Де немає Бога

Що стається з людьми, коли вони опиняються в місці, де немає Бога? Як поведуть себе, коли єдина ціль - залишитись в живих? Що було первинним: мораль чи релігія?

Сторінки летіли непомітно, хоча я намагалась розтягнути книгу якнайдовше. Було дуже цікаво. Дуже сподобався опис деталей та ідеально продумані події, максимально наближені до реальності та підкріплені історичними фактами.

Це, напевно, перша книга Макса Кідрука, яку я читала і текли сльози. Лист батька Брендона Бартона(((
Але, як і очікувалось, від деяких моментів очі лізли на лоба. Історія про цуценят та про батька-альпініста примусила шкіру вкритися мурашками.
І сильна остання фраза: «Повертався туди, де давно немає Бога. Розказувати те, що таке Бог.»

«А як же Лейла? А її історія?» - моя перша думка після прочитання книги. Та й взагалі, мені здалось, ніби не вистачало чогось. Ну занадто швидко і легко все в кінці розв‘язалось. Й багато чого треба самій додумувати. Щ сталось з Артемом та Владом? Яка була роль Лейли в історії?

Та ще, напевно, в мене були трішки інші очікування. Мені було мало саме головного сюжету про авіакастрофу та заглиблення в основну тему протистояння моралі та релігії. Однак, це лише мій особистий суб’єктивний погляд.

«Де немає Бога» - хороша книга, однак не стала моїм фаворитом (Бот - one love). Дуже сподіваюся якось змінити свою думку після презентації книги особисто автором)

Мой самый любимый и единственный украинский писатель.

Но  к сожалению  "Де немає Бога" - мне не понравилась.

Основной сюжет с тем, как людям приходится выживать в горах в суровом  холоде - очень сильный, но мне этого оказалось мало. Для меня суть книги была в том, что никто не без греха и практически каждый человек в своей жизни сделал и хотел бы  делать что-то  ужасное, что несёт  за собою  жертвы.  В этой книге персонажи  наделали много плохого, но как-то  меня это не очень впечатлило, а сюжет с американским футболом я  прямо таки ненавидела и испытывала от каждый главы о нём  жестокую скуку ( это явно на любителя). Хорошая идея была с тем, что герои разной национальности, это как бы показывает то , что  в плохих делах, и в страшной обстановке   национальность не имеет никакого значения, ведь когда страшно  все люди говорят на одном языке.

Окончание  сюжета было  довольно таки предсказуемым, но как-то  всё слишком резко  оборвалось, а самая "холодная" сюжетная линия довольна мелкая ( очевидно, что в таком месте описывать  особо нечего). Это книжка в  основном  из несколько отдельных историй, которые автор попытался +/- связать между самой, но иногда это  было неудачно.

Совет всем "Не озирайся і мовчи", "Зазирни у мої  сни", "Доки світло не згасне назавжди" - это книги  навсегда в моём  сердце и восхищаюсь ими до сих пор!

Дамы и господа, пристегните ремни, наш самолет отправляется прямиком в ад, туда, где выживут лишь несколько из вас, где ваши животные инстинкты возьмут верх, где все проблемы покажутся ничтожно маленькими, а шансы на летальный исход – ужасающе высоки. Туда, где не будет бога.

Взлетаем по графику, крушение уже не за горами, водички не желаете? Может, чего покрепче?

Страшный сон любого пассажира даже с легкой формой аэрофобии от украинского автора Макса Кидрука. Типает знатно, читается в мертвой хватке, заставляет выпукло таращить глаза на страницы, офигевая, но ничтоже сумняшеся, попутно делая ставки на тех, кто дойдет до финала, спасения.

Рейс 341 боинга 777 для большинства пассажиров окажется могилой, но после столкновения с по сей день непокоренной горой Гашербрум волею случая семеро приходят в себя: шестеро взрослых и ребенок. Вокруг – отвесные скалы, лед, высота и пустота. Вертолетам сюда не добраться, в спасателей веришь как во всевышнего.

Кидрук постепенно рассказывает о прошлом каждого, кто борется за жизнь на склоне у обломков. Кто они? Куда летели? Зачем? Украинка с большой суммой денег, русский пилот с аэрофобией, баварский политик, ненавидящий свое дело, игрок американской НФЛ с разрушенными планами на карьерный рывок, священнослужитель с осколками веры, врач по пересадке органов со своим секретом и маленькая девочка.

