Королек - птичка певчая (обл.)

Цю книгу мама мені непомітно підсовувала десь із п"ятнадцяти років, але я її оминала. Вік і досвід дозволили оцінити твір зовсім по-іншому. Навіть до двадцяти п"яти, читаючи, я би кричала - "Де твій розум? Чим ти думаєш, Феріде?", а зараз я її розумію...
Надзвичайно ніжна історія, розказана Гюнтекіном, піснею торкається серця. Ще маленькою дівчинкою Феріде втрачає тих, кого любить найбільше. А як пояснити дитині, що її не покинули навмисне? Тому свої почуття вона вміє висловити тільки бешкетуючи та насміхаючись. І коли вона таки наважується відкрити душу для кохання, туди влітає ще й холодний вітер зради. Доля подарувала дівчині чарівну вроду й тяжкі випробування, але чиста серцем Феріде всі труднощі долає гідно.
Так, це інша культура і релігія, відповідно - інші традиції й моральні догми, тому поведінка Чаликушу зрозуміла, але мене, навіть по закінченню роману, не покидає думка - хіба справжнє кохання не вартує того, аби за нього відчайдушно боротися, а не тікати? Хіба кохання не вміє прощати, а плекає образу й ненависть? Якась інша пташка колись співала, що "Не отрекаются, любя..."

Это написал мужчина. Мужчина это написал. Некоторые женщины так прочувствовать-то не могут, а он взял и написал. И так хочется в это все верить, пусть наивно, но если не верить, то как же, как же быть дальше, если не верить?

Фэриде - маленькая женщина, птичка, еще не знающая себя, своих чувств. Гордая и такая счастливая: она устраивает шалости, играет со своими собеседниками, веселится с детьми. Да она еще сама ребенок, подросток.
Она и вправду похожа на птичку, Чалыкушу, скачет с ветки на ветку и заставляет любоваться собой. Где бы она ни была: в далекой глубинке Зейнилер, в роскошном Стамбуле, в школе-госпитале или сиротском доме, она притягивает к себе не только читателя, а всех героев этого романа. И то, что в каждом новом городе ей дают новые прозвища только подтверждает: она не может быть незаметной, как бы она не старалась. Чалыкушу, конечно, хорошо, но мне больше всего понравился "Гюльбешекер". Особенно потом, когда она заставляла Камряна повторять и повторять: "ну, скажи, скажи "Я люблю гюльбешекер!" Ох, Фэриде, ты такой ребенок в свои двадцать три. Ох, такой ребенок, несмотря на все скитания, переживания и потери...

Меня поразила ее верность. И отношение к Камряну. Особенно поворотные моменты, когда она перестала быть Камряну невестой после "якобы обручения" с тем солдатом и в конце дневника, когда она созналась, что писала его только для него: все свои откровения, переживания.

И очень понравились фрагменты-диалоги с Камряном: ничего пошлого, все очень тонко, да там даже без поцелуек было все так трогательно и так волнующе, что я чувствовала бабочек в своем животе!
Осталось лишь добавить: под конец у меня текли слезы. Я и радовалась, что так все закончилось и печалилась всем ее бедам.

Бывают такие дурные аннотации, что лучше уж их и не читать. В случае с Корольком этого делать не стоит. Довериться нужно названию, обложке, игровому случаю или совету друга, да чему угодно, но только не аннотации! Иначе пропадает флер таинственности повествования, ибо в парочке скупых предложений не уместить того, как переживала все это Фэриде в книге.

