Город

Зачарована витієватим, промовистим стилем, талановитими образами, метафорами — і скута, до болю, усвідомленням, що людина такого масштабу була вбита зовсім молодою. Що, можливо, головне ще не було написане. Але чи зміг би Валер'ян Підмогильний? Такий талант не мав би шансу розквітнути в Совку після того, як короткий період українізації придушили. Скільки таких талантів розстріляли... А потім десятиліттями зневажливо кидали: “Ну і де ж ваша українська література?”

Я не знаю Києва так, як знав його Підмогильний. Але я відчувала кожен його опис, кожну вуличку, глухий закуток — де гарно цілуватися, де бродити ночами, де бути молодим… сповненим надій, мрій, жаги, пристрасті. Місто — тут не просто тло. Воно — Герой. Воно — Спокуса. Воно — Душа. Якої у Степана, головного героя, наче й нема.

Хто насправді одержимий диявольським бажанням підкорити це Місто, охопити все, любити всіх жінок? Хто зламаний, а хто — розцвітає в цьому зламі? Ми спостерігаємо, як зростає його его. Степан стає Казановою, спокусником, можливо, навіть ненависником.

Складно полюбити книгу, в якій стільки ницих, нелюдяних вчинків. Але неможливо не захоплюватися тим, як Підмогильний зміг усе це створити. Як він написав таку живу, глибоку, складну історію. Як оживив Місто.

В тексті є СПОЙЛЕРИ

Від цієї книги я явно очікувала не те, що отримала в результаті.
"Місто" - це перший урбаністичний роман серед української класичної літератури, адже одним із головних героїв у ньому виступає саме місто Київ. І, мабуть, тільки Київ, а ще чудова літературна мова Підмогильного це те, що мені сподобалося в цій книзі. А от решта...
По сюжету - молодий, але дуже амбітний селянин Степан Радченко, за плечима якого вже багатий досвід, приїжджає в Київ, щоб поступити в інститут. Спочатку Степан живе в сараї і доглядає корів за те, що йому дозволяють там жити, зустрічається з сільською дівчиною Надійкою і сумлінно навчається в інституті, але гординя і амбіції беруть своє і Степан вирішує підкорити місто, в тому числі і як письменник.
Степан Радченко - то ніби Доріан Грей по українські, от тільки Доріан викликав більше позитивних емоцій, як не дивно. Степан - мерзенний персонаж. Особливо огидне його ставлення до жінок та до друзів. Далі будуть СПОЙЛЕРИ.

Жінок він то гвалтує, то використовує для комфортного життя, то доводить до суіциду, жаліючи про нього тільки до наступних обіймів. Степан хоче бути в центрі уваги друзів, сам при цьому мало коли про них згадуючи (згадалось кілька таких людей і в моєму житті).
І якщо ви думаєте, що в романі Підмогильного буде мораль і якщо ви, як і я читали роман в надії, що у фіналі буде розплата - тримайте кукиш, бо у Стьопки всьо ок і літературне майбутнє обіцяє ласки і щедроти.

Як висновок - ця книга дійсно варта прочитання, адже ми звикли до іншої української класичної літератури, плюс, повторюсь, стиль і мова Підмогильного викликають бажання читати його ще, але по самому персонажеві мені не зайшло. Я не зрозуміла задум автора - просто описати життя, як воно є? Без засуджень та моралі? Можливо.

Я давно не читала такої високоякісної літератури. Коли я вчилася у школі, цей твір до програми не входив. Я прочитала його аж у 39.
Це прекрасний роман - лексика, стиль, сюжет, історична оповідальність - все показує справжнього класика, шкода лише, що Підмогильний не встиг ним стати, розстріляний совєтами заради дешевої ковбаси і прочєго прєкрасного будущєго.

Герой, Степан Радченко, у мене симпатії не викликав, більше того, я все чекала заслуженої для нього кари. З цієї точки зору роман здається трохи незавершеним, але в той же час мені добре видно, що герой не буде щасливим, у нього постійно буде скакати настрій, і періоди діяльності мінятимуться з апатією.
Найгірше, що викликало огиду у Степанові, - його ставлення до жінок. Я зустрілася з такими людьми в житті і знаю їх притягальну, але згубну харизму. Це люди, які люблять лише себе, не мають емпатії і радо користуються почуттями інших.

Дуже приємно було натомість милуватися авторськими метафорами, це просто свято художнього слова.