История политика просто убила своей жестокостью, а футбольного игрока – знатно утомила. Про украинку, пилота Парамонова и врача было занимательно.

Кидрук очень обстоятельный автор, после его книг в голове остается масса информации, которую без него вряд ли где-то случайно почерпнешь.

Во время чтения периодически подташнивало. Мерзость, низость… но где я, а где сражающиеся за жизнь на краю пропасти.

Бога нет там, где так ведут себя люди. Но они люди и, возможно, просто не могли вести себя иначе.

Ужас. Ужас ужасный. Но написано хорошо. Поверьте, если бы это снял Netflix, мы бы смотрели во все глаза. Для этого в книге есть все, даже острые социальные вопросы и извечные теологические споры.

Слава богу, дочитала. Слава богу, что не там.

Це вже третя книга автора за останні три місяці. І на даний момент найкраще, що я прочитала в нього та і взагалі одна з найкращих книг, що потрапляли мені до рук.
Я люблю коли мене з головою заглиблюють в сюжет, порушують мою зону комфорту та підіймають в середини хвилю протесту. І Макс Кідрук вміє це робити дуже майстерно. Його історія до болю правдива та жорстка.
Вірю, що кожний з героїв чимось завинив і саме тому мусив або вижити, або померти в горах. Звісно кожен вирішує особисто для себе: існує Бог, чи ні. І автор неодноразово змушує над цим питанням задуматись свого читача. Але коли священик ладен вбити заради (навіть найменшого) шансу вижити – це шокує!! І тоді повстає інше питання, а чи ми всі люди насправді та який саме відсоток в нас цієї людяності?! Мені було страшно від того, що я не змогла нікого з героїв засудити, бо сама б мабуть прагнула будь-що вжити. Я жаліла кожного з них, переживала їхню смерть.
Та якщо чесно думала, що ніхто не врятується. І тут автор мене знову здивував, подарувавши декому з цих «людей» шанс на нове життя. Та чи справді воно стане новим?

Напевне, це один із небагатьох сучасних український письменників, який пише якісно, цікаво та талановито, а ще постійно росте і працює над собою. Він поставив таку планку, яку серед письменників мало хто може подолати. Кожного року восени Макс Кідрук випускає новий роман і презентує книги по всій Україні. Для мене знайомство почалося з «Мексиканських хронік», далі трилери «Бот», «Жорстоке небо», «Не озирайся і мовчи», «Твердиня», «Бот-2», Зазирни у мої сни. І ось Макс порадував читачів новою потужною історією про рейс 341, який розбився у горах.

Де немає Бога – це роман не про авіакатастрофу (як у романі «Жорстоке небо»), а скоріше про окремих людей із своєю унікальною історією, яких доля звела разом в одному місці. Це більше історія про виживання, протистояння інстинктів та розуму, про межу, за якою всі людяні якості стають звірячими. Що людина готова зробити за для власного виживання? Перш за все вражають яскраві персонажі із своїми тарганами, важким минулим, метою польоту. А тут справді різношерста публіка: українка Анна, росіянин Єгор, німецький політик, американський футболіст, іранська дівчина, папський кардинал. Усі вони мали свою мету і цілі, але цей рейс різко перекреслив майбутні плани і взагалі поставив під велике питання їх порятунок.

Роман розвивається у звичному для Кідрука стилі: детальний опис усіх подій, флешбеки персонажів, опис літака і подробиці помилки, яка призвела до трагедії. Правда, у Боті схем та деталей було більше, тому зараз від скорочення технічних термінів цей роман виграв. А ще він більш багатогранний, психологічний. Це не те щоб технотрилер, а радше життєва драма з елементами трилера. Психологічність роману вражає. Кожен герой має власну історію, по-своєму реагую на подій і має свою мотивації. Усі персонажі знаходилися на межі смерті. В засніжених горах, з маленьким запасом води, без їжі у сильний, крижаний мороз вилазять назовні найприхованіші страхи, бажання, які руйнують їх. Дійсно, в такому жахливому місці немає а ні моралі, а ні Бога. Лише жахливе усвідомлення, що шанси на порятунок кожної хвилин зменшуються.
Вражає лист батька Брендона Бартона своєї трагічність та проникливістю. Історія Анни та її сина, минуле життя Іранки та її чоловіка.