Давно я не читала таких книг. Книг, после прочтения которых, остается приятное послевкусие, а мысли всё продолжают и продолжают возвращаться к сюжету книги.
Красивая история любви, которая покорила уже не одно поколение читателей. История любви, которая будет актуальна в любые времена и любые нравы. Потому что всегда, пусть глубоко в душе, все будут верить вот в такую чистую, верную, единственную и настоящую любовь, которой не страшны преграды и время, такую, как была у Феридэ и Кямрана.
Несколько лет разлуки. Их судьбы за эти годы сложились по-разному. Но одно осталось неизменным – их любовь друг к другу. Сколько испытаний выпало на долю Феридэ. Сколько ей пришлось пережить. Для тех лет – она действительно сильная, храбрая женщина, которая не побоялась неизвестности, которая положила все тяжести жизни на свои хрупкие, практически еще детские плечи. Не многие способны вот так, все бросить и уйти в неизвестность, даже в наше время. А уж тогда, да еще и в стране, где женщина должна быть послушной и кроткой – уж тем более.
Даже не верится, что автор этой замечательной истории – мужчина – настолько замечательно она написана – красочные описание, великолепно переданы чувства и эмоции. Читая книгу, я вместе с героями смеялась и грустила. Местами мне хотелось предостеречь наивную Феридэ, а местами отругать её, за глупое поведение. Я целиком погрузилась в атмосферу книги. И когда я дочитала последнюю страницу, было очень жалко, что история закончилась.
Очень жаль, что таких книг не очень много. Книг, которые читаешь с огромным удовольствием. Книг, читая которые – огораживаешься от всего мира и забываешь обо всех проблемах. Теперь, я обязательно посмотрю сериал. Хотя уверена, что книга все равно окажется лучше!
Ну а эту книгу, я, несомненно, буду перечитывать неоднократно. И, конечно же, советовать другим. Если еще не читали, обязательно прочитайте! Я уверена, что она обязательно вам понравится!

Безумно легкая и светлая история любви,история самой жизни.
Не из тех безоблачных,пошловатых историй,которыми полны сейчас книжные полки магазинов,совсем нет.
Это история девушки с красивым именем Феридэ.
Бойкой и озорной Чалыкушу в детстве; трогательной и наивной в юности;
пронесшей через свою недолгую жизнь большое количество боли и разочарования,но не утратившей любви к ней и к людям вокруг.

Нет в мире прекраснее чувства, чем ощущение, что ты сделал людям хоть каплю добра!

Просто читайте и наслаждайтесь,это того стоит.

Уже однажды, чуть больше десяти лет назад я знакомилась с данной историей. И она мне естественно понравилась. Знаете! Временами полезно перечитывать то, что читалось уже ранее. Оно как - то осознаётся по - другому. И знакомые строки видишь совершенно иначе.

А теперь, пришло время вкратце рассказать про сюжет.

Здесь мы узнаем про детство Феридэ. Как девочка росла, шалила и ей прощали все шалости. Про то, с кем она жила и кто её воспитывал. А воспитывала кормилица. Маму Феридэ потеряла ещё будучи маленькой. Отец военный, он словно кочевник, который кочует из места в место. Тогда он принимает решение оставить родную дочь в Стамбуле, на попечении тётки и двоюродного брата Кямрана. Здесь вспыхнет любовь, словно яркая искорка. Здесь же будет её разочарование, которое разобьёт сердечко на части. После чего Чалыкушу улетит из привычного гнезда и будет искать своё место. В этой нелёгкой жизни.

Персонажи.

Феридэ. Неугомонная девица или шалунья, что обожает лазить по деревьям словно птица. Из - за чего в пансионе девушку прозвали Чалыкушу. В другом месте девушку прозвали Шелкопряд. Видимо из - за того, что она словно червячок, что подтачивает мужские сердца изнутри. Ещё одно сладкое, розовое и прилипчивое похожее на мёд прозвище Гюльбешекер. К нему все слетаются словно мухи. По призванию девушка учительница, которая умеет найти подход к каждому ученику. Только увы! Везде она чувствует себя чужачкой.

Кямран. Двоюродный брат Феридэ или же иначе называя кузен. Красивый, стройный и зеленоглазый парень. В него просто невозможно не влюбиться. Это и неудивительно, что к нему липнут разные девицы. Но есть одно но! Он верен своей первой любви до самого конца, как бы не была тяжела горечь разлуки.

Мишель. Подруга и одноклассница Феридэ. Она безумно обожает слушать любовные истории. Одним словом, романтичная и чувствительная натура.