Рекомендую всім, особливо тим, хто любить Київ, та й взагалі, має урбаністичні переконання (як я, наприклад). Місто тут - теж один з головних героїв, і теж має свої темні сторони, адже в ньому так легко стратити свою щирість і піддатися декадентським настроям...

Ця книжка входить до шкільної програми з української літератури, тож з нею я познайомилась ще дуже давно і вона мені вже тоді сподобалась. З того часу я перечитувала цю книгу вже декілька разів і ось знову перечитала цього тижня.

Мені ця книжка здається актуальною на всі часи, бо у кожній епосі є такі люди, що змінються через зміну середовища. Зміна місця проживання завжди дуже сильно впливає на людину. Весь цей процес інтеграції у нове суспільство, зміна звичок та думок - Підмогильний усе це дуже добре показує. Ще один цікавий елемент цієї книги - головний герой дуже живий. Коли читаєш, реально можеш уявити таку людину навіть у сьогоднішньому світі.

Перечитуючи книгу цього разу, я помітила те, чого ніколи не помічала раніше - відношення Степана до жінок. Як можна бути такою жахливою людиною. Усе його спілкування з жінками у мене просто викликало образу та обурення, а ще це лякало, бо таких Степанів вистачає і сьогодні.

Тож, підводячи підсумки я хочу сказати, що часи змінюються, проте психологія людської поведінки лишається незмінною, саме через це "Місто" чудово читається у будь-яку епоху. Браво, земляче!

Чомусь я покладала великі надії на цей роман Підмогильного, але на жаль, мене він не вразив. Початок був захоплюючим. Хлопець з села, Степан Радченко, їде до міста щоб здобути освіту. Та думки його вкрай тяжкі, бо не охоче йому, простому хлопцеві який любить заміське життя та душею тягнеться до природи покидати власну домівку і жити в такому напищенному, ніби не справжньому місті, де життя впливає на людей і змінює їх сутність. Де все ніби не справжнє, хаотичне і де немає краси. Та зі Степаном відбулося те, чого він так боявся. Місто вплинуло на нього і змінило докорінно того простого землероба зі щирою душею. Начебто задумка не погана. Але не зачепили мене пригоди Степана, який тільки те й робив, що шукав кращих дівчат, користався їми, а роздуми його були ніби такі високі. Пихатий до колишніх друзів, несправедливий до дівчат, яких зустрічав на своєму шляху, а все зводив до того, що не вони жертви в їх стосунках, а саме він. Бідний парубок якого всі хочуть обкрутити. Вразила його реакція на смерть подружки, яка наклала на себе руки, мабуть, бо кинув її пообіцявши одружитись. Наче не він був тому причиною, та й не дуже тужив і переймався, згадавши ще одну і побігши до неї, бо не хотів бути один. Змінило місто Радченка. Та й так і залишився в місті здобувати нові перемоги в образі нових жінок.
Як на мене, не місто змінило Степана. Напевно Степан вже й був таким, та в місті виповзли назовні всі його приховані бажання та вади, бо ж в селі не стільки можливостей... виповзли, та повертатись парубкові до старого життя не схотілось. Лиш на хвильку він згадав те життя і ті прості, до болю рідні степи й землю на якій був народжений. Згадав, та й забув.. бо знов зустрів нову любов... Любов, якій заздалегідь відміряв декілька місяців.

Одним із завдань хорошої літератури є будівництво мостів між поколіннями. Література часто нам може дати більш точні відомості про життя в минулому, ніж підручник з історії. Але драма історії полягає в тому, що знаходяться ті, хто хоче обірвати ці мости. І може таке статися, що цілий народ не пам’ятатиме про своє минуле. Щоб мости пам’яті були відбудовані, потрібні намагання не одного покоління.

Рання втрата такого прозаїка, як Валер’ян Підмогильний, дає знати про себе і понині. Адже на його роман «Місто» як на взірець урбаністичної літератури буде орієнтуватися ще не одне покоління українських письменників. Можна лише припускати, що міг би написати зрілий письменник Підмогильний,якби його не арештували у 33-річному віці й не розстріляли менш як за три роки після арешту.

Впевнений, що Валер’ян Підмогильний міг сказати дуже багато, адже по його ранніх творах було очевидним, що в українській літературі спалахнуло сяйво загальносвітового масштабу. Прозаїк з чуттям генія, який створив роман, що випередив усі тренди в європейські літературі, а для української культури залишив свідчення про те, що ми втратили, і чого більше не повернути.

