Рецензия на книгу

• 

  Theutos3 декабря 2018 г.

  Просто хороша історія

  Серед читачів роману "Де немає Бога" є ті, хто стверджує, наче дана книга найгірша у бібліографії автора й значна її частина просто непотрібна (більшість обурилися саме через описання - важливого для сюжету описання! - правил та сцен американського футболу); і ті, хто вважає її найкращою не тільки серед робіт М. Кідрука, а й серед сучасної української літератури.

  Хто ж із сформованих груп "за" і "проти" помиляється?
  Спойлер - ніхто.

  Отже, чому дехто вважає цю книгу "слабкою"?
  Насправді, знайти цьому пояснення не так вже й важко.
  Як не дивно, великий пласт читачів отримали звання "шанувальника літератури" абсолютно незаслужено. Відтак, є люди, які не можуть насолодитися історією, не знайшовши персонажа з яким вони могли б налагодити контакт. Для того, щоб змусити себе перегорнути сторінку, їм потрібен герой, який байдуже чим, але все ж повинен бути схожим на них. Їм обов’язково потрібно пройти етап ідентифікації.
  Тому, натрапивши на першого кращого персонажа, умовний читач одразу ж знаходить щось, що його з ним поднює і продовжує насолоджуватися розповіддю тільки для того, щоб дізнатися яким чином історія впливатиме на його "фаворита".

  І ось, умовний читач налаштувався, поринув у вигаданий автором світ, перегортає сторінку… – а там уже зовсім інакший герой. Не той, із яким він подружився. Не гірший, не кращий, а просто інакший. Тож тепер, як би сильно цей псевдо-читач не хотів знайти спільні якості ще й із новою особою, у нього нічого не виходитиме, бо ідентифікаційний зв'язок вже утворений з тим, першим.
  Тепер слідкувати за пригодами другого персонажа йому стає нудно, мовляв, чому це події із людиною під номером 2 повинні його зацікавити? Той перший ж кращий! Тому він терпить і чекає доки акцент повісті знову повисне над тим, на кого він, шанувальник текстового мистецтва, так сильно схожий.
  Тільки час спливає, а після другого персонажа йде третій, а після третього ще й четвертий є. І що тепер, ідентифікувати себе з усіма? Так для цього ж треба мозок вмикати. Може тепер ще прочитати правила нудного і непотрібного американського футболу, чи зробити вигляд, що мені не начхати на Лоуренса?
  (і перечити не буду – через проблеми апперцепції сприймати сцени з американським футболом досить важко, але не проблематично. Особисто я в правила не вникав, але це аж ніяк не заважало розуміти що саме відбувається на полі, тому, схоже, проблема все ж у тому…) що певний відсоток читачів не хоче ні намагатися зрозуміти мотивацію усіх персонажів, ні проникатися подіями нестандартних для буденності ситуаціями, ні вмикати голову для того, щоб спробувати пізнати багатолінійний сюжет.
  Отож, виключно на мою думку, ті, хто вважає "Де немає Бога" поганою роботою, просто ліниві "читачі".

  І щодо "найкращості"…
  Ні. Не думаю, що ця історія може вважатися найкращою. І справа не у відсутності модних сьогодні перипетій. У ній немає нічого категорично несподіваного чи радикально нового, а, отже, немає ніякого "най".

  Та це не означає, що роман поганий. Правильний з точки зору драматургії; із хорошим - не з надто затягнутим та не надто мізерним розкриттям персонажів; із логічно прописаною фабулою та підняттям важливих, актуальних питань він являється просто добре сконструйованою історією. Тому те, що знаходяться читачі, які вважають дану роботу М. Кідрука досконалою, в принципі, не дивно. Вона справді непогана. Не особлива (уточню, що критика релігії та суспільства - це благородний ризик, а не особливість), але цікава, динамічна, пізнавальна і…

  Хіба не за це ми любимо книги?

  11

  1,6K