Спитайте Мієчку

Коли мені дали почитати цю книжку, сказали, що це дуже літня історія і її потрібно читати саме зараз, щоб не втратити відчуття літнього вайбу. І це справді так. Атмосферність літніх днин в селі передана напрочуд чуттєво. Ти чуєш запах яблук, уявляєш помаранчеві гарбузи складені у купу та цей буйний ріст зелені, яка так і норовить залізти не на свою територію.

Коли в нас виникають труднощі, куди ми прагнемо – назад у дитинство, до батьківської хати. Так і сестри Мієчка, Лієчка та Марта у непевні для себе часи з’явилися у бабусі на порозі. Теодора берегиня цього дому та сімейних традицій. Вона приймає своїх онучок такими як вони є.

Сюжет в книзі і є, і не має одночасно. Для мене це теж був своєрідний плюс. Оповідь складається з окремих історій, але кожна історія як пазл вмонтована одна в одну.

Це все знайоме і не знайоме одночасно. Наче ти в такій хаті теж міг би жити, але ні, в тебе не так заросло подвір’я, не тераса, а веранда або навіть літня кухня. Близько, але не так.

Настрій був переданий просто на тисячу відсотків. Ти занурюєшся і читаєш. Ти можеш зупинись і настрій залишиться з тобою. Що як на мене дуже кульгає, то це діалоги. Вони розпливчаті і не завжди розумієш, що до чого.

Автор у книзі як кажуть навела туману, але закінчилось літо і історія закінчилась буденними справами. Все стало на свої місця і проблеми розрулилися. Як і буває в житті. Щодо книжки, коли настрій розвіявся, то сюжет вже здається не таким привабливим і трохи дивним.

До речі, що це суто літня книжка, я не згодна. В літо хочеться повернутися завжди, коли стоїть осіння негода, морозна зима або вітряна весна. Ти чекаєш літа і можеш відчути його, читаючи Мієчку.

Неочікувано погано - бо стільки позитивних відгуків звідусіль. Приторно солодко, ніби шоколадний торт шоколадом политий, настільки, що відчувається штучність.

Буває, що книга мені не подобається - але я розумію, що просто не попала в настрій чи в період життя. Тут ситуація інша - я просто не уявляю кому можна її порекомендувати. І от точно не підліткам чи молодим жінкам.

Історія про дочок, внучок - які їдуть на літо до баці, щоб перезагрузитись і забути про проблеми хоч на певний час. Сюжету як такого нема - буденні дії та думки. Історія, як виглядає, мала бути про сестринство, але все крутиться кругом чоловіків настільки, що аж нестерпно. Героїні настільки невиразні і пласкі, що просто плутаєшся хто є хто. І всі їхні проблеми зводяться до двох - чоловіки і материнство. Чим вони захоплюються, як живуть і ростуть - цього нема, зате є вічні думки про таких же плоских чоловіків і дюжину дітей.

Ах…діти, ця пропаганда радості материнства, що діти - найважливіші, всі хочуть дітей, чужих дітей не буває. Чому Марта, яка взагалі не рада бути вагітною і тільки хоче позбутися цього грузу, не думає про аборт? Чому немає жодної персонажки, яка не хоче дійтей? Це змалювання фентезі світу, а не реальності. Оця дітоцентричність на кого розрахована? Гірше ніж “жіночі романи” про герцога і рабиню може бути тільки воспівання дітонародження в усьому тексті.

Расизм так зовсім здивував - безліч повторень “А діти точно не від чорного?” Або “Ой коли ж в нього очі відкриються - а то як котя сліпе(батько дитини японець)”. Ну от навіщо це було? Сюжет не рухало - а тільки викликало фейспалм.

Також розчаровує, коли подають лінію стосунків Мієчки з Устимом як “правильну” любов. Про Стокгольмський синдром чули? Маніпуляція, байдужість і в загальному поведінка героя романтизуються, бо це бачте качелі емоційні, а значить любов. А інший мужчина(Давид? Демян? ) - спокійний, люблячий, який “акуратно складає шкарпетки” - фе.

Підсумовуючи скажу - читайте хороші книжки і відфільтровуйте все, що не варте уваги

Так вийшло, що жовтень я закінчила і листопад почала з двух дебютних романів українських авторок. Одним з них став "Спитайте Мієчку".

Я його просто проковтнула. Честно. В мене давно такого не було, щоб від книги не можливо було відірватись, щоб книга відчувалась неймовірно живою, честно, яскравою, при цьому першою не від всесвітньо відомого автора. Мені сподобалася жива мова, персонажі, які, здається, ось-ось вийдуть зі сторінок книги і сядуть поруч. Я реально побувала в гостях у бабусі Теї і пройшлася всіма кімнатами, садом і навіть угіддями. Було враження, ніби зі сторони спостерігаєш реальне життя.

Героїв багато, переживаєш за всіх і всім бажаєш найкращого можливого життя. Дуже раджу. Неймовірна книга.

Ця книга для мене - ретроспектива у дитинство. В мене теж був "сільський шелтер",  велика родина та бабуся, до якої завжди можна було прийти у пошуках підтримки.  Можливо саме через це я з перших сторінок відчула тепло, яке залишилося зі мною навіть по завершенню книги. І можливо з огляду на це, я навіть не помітила "дітоцентричність", поки не прочитала рецензії інших.

