Рецензия на книгу

• 

  Melkij_Parazit21 октября 2021 г.

  Назва: "Чаликушу", більш поширене - "Корольок - пташка співоча"

  Рік і країна написання: Туреччина, 1922.
  

  Сюжет:

  
  Не знаю, як де, а в нашій родині вдарити сироту вважали за гріх. Коли я вже вкрай допікала, то брали мене за руку й зачиняли в кімнаті.

  Дівчина-сирота Феріде напередодні весілля дізнається про зраду коханого і з дипломом про освіту тікає з дому аби вчителювати. Вироста вона у домі своїх тіток, але особливої душевної близкости у дівчини з родичками не було. Жила вона в пансіоні і їхала до рідних лише на літні канікули. Уявлення про кохання в цієї дитини на рівні 15-річної пАнсіонерки жіночої закритої школи, яка чоловіка може побачити хіба на канікулах. І закрутилося...

  Конфлікт:

  
  «Серце моє було порожнє, у мені жила спрага кохання. І коли я побачив перед собою вас, струнку й блакитнооку, все довкола залили інші барви, ніж досі».

  Історія з Жовтою Квіткою, суперницею Феріде, - лише маленький побіжний епізод роману, проте саме він дає початок поневірянням героїні. Чомусь читачі сприймають цю зраду дуже по-сучасному, мовляв "сама винна, відіслала його на 4 роки. А він чоловік! У нього потреби!". Але Кямран не просто старший за Феріде і має хоч щось зробити для престижу родини (служба секретарем у посольстві в Іспанії). Для "потреб" молодий мужчина з хорошої сім'ї на початку 20 століття ішов до борделю. Мова не про "потреби", не про фізиологічну зраду. Мова про іншу жінку, яка виявилася для Кямрана теж особливою. А можливо навіть більш "особливою" ніж Феріде. "Серце моє було порожнє, у мені жила спрага кохання"... Недосвідчена, надто юна Феріде розуміє лише, що Кямран її не кохає і біжить з дому, вирішуючи не просто знайти собі іншого чоловіка, а взагалі ставлячи хрест на власному жіночому щасті. Адже життя закінчене, він не кохає... Юнацький максималізм, помножений на недосвідченість і необізнаність із життям.

  Епоха та замальовки з життя:

  
  Я стала вчителькою, щоб заробити на хліб. Але, я не вигадала, люди цієї професії можуть померти з голоду. Тільки я не боюся. Адже моя робота приносить людям добро. Хіба не щастя - присвятити себе для щастя інших?

  Оскільки я не є прихильницею любовної лінії роману, особливе задоволення я отримала від опису турецької глибинки. Феріде доведеться чимало поневірятися країною. На її шляху зустрінуться різні люди: добрі і злі, щедрі і заздрісні, великодушні і підлі. Власне, ця частина роману - історія дорослішання головного персонажу. Щоправда, у любовних романах героїні не дорослішають. Це як актриси-травесті, які до старості грають ролі "хлопчика Пєті".

  Враження: Коли я була малою, серіал за цією книгою переможно крокував телеекранами. Особисто я дуже переживала за долю головної героїні Феріде і раділа, що життя дівчини врешті склалося добре. Я давно планувала прочитати книгу, за якою був знятий фільм 1986 року, і, взявши книгу до рук, очікувала саме на любовну історію з етнографічно-історично-драматичним колоритом.
  

  Отже, я не можу поставити книзі оцінку, бо в мене, якщо чесно, на думці зараз одні "епітети" і "порівняння". Назовні книга рекламує такі безперечно важливі цінності як вагомість сім’ї для кожної людини, незламність перед обличчям обставин (і, на мій погляд, другорядні - краса, дівоча цнота, чоловіча краса... О Господи...). Але за суттю це така історія-демотиватор, де в тексті є лише 2 персонажі, які бажають зробити світ навколо людянішим, гуманнішим, чеснішим. І обидва вони зазнають поразки.

  Гайруллах-бей - літній військовий лікар, який отримує на службі мізерну платню, часто витрачає власні кошти на допомогу своїм пацієнтам, розчарований в людях, не має власної родини. Цілком собі трагічна постать, бо його ніби і шанують в суспільстві, але ладні вірити будь-яким пліткам про нього і молоденьку вчительку... Така собі дяка від пацієнтів...

