Ворошиловград

К своему большому стыду, я до сих пор не была знакома ни с одной книгой Сергей Жадана. К своему стыду, как харьковчанки. Хотя знала о нем и слышала хорошее еще очень давно. Возможно, такая осторожность объясняется некоторым предубеждением по поводу украинской литературы... потому что из-за школьной программы она у меня ассоциируется с чем-то трагическо-заунывным. Нет, может, конечно, есть и жизнерадостные романы у украинских писателей, но я не могу припомнить ни одного.
Так или иначе, но встреча с прозой Сергея состоялась только сейчас. И неожиданно мне понравилось. Очень понравилось. Эдакая смесь Керуака и Пелевина. Детские воспоминания главного героя смешиваются с моими собственными. Бурные 90-е с разгулом бандитизма, рекета, с полным смешением чувств, времени, подавленности, потерянности и свободы. В этой книге много смешного, немного грустного, а больше всего - чего-то пронзительно-душевного.
Ворошиловград - так назывался Луганск раньше. С этой книгой было вдвойне интересно ознакомиться именно сейчас, когда кажется, что несмотря на небольшое расстояние между моим городом и Луганском, в этих городах живут совсем разные люди. Но, как пел один известный музыкант, "прежде чем судить меня, - одень мои туфли и пройди моими дорогами". Именно это я и попыталась сделать.

...И уметь дышать огнем)) Пресвитер понравился больше всех. Прекрасный персонаж!

Ворошиловград.
Ця книжка - яскраве свідчення того, що дійсно існує феномен сучасної української літератури. Це перша книжка, на яку я наважився написати рецензію. Це перша книжка Жадана, яку я придбав, та здається, придбав дуже влучно. Можна лише дивуватися, як вдало поєднані та типізовані реалії майже будь-якого українського містечка, майже будь-якої дорослої людини. Насправді, на сторінках роману ви знайдете все - фірмову куртку ФК Мілан, дівчинку з вівчаркою, священника-наркомана, музику неперевершеного Чарлі Паркера, шкірянки з дев'яностих, дивні манення та спогади (а ще елементи магічного реалізму), історію виникнення та розвитку джазу у Донбасі, цицькасту бухгалтершу, юнацькі бійки, занедбалі місцини та будівлі, стару бензоколонку та кукурудзяників, дивакуватого історика-археолога, українські матюки, футбольні баталії, грузинок-близнючок, жахливу гру в городки, секс, нескінченні дороги, бухло, мовчазного автомеханіка, дотепні сутички, циганву та монголів, пацанські фірмові спортивні штани та купу інших речей, дивних, але часто дуже знайомих.
А ще рейдерство, рейдерство, рейдерство...

Хто такий Герман?

Кожну подію роману ми переживаємо його очима. Ми спостерігаємо також еволюцію головного героя від людини, що пливла за течією, та боялася брати на себе відповідальність за покинутий братом бізнес, до людини рішучої та дієвої, ризикуючої.
Звичайно, важливу роль у творі займають жінки, яких Герман зустрічає впродовж роману: Ольга, Катя, Таміла, Тамара. Кожна з них - це певний відбиток на його поведінці. Як в житті будь-якого чоловіка, кожна жінка - це невеликий шрам, проте вирішувати вам - потворний він, чи привабливий.

А тому, дозвольте продовжити саме про останнє:

Це книга про наше з вами буття, парадоксальне та неминуче.
Чому так багато людей прив'язані до своїх напівзруйнованих міст (життів?, судеб?)?
Можу припустити, що це книга дещо інтимна, зповнена епізодами життя самого Сергія Вікторовича. Чи не рідний Старобільск змальовано у творі?
Там досі є всі ті люди: кочі, ернсти, травмовані та ніколаїчі. Вони є всюду, "і хрещені, і нехрещені". Всі вони знають, що таке вуличний футбол, нелегальний бізнес, проблемі з міліцією, зрада, відповідальність та вдячність, неписані чоловічі закони та норми.

Та все ж продовжують вести це протистояння, з якого ніколи не вийти переможцем...
Це - Ворошиловград.

Жадан - це точно містичний реалізм. Коли його читаєш - перед очима картинки, що ніби ілюстрації до написаного, але ілюстрації якогось накуреного художника, наприклад. Автобус із футболістами-зеками-зомбі, маніяки-пустельники-газовики, герої(новий)чний Герман, важкий Ворошиловград, бензозаправка як місце повернення і точка відправки.
Тут девяності, як американська комедія, - невеселі та агресивно-дебільні. Тут герої - крапля справжності у вирі стилізації.
Але ці думки, про те, що так все і відбувалося колись, та не дуже давно, їх хочеться прогнати від себе, відхреститися від недалекого минулого.