Флешбеки про американський футбол здавалися мені найбільш затягнутими, бо я не цікавився таким футболом. Правда, в кінці книжки є роз’яснення про особливості американського футболу. Кідрук порівнює американський футбло із грою в шахи. Але в цілому це новий рівень письменника. Сюжетних ліній багато, не всі вони завершені логічно на мій погляд, але їх об’єднує цей роман. В кінці за традицією йде перелік музичних творів, які варто прослухати. Сюжетно та стилістично, роман в кілька разів цікавіше та потужніше, ніж Бот чи Твердиня. Та все-таки номер один для мене це роман «Не озирайся і мовчи» про підлітковий буллінг (думаю, у багатьох є приклади буллінгу серед знайомих, що викликає емпатію до роману) та містичні події з Марком та Сонею. НОІМ все ж не має таку довгу передісторію та незатягнутий і від сюжету стає трохи лячно. А «ДНБ», нехай буде на другому місці. Я згодний з Максом, що Бот слабкіше за останні твори, тому фаворитом він не буде для мене.

І ще є інформація з презентації, що Макс пише новий роман «Доки світло не згасне назавжди». Сюжетно - це фантастичний роман, який більше схожий на НОІМ, що мене страшенно радує. З нетерпіння чекатиму новий роман наступної осені та можливості прийти на презентацію під час промотуру, який щоосені стає традицією. Кідрук – не лише крутий письменник, але й гарний оратор, чудово проводить презентацій на зустрічі з читачами. Вже масштабна презентація по 101 місту України говорить про те, що Макс дуже цілеспрямований та успішний, адже навіть Дереш, Андрухович чи Жадан не наважилися так круто виступати і збирати таку публіку. Тому, читайте цей роман і робіть власні висновки.

Серед читачів роману "Де немає Бога" є ті, хто стверджує, наче дана книга найгірша у бібліографії автора й значна її частина просто непотрібна (більшість обурилися саме через описання - важливого для сюжету описання! - правил та сцен американського футболу); і ті, хто вважає її найкращою не тільки серед робіт М. Кідрука, а й серед сучасної української літератури.

Хто ж із сформованих груп "за" і "проти" помиляється?
Спойлер - ніхто.

Отже, чому дехто вважає цю книгу "слабкою"?
Насправді, знайти цьому пояснення не так вже й важко.
Як не дивно, великий пласт читачів отримали звання "шанувальника літератури" абсолютно незаслужено. Відтак, є люди, які не можуть насолодитися історією, не знайшовши персонажа з яким вони могли б налагодити контакт. Для того, щоб змусити себе перегорнути сторінку, їм потрібен герой, який байдуже чим, але все ж повинен бути схожим на них. Їм обов’язково потрібно пройти етап ідентифікації.
Тому, натрапивши на першого кращого персонажа, умовний читач одразу ж знаходить щось, що його з ним поднює і продовжує насолоджуватися розповіддю тільки для того, щоб дізнатися яким чином історія впливатиме на його "фаворита".

І ось, умовний читач налаштувався, поринув у вигаданий автором світ, перегортає сторінку… – а там уже зовсім інакший герой. Не той, із яким він подружився. Не гірший, не кращий, а просто інакший. Тож тепер, як би сильно цей псевдо-читач не хотів знайти спільні якості ще й із новою особою, у нього нічого не виходитиме, бо ідентифікаційний зв'язок вже утворений з тим, першим.
Тепер слідкувати за пригодами другого персонажа йому стає нудно, мовляв, чому це події із людиною під номером 2 повинні його зацікавити? Той перший ж кращий! Тому він терпить і чекає доки акцент повісті знову повисне над тим, на кого він, шанувальник текстового мистецтва, так сильно схожий.
Тільки час спливає, а після другого персонажа йде третій, а після третього ще й четвертий є. І що тепер, ідентифікувати себе з усіма? Так для цього ж треба мозок вмикати. Може тепер ще прочитати правила нудного і непотрібного американського футболу, чи зробити вигляд, що мені не начхати на Лоуренса?
(і перечити не буду – через проблеми апперцепції сприймати сцени з американським футболом досить важко, але не проблематично. Особисто я в правила не вникав, але це аж ніяк не заважало розуміти що саме відбувається на полі, тому, схоже, проблема все ж у тому…) що певний відсоток читачів не хоче ні намагатися зрозуміти мотивацію усіх персонажів, ні проникатися подіями нестандартних для буденності ситуаціями, ні вмикати голову для того, щоб спробувати пізнати багатолінійний сюжет.
Отож, виключно на мою думку, ті, хто вважає "Де немає Бога" поганою роботою, просто ліниві "читачі".