  Феріде-Чаликушу - дівчина (якщо вихолостити текст від любовних зітхань, сліз і любові/ненависті), яка намагається заробляти на життя власною працею, цілком поважною і суспільно-важливою працею. Події відбуваються за часів Ататюрка. Саме він реформував релігійну освіту у світську (стара школа в селі Зейнілер), ввів прізвища (Феріде тепер - Феріде Нізамеддін), реформував одяг (в романі часто мусульманське вбрання або традиційна зачіска називаються міщанською, провінційною. В той же час, навчаючись у Стамбулі, Феріде ходить у європейському вбранні (до прикладу, "матроска" тощо), ліквідував султанат, а з ним, очевидно, і титули (ми не настільки демократичні, каже Кямран, аби віддати Феріде за сина рибалки). Отже, така собі європеїзована туркеня Феріде їде до провінції і... Вона змушена носити мусульманське вбрання, має закривати обличчя, її диплом про престижну освіту не вартий нічого без "зв’язків", її одружать за вказівкою кади за законом шаріату без її відома. Якщо це не поразка, то давайте я перефразую. Три роки дівчина б’ється об стіну неосвіченості, кумівства, хабарництва, безгрошів’я (якщо хтось вважає, що затримка платні вчителям - це сучасний винахід, то я вас розчарую), повного безправ’я жінки в сім’ї і суспільстві (доля сусідки Феріде по готелю, яку чоловік навідує вночі в готелі, лупцює до напівсмерті, аби вона з його дітьми поїхала з міста і не заважала йому жити з новою дружиною! Феріде сміється, всі сприймають як щось звичне, автор каже "мабудь, чоловік дуже був дуже засмучений". Ну так, так її лупив, що ще, мабудь, і захекався, і втомився. Красунчик, *****!), аби повернутися додому, втративши репутацію, іллюзії, можливість займатися власною професією.

  Мораль №1: жінко, не висовуйся і радій, що ще хтось з тобою, лярвою, одружився. З ким ти там тягалася?!

  Мораль №2: Хочете реформувати країну? Тільки за власний кошт і пробиваючи власним лобом бетонні стіни.

  В цілому, чим далі гортаєш сторінки, тим менше автор ділиться своїми думками про сучасне йому життя в провінції, систему освіти, бюрократію, і тим більше книга скочується до  надмірно солоденького любовного романчику про дівчину, навкруг якої всі чоловіки падають штабелями (за виключенням відділу освіти. Там скіл не діє ))). Фінал настільки нудотно-рожево-цукерково-зефірно-солодкий, що здатен ввігнати в діабетичну кому.

  Любовна лінія: Відповім цитатою про такого "палкозакоханого" Кямрана

  
  Тепер скажу, що я тут якнайменше думаю про тебе. Бо я особисто не віддав би тобі й кішки. Та що робити? Цим дурним дівкам несила втовкмачити щось у голову. Хто знає, що вони знаходять у таких пустих і бездушних людях, як ти?

  Що не так з цією історією?

  
  

  • Це родичі поставили на тебе пастку, бо зрадлива Мюжгян розповіла нам всі таємниці. Царство небесне померлому Гайруллах-беєві - він прислав Кямранові твого щоденника. А я пішов з ним до кади й показав йому декілька сторінок. Кади виявився розумний чоловік, отож освятив твій шлюб з Кямраном. Зрозуміла, Чаликушу? Тепер Кямран - твій чоловік, і я думаю, що він вже ніколи не залишить тебе саму.
    Феріде зашарілася, навіть очі порожевіли, а зіниці так і спалахнули вогнем.
    - Не вередуй, Чаликушу! Ми ж бачимо, що ти щаслива. Кажи за мною: «Дядечку, ви зробили добре. Я цього й хотіла».
    Азіз-бей все-таки примусив, щоб вона сказала ці слова, а потім відчинив двері в кімнату й, переможно усміхаючись, вигукнув:
    - Я уповноважений діяти іменем шаріату. Від імені ж Чаликушу... даруйте, Феріде-ханим, пристаю на шлюб з Кямран-беєм. 
    

    Я дуже романтична (глибоко в душі) дівчина. Але на мій погляд, дізнатися що ти одружена з родичем, якого не бачила 7 років, і який не шукав втеклу з рідного дому 19-річну дурепу майже без грошей і без знання життя... То якось... Коротше, то не моя казочка.

    Не можу оцінити роман. Вважатимемо, що я просто не зрозуміла культурних особливостей.

  • Ти бачиш - Чаликушу померла навіки?..

    
    

  18

  970