«Свежий воздух забился в складки его кожанки, словно он принёс в карманах куртки куски утреннего октября» - если бы мне нужно было передать мои впечатление о книге «Ворошиловград» максимально коротко, я, наверное, просто оставил бы эту цитату. Эту, и, может быть, «Ночь дышала жаром, как свежий асфальт» чтобы подчеркнуть свою мысль. Сергей Жадан в «Ворошиловграде» создаёт восхитительно поэтичное полотно текста и на это полотно наносит, рисунок достаточно чуждой для поэтического мировосприятия постсоветской провинции. Получается неожиданно, спорно и интересно. Про «красиво» и говорить нечего. Если говорить коротко – красиво.

У меня нет цели говорить коротко. Я не остановлюсь на двух цитатах. Главный герой романа неохотно возвращается из крупного города в родной безнадежно провинциальный городок чтобы разобраться с проблемами бизнеса пропавшего брата. Вернувшись, он должен взглянуть новыми глазами на свое прошлое, свое настоящее и определиться со своим будущим. Жизнь в большом городе показана карикатурно, персонажи, окружающие главного героя, как поначалу и сам главный герой, вызывают лёгкое отвращение. Жизнь в провинции и те, кто там остался – тоже показаны слегка карикатурно, персонажи, окружающие главного героя там, как постепенно и сам главный герой, вызывают грустную симпатию. Главный герой всю книгу просто следует событиям, изредка по собственному почину выходя погулять в ночь с контрабандистами, но, в конце концов, следование естественному ходу вещей, как и положено, приводит к просветлению и финальное решение герой принимает уже осознанно. Мне очень понравилась эта книга. Мне очень не понравились её идеи.

Я вырос в провинции. Я видел определенное дерьмо и какое-то, слишком, если честно долгое время искренне считал, что весь тот «shit that I happened to see» делает мой опыт уникальным и очень особенным. Про очень особенным – мне до сих пор, в моменты слабости и терапевтического самовосхваления, иногда кажется. А что опыт мой не такой уж уникальный – стало понятно как только в общаге появился интернет и стали доступны пиратские интернет-библиотеки. Не берусь судить, как это было на самом деле, но лично мне в какой-то момент казалось, что вся современная русская проза, не гонящаяся за постмодерном или мистицизмом, вдруг сконцентрировалась на том, в каких серых, жестоких и стоящих несколько в стороне от того, что принято называть культурой условиях вызревало и вызревает текущее поколение – ну и, конечно, как даже в этих условиях оно вырастает в нормальных людей. Больше всего из подобного мне запомнился сборник Владимира Козлова «Гопники», но такой литературы, действительно, было много. Ну, или я на какой-то именно такой читательский берег попал, что именно такую литературу волной подносило.
И это далеко не самая плохая литература. И в основе её, как мне кажется, лежит очень близкая мне вещь – попытка привести навязанные тебе с детства твоей средой ориентиры и ориентиры, которые тебе подсовывают всевозможные хранители архаичной человеческой культуры, и ориентиры, которым тебя заставляет следовать жизнь, в большом взрослом мире к какому-то общему знаменателю. Понять – почему социальные (которые должны вроде быть нравственными) законы, по которым мы живём, так отличаются от тех, по которым нас старательно учили жить, когда при этом мы всё детство вынуждены были жить по третьим. В идеале такая литература должна дать вопрошающему какой-то другой, кроме назойливо напрашивающегося: «Да потому что нет никаких общих нравственных законов», ответ. В реальности, поскольку это – ответ единственно верный, она хотя бы позволяет вопрошающему определить своё место в мире, найти тот угол, под которым можно рассмотреть, что и улицы, и книги учат тому же.