І щодо "найкращості"…
Ні. Не думаю, що ця історія може вважатися найкращою. І справа не у відсутності модних сьогодні перипетій. У ній немає нічого категорично несподіваного чи радикально нового, а, отже, немає ніякого "най".

Та це не означає, що роман поганий. Правильний з точки зору драматургії; із хорошим - не з надто затягнутим та не надто мізерним розкриттям персонажів; із логічно прописаною фабулою та підняттям важливих, актуальних питань він являється просто добре сконструйованою історією. Тому те, що знаходяться читачі, які вважають дану роботу М. Кідрука досконалою, в принципі, не дивно. Вона справді непогана. Не особлива (уточню, що критика релігії та суспільства - це благородний ризик, а не особливість), але цікава, динамічна, пізнавальна і…

Хіба не за це ми любимо книги?

#ДеНемаєБога

Сучасна українська проза.

Вражена. 10/10

Некомпетентність, війна, вбивства, футбол, літаки, характери, життєві долі, любов, самопожертва..-
все це в одному романі - стрімкому, напруженому, захопливому.
Роман не залишає, так чи інакше переносить в компанію людей, що опинилися в полоні лиха та власних характерів.

Перше, що вразило- це глибина знань, які використовує Автор. Тут і технічні знання, біологія, релігія, медицина, політика, історія, і, звісно ж, американський футбол. Було цікаво та пізнавально, наче в Гуглі побувала)

Друге. Характери та долі. Кожен вибрав свій шлях. У кожного своя таємниця і своє бачення світу, навіть на недосяжній висоті. Хотілося більше про Гелен, але переживань вистачило)

Третє. Звичайно, АТО. Конфлікт батька та сина - жорстко, реально, боляче

Фіналом стали слова «..і справа не в тім, що нам бракує слів для того, щоб виразити любов, справа в тому, що слів вистачає, а любові нема..." Яскравим фіналом.

І мінуси.
Читала, що Автор вдячний видавництву, але ж, так хотілося і папір кращий, і текст без переносів слів..

А наостанок, сама більша прикрість.
Список музики - останнє, що прочитала, хоча довго шукала супровід до роману (люблю, коли музика поруч). Якби ж я бачила цей список на початку книги..

Рейс 341 становится самым главным испытанием в жизни его пассажиров. Их ждет преисподняя, из которой выбраться сможет лишь сильнейший. Но можно ли сохранить человеческое обличье, взглянув в глаза дьявола?
⠀
Обожаю, когда много разных персонажей и у каждого своя история. В этом романе все именно так.
⠀
Перед лицом смерти на высоте больше 6000 метров не важно, кто ты: украинец, русский, немец, еврей или американец. Там, где нет бога, все равны.
⠀
Читая такие книги, в которых герои находятся на грани жизни и смерти, начинаешь задумываться о значимости таких простых вещей, как спички.
⠀
Сильно вышел образ священослужителя, прошедший путь от рая к аду и обратно.
⠀
Почувствовала внутреннюю борьбу Анны в тот миг, когда нужно было отказаться от последней надежды на спасение сына.
⠀
Возмущалась на эпизоде, когда прорабатывалась схема по поднятию политического рейтинга немца.
⠀
Эта книга Кидрука понравилась даже больше, чем НОИМ.
⠀
Единственное, чего не хватило, это завершения истории, касающейся семьи Анны.
⠀
Когда у Артура Хейли читала “Аэропорт”, вся как-то поднапряглась, как человек, который не летал на самолетах, но, вроде как, решительно настроенный испробовать сей метод передвижения. Теперь вот Кидрук пощекотал мои нервишки.
⠀
А вообще книгу проглотила на одном дыхании.

Думаю, що ця книга вже точно стане останньою для мене у Кідрука. Шість спроб. 3 провала, 2 ну так собі книги і тільки Твердиня(яка стала для мене першою в автора) справді сподобалась.

Я з разу в раз повертався до автора і давав йому ще один шанс, тільки завдяки його ідеям. Я вважаю, що ідеї його романів просто шикарні. Наприклад Не Озирайся і Мовчи, Зазирни У Мої Сни або Доки Світло Не Згасне Назавжди. Зав'язка книг прекрасна. Вони цікаві, інтригуючі, темні, важкі, навіть жорстокі, но завжди круті.