Мюжгян. Старшая сестра Феридэ. К сожалению природа обделила девушку красотой и уже не рассчитывает найти себе жениха. Зато она отличная сваха, которая умеет свести два любящих сердца.

Локации.

Стамбул. Красивый и величественный город в Турции. Он находится между Европой и Азией. Стоит на прекрасном проливе Босфор. Здесь жизнь буквально бьёт ключом.

Текирдаг. Приморский городок с мягким климатом, где есть отличная возможность спрятаться от знойной жары. В нём есть красивые и живописные скалы, что делает его похожим словно с картинки.

Фишка книги. Это дневниковые записи главной героини. Сквозь строчки мы можем читать все секреты, которые Феридэ ему доверяет. А она доверяет ему любые тайны, что так горячо хранятся в девичьем сердце.

Время. Во времена, когда была великая и огромная Османская империя, которая простирается от Европы до территории Азии.

О чём книга? Она повествует о чистой и непорочной любви. Даже о том, что можно бояться этого чувства и избегать его.

О поиске себя и скитаниях. Где человек не может найти своё место в жизни, попросту его нет. Она о том, что есть злые языки, которые от зависти распространяют сплетни, которые схожи с ядом, что отравляют жизнь.

Но есть и те, кто придёт на помощь и поможет абсолютно бескорыстно, видя, что человеку даётся это не так легко. Это мотивирует и помогает двигаться вперёд, переживая потери и тяготы жизни. Когда ты возрождаешься из пепла, словно птица Феникс.

Назва: "Чаликушу", більш поширене - "Корольок - пташка співоча"

Рік і країна написання: Туреччина, 1922.

Сюжет:

Дівчина-сирота Феріде напередодні весілля дізнається про зраду коханого і з дипломом про освіту тікає з дому аби вчителювати. Вироста вона у домі своїх тіток, але особливої душевної близкости у дівчини з родичками не було. Жила вона в пансіоні і їхала до рідних лише на літні канікули. Уявлення про кохання в цієї дитини на рівні 15-річної пАнсіонерки жіночої закритої школи, яка чоловіка може побачити хіба на канікулах. І закрутилося...

Конфлікт:

Історія з Жовтою Квіткою, суперницею Феріде, - лише маленький побіжний епізод роману, проте саме він дає початок поневірянням героїні. Чомусь читачі сприймають цю зраду дуже по-сучасному, мовляв "сама винна, відіслала його на 4 роки. А він чоловік! У нього потреби!". Але Кямран не просто старший за Феріде і має хоч щось зробити для престижу родини (служба секретарем у посольстві в Іспанії). Для "потреб" молодий мужчина з хорошої сім'ї на початку 20 століття ішов до борделю. Мова не про "потреби", не про фізиологічну зраду. Мова про іншу жінку, яка виявилася для Кямрана теж особливою. А можливо навіть більш "особливою" ніж Феріде. "Серце моє було порожнє, у мені жила спрага кохання"... Недосвідчена, надто юна Феріде розуміє лише, що Кямран її не кохає і біжить з дому, вирішуючи не просто знайти собі іншого чоловіка, а взагалі ставлячи хрест на власному жіночому щасті. Адже життя закінчене, він не кохає... Юнацький максималізм, помножений на недосвідченість і необізнаність із життям.

Епоха та замальовки з життя:

Оскільки я не є прихильницею любовної лінії роману, особливе задоволення я отримала від опису турецької глибинки. Феріде доведеться чимало поневірятися країною. На її шляху зустрінуться різні люди: добрі і злі, щедрі і заздрісні, великодушні і підлі. Власне, ця частина роману - історія дорослішання головного персонажу. Щоправда, у любовних романах героїні не дорослішають. Це як актриси-травесті, які до старості грають ролі "хлопчика Пєті".

Враження: Коли я була малою, серіал за цією книгою переможно крокував телеекранами. Особисто я дуже переживала за долю головної героїні Феріде і раділа, що життя дівчини врешті склалося добре. Я давно планувала прочитати книгу, за якою був знятий фільм 1986 року, і, взявши книгу до рук, очікувала саме на любовну історію з етнографічно-історично-драматичним колоритом.

