Ворошиловград

Совершенно поэтический роман. Такая приземленная фабула: Герман, оставив деловых партнеров-друзей, отправляется на еще мирный Донбасс, чтобы решить вопрос с бизнесом внезапно мигрировавшего брата. Время действия - 2010. Бизнес брата - бензозаправка и два наемных работника. Городочек маленький, все друг друга так или иначе знают. Заправку у Германа пытаются отжать. Поначалу он собирался заправку продать и вернуться домой, но неожиданно для себя остался. Судя по всему - навсегда.
И при чем тут поэзия, спросите вы?
А ею пронизано все повествование. У Жадана безумно красивый язык, обыденное он описывает особенными словами.
Реальность чередуется здесь со странными то ли сновидениями, то ли галлюцинациями, все в сиреневой будто бы дымке, то ли мистический опыт, то ли... Неважно это, в общем. Но очень красиво. Так детально описано, как Герман со школьной командой поехал ночью играть в футбол, а потом - увидел, что вся его команда давно лежит на кладбище, кресты стоят. И что тут было? А неизвестно.
И вряд ли это место - настоящий город, связанный коммуникациями с другими городами, с целой страной. Это - совершенно иное пространство со своими законами.

Вот не зря этот роман стал Книгой десятилетия Би-Би-Си. Книга получилась колоритная, человек родившийся на Донбассе, знает о чем пишет. Она настолько реальная и в то же время мистическая. Мне даже казалось, что читаю книгу о путешествии человека в другом измерении от одного подвида существ к другому. Самое смешное, что все эти подвиды - это реальные люди, родом с 90-х, с промышленной зоны. Кто-то попытался забыть то время, а кто-то до сих пор несёт его где-то слева под ребрами. У каждого свои правила, своя жизнь, но каждый из них держится за "своих".

Я люблю укранискую литературу и читаю современных авторов регулярно, как видно по отзывам. Эта книга в 2009 году получила премию лучшая книга года в Украине по мнению BBC. Заманчиво, подумала я. В описании обещали жестокие современные реалии, где основной проблемой выступает проблема рэкета. Так все и было, но сказать, что мне книга очень понравилась не могу, хотя автор очень талантлив и периодически проскакивают глубокие мысли. Тем не менее как по мне было слишком много какого-то хипования, много цыган и странного образа жизни. Рекомендовать эту книгу я не буду, т.к. мое отношение к ней достаточно нейтральное.

Роман, де реальність межує з сюрреалізмом.
Роман, який учить пам'яті - неважливо хто ти і де, важливо уміти пригадати своє минуле.
Роман, який наповнений поезією про землю, східне прикордоння, де палюче сонце і поля кукурудзи.
⠀
Головний герой Гера, він же Герман Корольов, 33-х років отримує одного ранку дзвінок, який змінює його життя: брат утік в Амстердам, а заправка (оформлена юридично на Германа) залишилась напризволяще. Він вирушає на один день, хоча, як виявляється потім, ця поїздка затягнеться.
⠀

⠀
Справи із заправкою Гері допомагають розрулювати її працівники:

• Коча - перша жива істота, яку пам'ятав з дитинства, після батьків, сусідів, родичів; поганий приклад для пацанів, які ним захоплювались;
• Травмований - кращий механік у тих місцях, бог карданних валів та ручних приводів; жива легенда, кращий бомбардир за всю історію фізкультурного руху в місті;

⠀
Неоднозначні емоції після прочитання. Однозначно - головний герой не сподобався, справив враження дивака й невдахи (хз, на що перетворилось би його життя, якби не переїзд у Харків?!).
Мова героїв Жадана (як і у "Інтернаті") жива - без високопарних епітетів, така яка є - органічна.
І Ворошиловград, минула назва Луганська. Місто, якого немає, лиш листівки лишились. І пам'ять про минуле, яке лишається частиною людини.

"Ворошиловград" захватил своей простотой и интригой. История показалась интересной, хоть и вполне обычной. Харизматичные персонажи и множество метафор в тексте так и манили, заставляя перевертывать страницу за страницей. Но в итоге, на последней из них я не обнаружил ровным счетом ничего такого, о чем хотелось бы помнить.
Честно говоря, мне видится странным, что далеко не первая работа автора выглядит такой сырой. Вначале очень раздражало построение диалогов, в которых после сказанной фразы добавлялось лаконичное "- сказал". И все. Т.е., не "- ответил я спокойно", или хотя бы "- сказал я". Нет, просто "- сказал". К этому в итоге привыкаешь, и даже кажется в этом выражается авторский стиль, но мне видится в этом рука аматора.
В остальном - роман интересен, но затянут, последнюю треть читал уже с зевотой, и желанием поскорее избавится от этой истории. Тем более, что некоторые вопросы так и остались без ответов. "Пусть читатель сам додумает" - не всегда работает.