Был такой пласт литературы. В «Ворошиловграде» всё немножко не так. Или, наоборот, слишком так. Улицы, оказывается, действительно учат тому, чему должны учить книги, но реальный взрослый мир из уравнения просто выкидывается. В том реальном взрослом мире живут злые меркантильные недалёкие люди, которые не понимают элементарных вещей, лишены хоть какого-то намёка на духовный свет – и в своих попытках оправдать свою реальную взрослую жизнь предстают всё более смешными и нелепыми. Ну, допустим. Вот только в качестве альтернативы, в качестве «правильной жизни» книга предлагает просто не выходить из юношеского своего мира, оставаться там, где вместо уверенности в будущем тебя держит уверенность в прошлом и продолжать жить по законом подростковых улиц, решая что спор о футбольном счёте, что о юридической принадлежности объекта, выходами шобла на шоблу. Потому что, видите ли – всё очень просто. «Всё очень просто: держаться друг за друга, отбиваться от чужих, защищать свою территорию, своих женщин и свои дома. И всё будет хорошо. А если даже будет не хорошо, то будет справедливо». Мне очень сложно согласиться с таким рецептом жизни и такой версией ответа на главный вопрос жизни, вселенной и всего остального.

Но, в конце концов, каждому своё. Не ответами, в конце концов, ценны книги. Универсальных ответов бытия, как и всеобщих нравственных законов, вообще нет. Литература, помимо прочего, это искусство бросать универсальные вопросы в текст и следить как красиво от них расходятся круги по страницам. По страницам «Ворошиловграда» круги расходятся очень красиво. Пенный, образный, практически перенасыщенный язык, наложенный на приземлённую, иногда даже карикатурно приниженную действительность создаёт эффект транса, эффект некой сновидческой дымки. Что помогает тексту оставаться не совсем реалистичным: скорее фантасмагорией чем романом, скорее сказкой чем былью. Точнее, даже не сказкой – мифом. Мифом о проникновении героя в Аид, в царство мёртвых. Так работает первая часть – читатель действительно до конца не уверен, что происходит. То ли Герман вернулся в город детства, где всё ему знакомо и всё застыло просто потому, что так в провинции и бывает, время не движется. То ли нас водят по населенному призраками месту, и герой вот-вот поймёт, что кроме него и, возможно, отказывающейся с ним спать бухгалтера – больше никого по-настоящему живого тут и нет. Здесь очень уместно обозначить всех латиноамериканских магов (их и вспоминают), а лично мне в некоторых моментах первой части настойчиво вспоминались скитания Макса в «Энциклопедии мифов» Фрая. Это, видимо, личное.
Интересно, что вся мистика разом вымывается во второй части – при том, что язык, так для этой мистики подходящий, остаётся. Или герой акклиматизировался и то, что после большой жизни в большом городе казалось зачарованным местом, стало, наконец, реальностью, просто реальностью слишком особенной, чтобы писать про неё обычно. Или герой, наоборот, сам окончательно стал элементом сказки, и, будучи её элементом, сказочность замечать не с руки. На самом деле, интересно получается. Город, где ты вырос, останется для тебя, по возвращению, местом сказочным, потому что он пропитан мифами детства. Город, где ты вырос, останется для тебя по возвращению, местом сказочным – потому что ты выпал из его течения, но остался его частью. Оказывается, любая реальность немножко сказка – потому что оказывается, что хотя все живут вместе, воспоминания у всех разные, и где ложь, где правда… В конце концов, реальность должна быть немножко сказкой – потому что иначе никаких сил не хватит в ней жить. А не жить… Уехать в большой реальный город – предательство, исчезнуть за границей – сродни смерти. Лучше уж умереть здесь, среди своих и ездить по выходным играть в футбол с геологами. Место, где ты живёшь и борешься за жизнь свою (свою территорию, своих женщин и свои дома) должно быть чуть-чуть мистическим – иначе слишком тоскливо.

И это, наверное, для меня самое красивое в этой книге – то, как мастерски здесь смешивается ощущение магии жизни и провинциальной безысходности. Чудо и тоска – налить в равных пропорциях, выпить не смешивая. Не закусывать.
Красивая книга. Не отнять.