Отже, я не можу поставити книзі оцінку, бо в мене, якщо чесно, на думці зараз одні "епітети" і "порівняння". Назовні книга рекламує такі безперечно важливі цінності як вагомість сім’ї для кожної людини, незламність перед обличчям обставин (і, на мій погляд, другорядні - краса, дівоча цнота, чоловіча краса... О Господи...). Але за суттю це така історія-демотиватор, де в тексті є лише 2 персонажі, які бажають зробити світ навколо людянішим, гуманнішим, чеснішим. І обидва вони зазнають поразки.

Гайруллах-бей - літній військовий лікар, який отримує на службі мізерну платню, часто витрачає власні кошти на допомогу своїм пацієнтам, розчарований в людях, не має власної родини. Цілком собі трагічна постать, бо його ніби і шанують в суспільстві, але ладні вірити будь-яким пліткам про нього і молоденьку вчительку... Така собі дяка від пацієнтів...

Феріде-Чаликушу - дівчина (якщо вихолостити текст від любовних зітхань, сліз і любові/ненависті), яка намагається заробляти на життя власною працею, цілком поважною і суспільно-важливою працею. Події відбуваються за часів Ататюрка. Саме він реформував релігійну освіту у світську (стара школа в селі Зейнілер), ввів прізвища (Феріде тепер - Феріде Нізамеддін), реформував одяг (в романі часто мусульманське вбрання або традиційна зачіска називаються міщанською, провінційною. В той же час, навчаючись у Стамбулі, Феріде ходить у європейському вбранні (до прикладу, "матроска" тощо), ліквідував султанат, а з ним, очевидно, і титули (ми не настільки демократичні, каже Кямран, аби віддати Феріде за сина рибалки). Отже, така собі європеїзована туркеня Феріде їде до провінції і... Вона змушена носити мусульманське вбрання, має закривати обличчя, її диплом про престижну освіту не вартий нічого без "зв’язків", її одружать за вказівкою кади за законом шаріату без її відома. Якщо це не поразка, то давайте я перефразую. Три роки дівчина б’ється об стіну неосвіченості, кумівства, хабарництва, безгрошів’я (якщо хтось вважає, що затримка платні вчителям - це сучасний винахід, то я вас розчарую), повного безправ’я жінки в сім’ї і суспільстві (доля сусідки Феріде по готелю, яку чоловік навідує вночі в готелі, лупцює до напівсмерті, аби вона з його дітьми поїхала з міста і не заважала йому жити з новою дружиною! Феріде сміється, всі сприймають як щось звичне, автор каже "мабудь, чоловік дуже був дуже засмучений". Ну так, так її лупив, що ще, мабудь, і захекався, і втомився. Красунчик, *****!), аби повернутися додому, втративши репутацію, іллюзії, можливість займатися власною професією.

Мораль №1: жінко, не висовуйся і радій, що ще хтось з тобою, лярвою, одружився. З ким ти там тягалася?!

Мораль №2: Хочете реформувати країну? Тільки за власний кошт і пробиваючи власним лобом бетонні стіни.

В цілому, чим далі гортаєш сторінки, тим менше автор ділиться своїми думками про сучасне йому життя в провінції, систему освіти, бюрократію, і тим більше книга скочується до  надмірно солоденького любовного романчику про дівчину, навкруг якої всі чоловіки падають штабелями (за виключенням відділу освіти. Там скіл не діє ))). Фінал настільки нудотно-рожево-цукерково-зефірно-солодкий, що здатен ввігнати в діабетичну кому.

Любовна лінія: Відповім цитатою про такого "палкозакоханого" Кямрана

Що не так з цією історією?

