Город

Читала только потому , что это есть в школьной программе . По собственному желанию,я наверное бы никогда не взялась за это произведение .Не люблю книги украинской литературы такого рода...
Что же я могу сказать про сюжет книги : обычный сельской пацанчик поехал набираться ума в Киев , чтобы потом с этим багажом информации помогать развиваться селу. Степан ( главный герой) конечно ещё тот трудяга, он не боялся трудностей , готов был спать на голой земле и есть одно сало с хлебом , только бы вникнуть в ритм большого города.
Но не долго парень хранил своё чистое сердце. Сначала он "помотросил и бросил" свою первую любовь , которая с ним приехала из глухого села. Да вот такие они мужчины ,дай им немного свободы и покажи развратный город и всё , наскучила девушка - нужно заменить её. Потом на смену пришла ещё одна , её же история закончилась совсем печально...Ну и под конец , Степан нашел Риту , отношения с которой заканчивают книгу, хотя я думаю , если бы автор дописал ещё несколько глав, то и эта девушка была заменена.
Кроме того ,как крутить романы , парень ещё писал и очень даже хорошо. Он смог поднять себя на высший уровень - это наверное единственное , за что его можно похвалить.

Дуже й дуже добре, як для української літератури. Цю книжку не завадило б включити в шкільну програму, я гадаю. Роман, про який можна багато говорити, копати глибоко, але мало з того добра . Тільки зрозумійте мене правильно! Твір чудовий і автор просто геній, але який огидний же цей "СтеФан". Така вражаюча ницість під прикриттям інтелекту! Я його зненавиділа з першої сторінки і дуже сподівалася, що в кінці він попаде під якийсь трамвай, а все навпаки вийшло.
Зворушила наступна фраза " Розмова далі не клеїлась, попрощалася вона холодно, немов він величезну кривду їй вчинив, і хлопець вийшов, переймаючись до неї пошаною, якось схвильовано ррзуміючи, що жінка продається, а людина - ні."

В анотації до твору Валер'ян Підмогильний описаний Юрієм Смоличем :

Прочитавши "Місто" я не можу не погодитись з критиком : в романі відчувається неабияка сила слова, здається ніби рядки переливалися дивовижною мелодією в голові автора і переносились на папір, перетворюючись в...у щось таке, від чого перехоплює подих, хочеться читати, читати-зачитуватись.
Одним із найбільших вражень від твору були періодичні зустрічі головного героя - Степана Радченка - з "поетом Вигорським". Я уважно й повільно вчитувалась в їхні діалоги, суперечки : справді настільки інтелектуально заглиблені, що починаєш вважати себе йолопом, що не прочитав жодної книги за все життя, хочеться отак взяти і заповнити цю прогалину!
Одна моя знайома, заважаючи мені читати, запитала мене : "А про що ця книжка?" - і заблимала очима з густо нафарбованими віями. "Про Місто" - відповіла їй я.
Гадаю, варто перечитати "Місто". І вже не просто читати, а заглиблюватись у нього, відчути голос Міста, його думки й тривоги.

Київ... величне, нескорене місто на берегах Дніпра. Завжди гамірне, осяяне вогнями тисяч натхненних душ.

Коли я вперше відвідала Київ і потрапила в годину пік у метро, я подумала щось на кшталт: "Який пристрасний потік, яке різноманіття людей, як певно цікаво тут жити". Тому я дуже розумію Степана та його бажання знайти своє місце у цьому місті.

Щодо того, яким хлопець виявився... викликає і смуток, і захоплення, і відразу.

Смуток через постійне маячіння та невдоволення хлопця, через часту втрату цікавості, ривкі та необдумані вчинки.

Захоплення через пристрасть, наполегливість та завзяття до роботи і коханок.

Відразу через те як легко він покидав своїх жінок, як без жалю жбурляв слова та обіцянки, як викреслював їх зі свого життя при тому вважаючи, що вони кохають його навіки.

Роман сумбурний. То неквапливий, сповнений світлих мрій,  то події розгортаються бурхливо і  затьмарюють, затягують все важкістю та темнотою.

Не пам'ятаю які висновки я зробила після його читання в школі, але зараз, після перечитування, маю два:

1. Степан Радченко — талановита, розумна, але ж і паскудна людина. Здається, що його завжди так і штормитеме від  роботи до роботи, від жінки до жінки, від емоційного піднесення до повного занепаду. Чи хотіла б я мати таку людину в своєму оточенні? Точно ні. Чи є Степан Радченко прикладом для наслідування — ні, ні і ще раз ні.

2. Велике місто може як дати тобі безліч шансів, так і розчавити. Ти можеш бути самотній серед натовпу, бідний в найкращій кімнаті,  нещасний в найліпших умовах. Людині ніколи не підкорити місто. Але з ним можна подружитися.

Главный герой - выходец с села , его путь - освоение и подчинение себе Города ( да-да , именно с большой буквы) . Это одно из произведений , которое действительно мне хочется перечитывать со школьной программы по украинской литературе . Судьбы главных героев неочевидны , сюжет не затянут , виден символизм - 4 этапа ( если не ошибаюсь ) освоение города в виде 4-х дам , покорённым героем. Конечно , главный герой - тот ещё мудак , однако произведение это хорошее . В этой произведении вы не найдёте ничего кардинально нового или фундаментального , это просто хорошо выстроенная история про людей и их судьбы в особенном стиле ( это не описание каких-то захолустьев в Англии или милых городков Италии - это Киев , столица ) .

