі миті житимуть вічно...