Рецензия на книгу
Ворошиловград
Сергій Жадан
rfahrutdinova20 октября 2013 г.Перше, про що пишуть рецензенти роману - так це про його жанр. Чомусь нашим критикам хочеться мати і в українській літературі зразки роману-подорожі, аналог Керуакового "На дорозі". Чомусь чимало написано про подорож, постійний рух героя. Але ніхто не хоче звертати уваги на той факт, що ці "подорожі", цей "рух" по суті - просто тупцювання на одному місці. Єдина "подорож" - це приїзд з міста на заправку, усе ж інше - лише примара "подорожі", адже усі переміщення в просторі не перевищують кількох десятків кілометрів. А сама заправка і рідне місто героя - ніби зачароване коло, потрапивши до якого, вже немає виходу, лише у безвість (у безвість поринув із самого початку твору Юрік - брат героя). Автор чомусь воліє це називати прив’язаністю до рідної землі.
Герман Корольов - головний герой роману повсякчас має вирішувати якісь "проблеми" - то зникає у невідомому напрямку брат і він має взяти керівництво бензоколонкою, то він має привести до ладу документацію, то має щось вирішити зі спаленим бензовозом, і найголовніша проблема - вберегти заправку від зазіхань рекетирів-"кукурудзяників". Але, зрештою, проблеми так і лишаються нерозв’язаними - документація після візиту Анджели Петровни і Брунгільди Петровни не виправляється (Гнат Юрович, звісно, намагався щось там "врятувати", але що з того вийшло - залишається загадкою), спалений бензовоз якось забувається сам собою, гроші, які нахабним чином привласнили собі Льолік і Болік, пробачаються. І що маємо в підсумку? З початку твору, за великим рахунком, нічого не змінилося (але не можна, звичайно, опустити смерть Травмованого!). Герман, волею автора, неспроможний до дієвих вчинків.
Проте у нього, як і у всіх мешканців цього містечка, є почуття товариськості, так би мовити "командного духу". І подекуди автор надміру захоплюється філантропією дійових осіб, доходячи чи не до моралізаторських проповідей:
І все, що на нас чекає, — пустка і забуття, все, що на нас чекає, — любов і спасіння.
До речі, цитата яскраво ілюструє попередню тезу про "зачароване коло" містечка".
Роман сповнений спогадів, ностальгії за безтурботною юністю. Навіть примарний Ворошиловград, винесений у назву, вже перестав існувати, а спогади про нього живуть. Але Жаданові вистачило хисту (здорового глузду?) не перетворити роман на реквієм за втраченими роками завдяки здоровій самоіронії:
Всі ми хотіли стати пілотами. Більшість із нас стали лузерами.
Іронічними є навіть імена героїв-товарішив Германа у футбольній команді: Андрюха Майкл Джексон, Гєша Баян, Дімич Кондуктор, Вася Отріцало (та й сама "команда мрії" із гордою назвою "Меліоратор-91", як на мене, не позбавлена іронії).
До речі, кажучи про футбол, неможиво не назвати роман чоловічим. Автор витворює суто чоловічий текст, де серйозні чуваки вирішують серйозні проблеми, де немає місця сантиментам, де, зрештою, жінка потрібна (за деякими винятками) лише для сексу.Сам Жадан на одній з презентацій роману говорив, що твір:
Про необхідність створення опору оцій системі, яка намагається витіснити тебе з твого приватного простору, з твоєї території, позбавити тебе твого минулого, позбавити тебе твоїх принципів, твоїх поглядів, твоїх друзів, твоїх близьких.
Але дочитавши "Ворошиловград" закрадається думка: "А де ж той справжній опір? Чи він тут мав місце взаалі??"3390