Но тут вилазить головний(на мою думку) косяк автора - його неймовірно довгі і детальні описи абсолютно всього в книзі. Я розумію, що це додає реалістичності та об'ємності історії, але у всьому потрібно мати міру. Коли цих описів вже надо багато, це починає втомлювати. Той же самий Кінг, з яким Кідрука постійно порівнюють, вміє описати героя, його характер, страхи,  минуле буквально в двох словах, а Максу для цього потрібно сторінок 50-60.
Також видно , що автор ну просто гіпер-супер-капець який прошарений  в техніці, металургії, ІТ, електроніці і т.д.
Ну Кідрук просто не може, щоб не завалити книги описами  якихось механізмів на пару десяток сторінок.

І в цій книзі теж саме, і навіть більше.  З 460-ти сторінок книги сюжет займає від сили 100. Я не перебільшую. Перші дві сотні, автор просто нам представляє по одному героїв, описуюючи кожну деталь їхнього життя.

Далі літак розбивається і всі крім головних героїв помирають, а у них самих навіть ніготь не сламався.
І все.
Сюжету більше в книзі не буде. Герої не роблять абсолютно НІЧОГО. Спробували одного разу розпалити вогонь. Нічого не вийшло і все. Посідали чекати, коли їх врятують.

І замість того, щоб розвивати герої, змусити їх зробити хоч щось, Кідрук додає нових герої, з життів наших картонок(тому що назвати їх по-іншому язик не повернеться).  І знову береться методично описувати їхні життя мало не від народження.
Єдиний персонаж, що викликав хоть якісь емоції, це - Ґрейсон. Хоть він і тупий гівнюк, але тільки він не виглядав, як манекен і намагався подати, хоч якусь ідея.
Так, ці ідеї були ну так собі, деколи навіть відверто дурні, але він єдиний, хто зробив щось для виживання.
Інші ж герої... це жах. Не маю іншого слова, щоб їх описати.  Єгор(умовний лідер гурту) троха попітнів над вогнем, роздав  знайдений одяг з літака і все. Анна, Апшоу та інші просто висіли мертвим грузом. Не розумію, для чого вводити в книгу скільки героїв, якщо вони все рівно за книгу навіть задницю не почіхають.

Також не можу не написати про "драматичність" книги. У передісторії кожного героя сталася хоча б одна дуже жорстока або важка подія, яка мала б вибити емоції з читача, але...вона цього не робить.  Тому що ми не знаємо цих людей, не віримо в них, і нам плювати на них. Для нас вони просто імена, не більше.
Як би фани не порівнювали  Кідрука до Кінга, но до Стівена йому, як Маас до Мартіна.

До этого я думала, что с современной украинской прозой у меня не складывается за редчайшими исключениями. Но тут я впервые открыла для себя творчество Макса Кидрука. Когда читаешь #ДеНемаєБога , кажется что в Украине родился свой Стивен Кинг. И хотя некоторые моменты ну уж очень похожи на сюжеты Кинга, все равно написано настолько захватывающе, что приходилось закрывать книгу с видимым усилием. И если манера изложения и сюжет явно вдохновлены Кингом, то стиль несколько напоминает Хэйли, особенно его «Аэропорт» — настолько подробно автор углубляется в авиационную тематику. О Кинге напоминает еще и вставка главы о американском футболе — только Кинг отдает предпочтение бейсболу, но тоже любит вставлять целые главы с подробным описанием матчей. Что у первого, что у второго такое вплетение кажется несколько искусственным, и если выбросить эти главы, темп повествования лишь ускорится. Когда я читала эту книгу, я не могла перестать проводить параллели с «Лангольерами», и пускай у Кидрука нет ни грамма мистики (ну, почти), подход к описанию героев, характеры самих героев и даже весьма предсказуемый конфликт безумно напоминают сюжет о пожирателях времени. Впрочем, это совершенно не портит впечатления от книги. Особенно хочется выделить тут описание АТО. К сожалению, пока у нас в литературе это либо побронзовевший эрзац брежневской версии второй мировой, либо чернуха в стиле бандитских сериалов 90-х. Тут же автору удалось, не выжимая из читателя слезы, действительно задеть эмоции. Обязательно прочитаю и остальные книги Кидрука. Надеюсь, они меня не разочаруют.