Важко сказати однозначно, про що і для кого ця книга. Про справжніх чоловіків, про батьківщину, про честь та гідність, про мужність та людяність, про нас та про них. Для чоловіків та для тих, кому лише належить стати ними; для жінок, котрі шукають тих самих справжніх чоловіків, які не плачуть, не танцюють та десь ховаються; для дівчат, щоб вони мали уявлення, що справжній мужчина – це не ходячий модний каталог, та й взагалі, за великим рахунком, чхати на те, як він виглядає; про те, що чесно зароблене не слід віддавати без бою; про те, як не боятись; про те, що завжди можна і потрібно давати відсіч негідникам, що посягають на те, що їм не належить. Для тих, хто полишив рідні місця і нині займається якимись незрозумілими та нікому не потрібними речами, намагаючись щось комусь довести (недарма так багато займенників?).
Сергій Вікторович написав чудовий роман. І особлива принадність твору в тому, що він простий. Простий сюжет, проста мова, прості герої – і в підсумку вийшов такий собі український вестерн. Чи, радше, істерн. Бо Ворошиловград – то ж на сході. На Дикому Сході. Тим пан Жадан і вирізняється від вітчизняних літераторів, що родом з Заходу чи, принаймні, до нього тяжіють. Іноді видається, що останні беруть участь в спеціальній олімпіаді – хто більше використає в творі слів та сюжетних ходів, для розуміння яких потрібно зазирати до Вікіпедії. То не творчість, а невміло зварений борщ.
Історія про гунявого мудила, якого життя змусило стати чоловіком, вартує більше, аніж оповідки про таких самих гунявих мудил, котрі зітхають під акомпанемент плодів (а може й відходів) західної цивілізації. Саме таких історій не вистачає в нашій (та й не тільки в нашій) літературі.
Саме в місцинах поблизу Ворошиловграда народжуються сучасні міфи та легенди, хай і локальні та не завжди зрозумілі сторонній людині. Проте кожен, хто виріс на периферії, відчує легку тугу за рідними місцями, читаючи цей роман. Між усіма провінційними містечками можна провести паралелі.
Інколи варто задуматись – чи потрібен ти тут? Можливо, десь на тебе чекають і пам’ятають. Можливо, є люди, яким все одно, яка в тебе освіта, де ти живеш і яка в тебе машина; які будуть тебе цінувати тебе таким, який ти є. А чи не є це найзаповітнішим бажанням будь-кого?..
Дуже б хотілося коли-небудь побачити екранізацію цього роману. Це було б дійсно велике українське кіно.

Якби мене попросили дібрати колір, який найточніше передав би атмосферу книги, я би обрала сірий. Ця книга здалася мені меланхолійною, тягуче-безкінечною, хатягнутою сірими хмарами і дивною. Дивні люди чинять дивні речі, між ними виникають дивні діалоги.
В сюжеті нічого не відбувається. Ми маємо нарізку різних подій, уривки вчинків, то згорілий бензовоз, то проблеми з документацією і.... все. Головний герой ніби постійно перебуває в якомусь русі, але насправді тупцює на місці.
Можливо, комусь, хто мав нагоду побувати в описаних місцях і бути частиною тої історії, ця книга близька та цікава. Але в мене вона викликала лише нерозуміння. "Найкраща книга десятиліття" - написано на обкладинці. Як на мене, це дуже голосно сказано.
Моє друге знайомство із творчістю Жадана минуло невдало. Мене не вразила "Месопотамія", не зачепив "Ворошиловград". Можливо, це просто не мій автор. Або я ще не навчилась розуміти цю літературу

Важкі у мене стосунки з сучасною українською літературою. Чи то книга ще й досі хороша не траплялася, чи то так стали планети, так склались обставини... Кожного разу натрапляю на знедолених сільських дівчат, які мріють вирватися з глибинки і потрапляють у столицю (чи в інше місто) і як тяжко їм там живеться, і як з часом вони загартовуються життям і стають "сталевими" леді і т.д. і т.п....або багато матюччя і брудного сексу..от і боялася я починати читати Ворошиловград, хоча мені її дуже радили і загалом враження хороші, хоча й без матюків не обійшлося, видно без них ніяк, можливо це додає якусь перчинку, дозволяє передати емоції героїв, я цього зрозуміти не можу і ставлюся досить негативно, але в кожного свій смак. Мені здалося, що всі діалоги, чи по крайній мірі більшість з них, складалися з матюків і похмурих реплік, ніби герої не мають що сказати один одному і це ВЕЛИЧЕЗНИЙ МІНУС. Хоча сказати їм якраз було що, були емоційні сутички, зустріч протилежних інтересів, недосказані почуття...І герої зовсівм не дурні люди, з життєвим досвідом, з освітами і роздуми-монологи у них повчальні, можна навіть сказати філософські:

Ми змушені рятувати тих, хто нам близький, не відчуваючи іноді, як змінюються обставини, і як нас самих починають рятувати близькі нам люди

Життя - це виснажлива, щоденна боротьба зі своїми залежностями

Ніхто не надає особливого значення стосункам із жінками, всіх захоплюють стосунки із життям і смертю , ніхто не знає, що жінки - це і є життя і смерть

Але ж і подобається мені магічний реалізм, щось у ньому таке є і загалом мова написання багата, соковита і приємна (не рахуючи тих таки матів;)