У своїй рецензії «Людина і люди», яку написав Юрій Шерех на роман «Місто», дана досить цікава і точна характеристика Підмогильного як автора: «Серед свого покоління Підмогильний вирізнявся особливою нещадністю й тверезістю бачення. Менше за всіх інших він упадав у лірику. Він був одним, може, єдиним справді великим українським прозаїком, — не в тому сенсі, що не писав віршів, а в тому сенсі, що його проза була справді прозою».
Очевидно, що «Місто» є найвідомішою та найкращою прозовою книжкою українських 20-их. «Місто» - це українська література, яка лише почала розгортати плечі. Такого рівня роман став би прикрасою будь-якої літератури! Саме в цій книжці з легкістю і глибиною, притаманною великим письменникам, Підмогильний описує не просто місто (хоча в романі є міське життя, рух, динаміка, пейзажі), він описує Київ і справжніх людей, які живуть у ньому. Перед читачем місто постає як живий організм. Роман читається легко, автор настільки досконало володіє мовою, що її багатство стане справжньою насолодою для найвибагливішого естета.

Історія українських 20-их від Підмогильного важлива нам не через вузькі ідеологічні парадигми, в які постійно намагаються втиснути роман «Місто», вона цікава нам як детальна розповідь про людей, які кохають, святкують, гуляють, про щось між собою сперечаються, врешті-решт ведуть нормальне повноцінне життя.

Про авторський стиль Підмогильного влучно зауважує той таки Юрій Шерех: «Саме намагання схопити і відтворити безумний плин життя стає метою й методою». Й саме в цьому й лише в цьому він бачить у Підмогильному послідовника школи Гі де Мопассана.

Головний герой роману – Степан Радченко дуже схожий на бальзаківських Люсьєна де Рюбампре та Ежена де Растіньяка, він вступає в конфлікт із суспільно-міським Левіафаном. Молодий та амбітний, одночасно свій та чужий у великому місті, герой обирає свій власний унікальний шлях.

Підмогильний – український письменник, який добре знає європейську літературу, особливо французьку, адже досконало володіє французькою мовою й робить чудові переклади українською Бальзака, Франса та Мопассана, з яким його часто порівнюють. Схожість героя Підмогильного з молодими та амбітними героями «Людської комедії» лише підтверджує принцип спадкоємності в європейській літературі, коли теми XIX ст. не втрачають своєї актуальності на початку XXст. А українська література того часу, як бачимо з творчості Підмогильного, безсумнівно була органічною частиною європейської літератури.

Підмогильний не лише продовжує традицію своїх попередників, він стає творцем, вписуючи своїх героїв у новий контекст. На думку мистецтвознавця й сценариста Леоніда Череватенка, його проза стає предтечею прози нобелівських лауреатів Альбера Камю та Жан-Поля Сартра. У романі «Місто» читаємо не лише про лінію протистояння особистості та міста, власного «Я» та міського Левіафана. Тут ще є історія про внутрішній світ людини, про переживання та сумніви, які поєднуються в одній особі, про суперечність концепції життя для інших та життя для себе.
Саме через такі рефлексії роман «Місто» можна зарахувати до вершин європейської літератури. Письменницький талант Підмогильного робить ці рефлексії дуже органічними на тлі великого міста та цікавої сюжетної історії, яка розгортається в романі. Вони настільки своєчасні та доречні і так легко читаються, тому що є близькими автору, близькими кожному, хто зіштовхувався зі складними екзистенційними питаннями.

Степан Радченко, який приїхав з села до Києва, зіштовхнулася з викликами життя. Він сповнений життєдайного вогню та бажання підкорити собі цей світ. Він не бачить перепон, адже молодий, живе в динамічному місті та в молодій республіці. Ще вчора він був ніким, звичайним селюком, а вже сьогодні на арену вийде новий міщанин! Саме за такими людьми майбутнє! Степан Радченко крокує цим шляхом злетів та падінь, піднесених надій та розчарувань. Цим і прекрасна його історія, бо вона хвилює кожну сучасну людину. Й після прочитання може виникнути безліч питань про моральність вчинків Степана, про користь від успіху чи про майбутнє всього цього унікального і спраглого до життя покоління людей.