Степан Радченко – парень с большим умом и способностями к наукам – приезжает из села в столицу, чтобы поступить в университет, выучиться и вернуться домой полным сил творить перемены. Но город захватывает его целиком и полностью, и он максимально трансформируется – теперь его зовут Стефан и он писатель.

Читая этот роман, не могла понять, чего хотел автор: то ли создать украинского Мартина Идена, то ли оголить язвы своего времени. Но одно у него вышло на все сто – картина многогранного города, где можно как обрести себя, так и потерять.

Главный герой аморален, тщеславен, самолюбив и эгоистичен, он бросает обучение, идет ва-банк, и удача ему сопутствует. Не сильно тянет на высокую мораль. Но, с другой стороны, Пидмогильный пишет о том, что видит, о том, что есть, это придает повествованию хоть и возмутительной, но все же реалистичности.

Не всегда тот, кто пишет гениальные вещи, является хорошим человеком – и этот роман тому доказательство.

Про цей роман пам’ятала ще зі школи. Він один з небагатьох, які сподобалися мені в шкільні роки, тож зараз я вирішила його перечитати і нагадати, і вдруге він сподобався мені не менше, ніж тоді.

Молодий чоловік Степан, який вже пройшов громадянську війну, і навіть там відзначився, і настільки здібний, що вирішив вступати до університету, приїхав до міста підкоряти його. Він не має тут ні протекції, ні знайомих, все життя він провів у селі і все в місті для нього нове й незвичне, але одразу ж поринає в вир міського життя, використовуючи кожну можливість для руху вперед.

Що мене найбільше вразило, то це те, як описане життя міста. Тоді місто було таке ж, як і тоді. Часто здається, що зараз і дерева зеленіші, і кава запашніша, і ресторани егегейніші, і люди інші. Але ні, все таке ж, хоча минуло майже сто років з подій, описаних у книзі (роман вийшов у 1927). Вулицями ходять юрби людей, так само сидять в різних бюро, ходять в театри і кіно, так само не вистачає грошей, а коли вистачає, то не гріх і гульнути; магазини, парфуми, їдальні і пивниці, вечірки, книгарні, університети, напівбожевільні міщани, і активні "понаїхавші". Я читала і насолоджувалася кожним описом.

Пригадую зі школи, що писали різні твори по прочитанню, обговорювали "аморальність" Степана, що він спершу з одною погрався, потім кинув Зоську, через що вона вчинила самогубство. Але це життя, так буває. Звісно, він міг би поставитися до неї чуйніше, але, думаю, в кожної людини за 30, 40 років є в загашнику історії про те, як були стосунки, які не склалися. Зоську звісно шкода, але якщо сприймати відсторонено, то це не проблема Степана, що вона так вчинила. Вона з розпачу так само могла і заміж вискочити, і роботу знайти, і що завгодно. Всі ж дорослі люди.

Гарний мабуть вийшов би фільм по цій книжці.

25-річний Степан Радченко прибуває до Києва здобувати освіту в інституті, щоб піднімати рівень села. Та не все так гладко в нього йде, Степанові доводиться перший час мешкати в сараї у крамаря, де за стіною мешкають корови. На нього "нападає" почуття любові до односельчанки Надії, яка відповідає йому взаємністю.
Потрапивши на літвечірку, Степан проймається духом письмеництва й пише перше оповідання "Бритва". Та відвідавши критика Світозарова, щоб почути вирок стосовно свого оповідання, який банальним "Мені ніколи" відшив молодого чоловіка. Степана пройняв гнів, "його до крові стібнув той пихуватий тон", й усі свої злобу й приниження він виплеснув на Надійку.
З часом до Степана повертається удача - з сараю він переїжджає жити до кухні, в будинок крамаря Гнідого. Там він ночами зустрічається з жінкою хазяїна, Мусінькою, і знову видимість кохання. В романі Степан ще не раз зустріне своє кохання, та чи буде воно щасливим?

Багато приємного й важкого траплялось зі Степаном. Та доброго відношення до себе головний герой не викликає. Його відданість науці - захоплює, відношення до жінок - жахає. За весь період перебування у Києві йому траплялись різні люди, та скориставшись ними він йшов далі. Друзів по життю не мав, жив своїми переживаннями, стосунками, бажаннями. Хлопець, що був сільським культурником, зібрав найбільшу сільську бібліотеку в окрузі, перетворився у егоїстичного парубка, який час від часу впадав у стан бездіяльності, від цього нудьгуючи. Його шлях до становлення письменником також був нелегким, з періодами "неписання" і затишшя, тоді його рятувала робота.
З кожним місяцем перебування у Києві він потроху завойовує місто, та це не приносить жаданої втіхи, бо забуття не витісняло й не стирало прикрих помилок минулого, місто все одно лишилось для нього чужим. В кінці роману Степан обходить усі місця, де колись жив, бував - щось лишилось таким же, інше змінилося із-за його втручання. І прощаємось з героєм в той час, коли він зазнавши муки творчості, після пошуку тем, сідає і починає писати свою повість про людей.