• Це родичі поставили на тебе пастку, бо зрадлива Мюжгян розповіла нам всі таємниці. Царство небесне померлому Гайруллах-беєві - він прислав Кямранові твого щоденника. А я пішов з ним до кади й показав йому декілька сторінок. Кади виявився розумний чоловік, отож освятив твій шлюб з Кямраном. Зрозуміла, Чаликушу? Тепер Кямран - твій чоловік, і я думаю, що він вже ніколи не залишить тебе саму.
  Феріде зашарілася, навіть очі порожевіли, а зіниці так і спалахнули вогнем.
  - Не вередуй, Чаликушу! Ми ж бачимо, що ти щаслива. Кажи за мною: «Дядечку, ви зробили добре. Я цього й хотіла».
  Азіз-бей все-таки примусив, щоб вона сказала ці слова, а потім відчинив двері в кімнату й, переможно усміхаючись, вигукнув:
  - Я уповноважений діяти іменем шаріату. Від імені ж Чаликушу... даруйте, Феріде-ханим, пристаю на шлюб з Кямран-беєм. 
  

  Я дуже романтична (глибоко в душі) дівчина. Але на мій погляд, дізнатися що ти одружена з родичем, якого не бачила 7 років, і який не шукав втеклу з рідного дому 19-річну дурепу майже без грошей і без знання життя... То якось... Коротше, то не моя казочка.

  Не можу оцінити роман. Вважатимемо, що я просто не зрозуміла культурних особливостей.

• Ти бачиш - Чаликушу померла навіки?..

  
  

Как же утомила меня эта книга! Книги о любви никогда не являлись моим любимым чтением. Но давние воспоминания о сериале по этой книге (кстати, который я совершенно не помню) подтолкнули меня к прочтению.

И это было скучно. Первая часть книги о глупой девчонки, которая порой кажется, простите за выражение, дурой, сразу же настроили на скептическое отношение к роману. Да, автор и стремился показать её наивной и глупенькой. Но не до такой же степени. Тут скорее не детская наивность, а просто тупая глупость. Это-то и не вызвало никакой симпатии.

Вторая половина имеет уже другое звучание. Тут надо плакать, переживая о тяжелой доле, выпавшей на девицу. Но совершенно не хочется.

Больший интерес для меня представляли описания жизни людей в забытых уголках Турции в первой половине прошлого века. Но эти интересные для меня сведения приходилось буквально "высеивать" из слезных историй героини.

Финал романа предсказуем и ожидаем уже с самого начала. Ничем не удивил, ничем не растрогал. Книга закончена и слава этому.

Но нет, нельзя так заканчивать свой отзыв. Книга, вероятно, все-таки хороша для своего жанра и для той цели, которой автор поставил перед собой. Книга о БОЛЬШОЙ ЛЮБВИ, которая сохраняется не смотря на все преграды. Но она просто не для меня.

Романтичная и захватывающая история одной турецкой девушки, рано лишившейся родителей и прозванной за свой безудержный характер Чалыкушу - в честь певчей птички-королька.
Колорит турецкого быта с его многоженством и свадебными обычаями, с заброшенными деревнями, семейными традициями, перемежающийся душевными страданиями главной героини и ярко дополненный историями других, второстепенных персонажей - женщины с детьми, брошенной мужем и готовой пойти на любые жертвы, лишь бы его вернуть, девушки, выданной замуж без ее желания, и девушки, вышедшей замуж по любви, но против воли родителей, благородного офицера, лишившегося привлекательности и желания жить...
Многогранная и интересная история, которой могло было бы не быть, если бы главная героиня обладала более покладистым характером. Хотя, о чем это я? Разве смириться с изменой любимого человека - это покладистость? Разве поступок главной героини можно назвать нелогичным или взбалмошным? Да, поговори она с Кямраном и проясни всю историю Желтого цветка - ей не пришлось бы обречь себя и любимого на долгие годы терзаний и страданий, но кто по молодости не совершал опрометчивых поступков? А желание стать учительницей и посвятить себя воспитанию чужих детей - разве так уж плохо?
Немного жаль, что автор маловато уделила внимания чувствам самого Кямрана - лишь приоткрыла завесу над историей с Желтым цветком и его неудачными попытками загладить свою вину, мне же хотелось чуть больше подробностей о том, как он прожил годы в разлуке.