Напевно це не моє. Проти Сергія Жадана я нічого не маю проти, але книга мені не сподобалась. Сказати, що вона погана не можу, але мені не пішло. Книга о повсякденному житті хлопця, на якого звалилися турботи о заправці, якою володів його брат. Всі так вихваляють старшого брата, але то що він поїхав невідомо куди, нікого не попередив, нічого не сказав, що робити з майном, нікого не турбує. А ніхто не подумав, що йому все набридло, набридли кукурудзяники, які хочуть викупить його заправку. Ось всі молодшому брату завжди говорять, а старший так би не зробив, він би нас не зрадив. А виходить так, що старший зрадив, тільки ніхто цього не розуміє.
Це не перша книга Сергія Жадана, яку я прочитала, і до сіх пор не зрозуміла де він бери всі ідеї для своїх книг. Мене дивує поведінка людей, яка описується в книзі, їх діалоги. Я не можу уявити, що людина в реальному житті може вести себе так, як описується в книзі.
Не буду говорити, що нікому не рекомендую цю книгу, можливо вона просто не знайшла дорогу до мого серця.
Дякую за увагу.

Перше, про що пишуть рецензенти роману - так це про його жанр. Чомусь нашим критикам хочеться мати і в українській літературі зразки роману-подорожі, аналог Керуакового "На дорозі". Чомусь чимало написано про подорож, постійний рух героя. Але ніхто не хоче звертати уваги на той факт, що ці "подорожі", цей "рух" по суті - просто тупцювання на одному місці. Єдина "подорож" - це приїзд з міста на заправку, усе ж інше - лише примара "подорожі", адже усі переміщення в просторі не перевищують кількох десятків кілометрів. А сама заправка і рідне місто героя - ніби зачароване коло, потрапивши до якого, вже немає виходу, лише у безвість (у безвість поринув із самого початку твору Юрік - брат героя). Автор чомусь воліє це називати прив’язаністю до рідної землі.

Герман Корольов - головний герой роману повсякчас має вирішувати якісь "проблеми" - то зникає у невідомому напрямку брат і він має взяти керівництво бензоколонкою, то він має привести до ладу документацію, то має щось вирішити зі спаленим бензовозом, і найголовніша проблема - вберегти заправку від зазіхань рекетирів-"кукурудзяників". Але, зрештою, проблеми так і лишаються нерозв’язаними - документація після візиту Анджели Петровни і Брунгільди Петровни не виправляється (Гнат Юрович, звісно, намагався щось там "врятувати", але що з того вийшло - залишається загадкою), спалений бензовоз якось забувається сам собою, гроші, які нахабним чином привласнили собі Льолік і Болік, пробачаються. І що маємо в підсумку? З початку твору, за великим рахунком, нічого не змінилося (але не можна, звичайно, опустити смерть Травмованого!). Герман, волею автора, неспроможний до дієвих вчинків.
Проте у нього, як і у всіх мешканців цього містечка, є почуття товариськості, так би мовити "командного духу". І подекуди автор надміру захоплюється філантропією дійових осіб, доходячи чи не до моралізаторських проповідей:

До речі, цитата яскраво ілюструє попередню тезу про "зачароване коло" містечка".
Роман сповнений спогадів, ностальгії за безтурботною юністю. Навіть примарний Ворошиловград, винесений у назву, вже перестав існувати, а спогади про нього живуть. Але Жаданові вистачило хисту (здорового глузду?) не перетворити роман на реквієм за втраченими роками завдяки здоровій самоіронії:

Іронічними є навіть імена героїв-товарішив Германа у футбольній команді: Андрюха Майкл Джексон, Гєша Баян, Дімич Кондуктор, Вася Отріцало (та й сама "команда мрії" із гордою назвою "Меліоратор-91", як на мене, не позбавлена іронії).
До речі, кажучи про футбол, неможиво не назвати роман чоловічим. Автор витворює суто чоловічий текст, де серйозні чуваки вирішують серйозні проблеми, де немає місця сантиментам, де, зрештою, жінка потрібна (за деякими винятками) лише для сексу.

Сам Жадан на одній з презентацій роману говорив, що твір:

Але дочитавши "Ворошиловград" закрадається думка: "А де ж той справжній опір? Чи він тут мав місце взаалі??"

З творчістю Жадана у мене дуже складні відносини. З одного боку - Жадан це один з найвідоміших письменників української сучасності. З іншого боку, я не розумію його творчість. У далекому 2017-ому році я придбала його збірку оповідань "Біг-Мак. Перезавантаження". Збірку я читала кілька місяців, дочитати не змогла і тепер вона у мене лежить в очікуванні нового житла. Тепер, три роки потому, я відкрила "Ворошиловград". Спершу мені сподобалось. Чого не можна забрати у Жадана так це власного стилю та реально якісного тексту - читаєш і розумієш - реально література.

Взагалі початок книги мені сподобались, було цікаво, місцями несподівано, захоплююче в цілому. А потім щось пішло не так. Тобто, для Ждана, скоріш за все, все пішло саме так, як треба а для мене - ні. Сюжет пішов у якийсь дивний бік, початкова ідея почала трансформацію у дивному для мене напрямку. Книга почала втрачати свій інтерес для мене. Я перестала розуміти до чого веде автор, нащо він застосовує ті, чи інші прийоми, що він взагалі цим всім хоче сказати. Викликали також запитання деталі магічного реалізму. Книжка стала даватись важко. Знову виліз той Жадан, який так і залишився не зрозумілим для мене ще від часів "Біг-Маку".

Вердикт: написано гарно, але це не моє. Наші шляхи знову розходяться і я маю сумніви, чи перетнуться вони ще коли-небудь.