Талант Підмогильного полягає в тому, що він зумів вихопити фрагмент зі свого часу і вмонтувати його в літературну форму. Тому історія про Київ та людей, що там жили в 20-ті, така далека і водночас така близька. Це історія, яка писалася життям людей. Вона написана життям самого автора. Але вона залишилася недописана. Бальзак мав ціле життя, щоб створити свою «Людську комедію». В Підмогильного такої розкоші не було. Й тепер від нас залежить, чи історія «Міста» буде продовжуватися в нових живих сюжетах і образах, чи глухий постріл у скроні молодих людей у листопаді 1937 назавжди перервав цю історію.

«Місто» -- це роман, направлений показувати людину у всіх її жалюгідних проявах. Роблений за зразками європейської літератури на приблизно таку ж тематику він поступається їм у більшості пунктів до порівняння:

• Сюжет;
• Мова автора;
• Важливість піднятих тем.

Серед всього цього ми бачимо з перших сторінок бюрократичний світ і тихий, майже безмовний виступ автора проти нього. Випадки зустрічей із чиновниками були кумедні, проте сміх не викликали у мене. Ми також стаємо свідками еволюції чи, вірніше сказати, деградації людської душі. Висока душа під гнітом обставин стали звичайним матеріалістом, який не знає сам, чого шукати, а чого цуратись.

Крім цього, книгу можна розібрати на мільйони цитат, які у звичайному житті буде важкувато використати, проте можливо. Події змінюються швидко й неочікувано, а саме читання йде повільно й нудно, я сам дивуюсь, як зміг дочитати це.

На останок я можу сказати, що сама ідея автора більш ніж непогана, проте обрамлення більш ніж жахливе. Тобто з цього можна судити, що письменник наділений особливими ідеями, які не може втілити у життя. Не дивлячись на невеликі плюси цього роману, у моїй душі гарних спогадів він майже не залишив. Це лише моя думка, прошу її не оскаржувати.

«Город» Валерьян Пидмогильный
Роман украинского автора рассказывает историю жизни молодого комсомольца, активиста и передовика. Будучи откомандированным из села учится в городской институт Киева герой мечтает покорить город, свернуть горы и строить светлое коммунистическое будущее на целине.
На протяжении произведения читателю показывают вехи «взросления» персонажа и его внутреннего мира. Если первая часть книги подает героя как пылкого коммуниста презирающего все житейское, буржуазное и комфортное, то вторая часть рисует уже жажду заработка, устройства с комфортом в столице. Главный герой в книге и как пылкий партийный работник и как уже сформировавшийся в элитном обществе писатель вызывает неприязнь. Если в начале он пылко осуждает комфорт, стремится к знаниям и хочет менять мир, то позже он желает мирских мелочей, которые сам отвергал в недавнем времени. Герой относится с презрением ко всему своему окружению, для каждого находя колкое словцо или желчное выражение. Осуждая всех и всюду он упорно не замечает бревна в собственном глазу. Если в начале произведения упорство и труд персонажа вольно или невольно вызывали уважение хоть и через неприязнь, то постепенно это уважение сводится к брезгливому интересу.
Книга интересна тем, что можно увидеть послереволюционный Киев глазами очевидца, ведь написана она была автором в 1937 году и писатель сам жил в условиях жизни своего персонажа. Ютился в коммунальной квартире, видел умирание старой эпохи интеллигентных профессоров и изящных манер. Какое же страшное время смогли пережить эти люди и выжить. Их лишали домов, из уютных квартир творили ужасные коммуналки, лишали работы и опускали до уровня истопника в когда-то собственном доме. Отнимали всё и заставляли нищенствовать. Их мир рушился, а на его осколках лепился уродливый коллос революционного пролетариата.

Ну не могу не сравнить обоих героев, да и композиция произведения несколько схожа, ибо как и у Уайльда герой в конце проходит по тем местам, где был в начале, но круг замыкается все же по-своему.
Подмогильный - неплохой писатель. Я не любитель описаний, если они не имеют никакой ценности в главе и расценивал их в книге как воду. Местами, как и у многих произведений того времени, повествование несколько перегружено и изредка теряется его нить.
Герой - тот еще карьерист, питающий полное равнодушие к окружающим его людям. Многие в рецензиях отмечали, что его отношение к женщинам ужасно, однако не замечают, что он так же ужасно относится к остальному окружению, вспомните, как легко и просто он избавился от мыслей о Выгорском, который (боже ты мой) не прислал ему ни строчки из своего путешествия вместе с рассказами.
Если перейти к итогу, то за своей самовлюбленностью и небрежностью по отношению к людям, герой и не заметил, насколько его состояние и настроение зависит от этих же самых людей, от этих же самых женщин. Понял бы он сам это? Вряд ли.