Мені сподобалося, що сюжету як такого немає. Немає жодних стрімких поворотів, драм, розтягування у часі. Є життя. Є проблеми, від яких хочеться втікти. Є війна та пролитий на "хорошого руського" сік. (у котрійсь рецензіі критикували "голих" чоловіків та рожеві кофтинки, мовляв то щось з нульових, певно ця людина не знає, що таке село).

Мені не сподобалося, що образ Данила, окрім надзвичайної охайності та кар'єрних успіхів ніяк не розкрито. А Устим, переважно, вів себе як мудак (і цю лінію поведінки/її причини також не розкрито). І що Мієчка обрала ось ці гойдалки і це подається наче щось хороше. Захотілося зробити приписку великими літерами: "НІ, ДІВЧАТА, НІ". Особисто я чекала, що Мієчка відмовить обом, а читачам залишать надію, що вона знайде хорошого (не дорівнює нудного) хлопця, якого покохає і з яким зробить собі ту саму дівчинку.

Також зовсім не сподобалася історія Лілічки:

- де все ж таки вони живуть - в Україні чи Іспанії?  Якщо останнє, то чому Грег "їздить погостити" до матері, хіба вони в різних містах, що якось нелогічно і не в'яжеться з фіналом, де Наті водить дітей у школу, а виставка Лілічки проходить у Києві

- як узаконили питання з Люсею (бо це не вирішується в коморці поміж мішків) та скільки їй зрештою років (на початку фігурує 2 і вона навіть погано розмовляє, а в кінці її віддали у школу)?

- чому вони мали їхати в Австралію та чи поїхав Грег туди самостійно?

- чому Марко зовсім не схожий на своїх світловолосих світлооких батьків?

Не історія, а дірка, я б сказала. Дуже дивно, зважаючи на те, що це одна з центральних героїнь.

Марта теж викликає подив, бо звісно гормони змінюють поведінку (та й, направду, характер жодної з героїнь не розкрито наповну, може насправді Марта про родину завжди мріяла), але раптове перемикання від "та вони мені не потрібні" до "Люся моя" і знов до "дивиться на них з огидою" це дивно.

Історію Марії я взагалі не зрозуміла. Вона ростила своїх дочок чи ні? Бажання до свободи, життя в квартирі з гарним балкончиком та подорожей мені дуже зрозуміле. Але якщо вона втекла від родини майже одразу, то чому в Мієчки та Лілічки гарні відносини з нею (насправді про це нічого не сказано, але так здається з контексту), і такі погані з батьком (вони навіть їхати до нього не хотіли)?

Ну а бабуся... до неї питань нема. Тільки відчуття тепла через проекцію на власну Ба.

Окрім сюжетних "накладок" помітила деякі русизми, редакторці мінус.

Але попри це все, загальна атмосфера книги настільки відгукується моїй душі, що я ставлю тверду четвірку та однозначно раджу цю книгу людям, які почуваються розгубленими/не можуть щось вирішити/втратили внутрішнє світло/прагнуть трохи сховатися від життя.  Можливо саме цей роман стане для вас тим самим промінчиком, який вкаже вірний шлях.

Летняя проза.

Книга про лето в доме детства двух сестер, Соломии и Лили: лёгкая, тёплая, немного неспешная. Читаешь её и словно бы заглядываешь за чужую калитку, в жизнь одной семьи, где вроде бы всё обыденно, но при этом хочется остаться и подслушать, что же там будет дальше. Жизнь тяжёлых и взрослых решений ставится на паузу — все еще успеется — тут бы пол перестелить да тыквы посадить.
Мне понравилась камерность без драмы и надрывов. Атмосфера в деталях, в бытовых разговорах, случайных визитах, в мелочах. Как и вся наша жизнь.
Язык мягкий, приятный, я немного перескакивала в своей голове во времени, потому что сперва казалось, что речь идет про прошлый век, а потом — бац — и ты обратно в нашем. Книга читается легко и была проглочена во время одного полета в самолёте. Увы, из-за отсутствия ярко выраженного сюжета, она не особо цепляется в памяти. Уже через пару дней остались только ощущения от чтения, а конкретные персонажи и диалоги испарились без следа.
А еще я для себя нашла имя Соломия, а точнее вспомнила о его существовании. Почему-то не задумывалась, что у коротенького Мия может быть такая славная длинная форма.
Если резюмировать, "Спитайте Мієчку" — история-отдых: тут нечего разбирать по косточкам и незачем искать скрытые смыслы или неожиданные развязки. Это про атмосферу, про отпуск, про ворчание шмелей и зрелые бока тыковок. Иногда нам всем нужна пауза. Кто-то берет её, чтобы принять важные решения, кто-то — чтобы отдохнуть от суеты будней.

Для второго эта история вполне себе подходит.

Я все відкладала цю книгу. Розуміла, що вона популярна, багатьом подобалась. Але не викликала бажання прочитати. Тому навіть не думала про неї. Ситуація змінилась, коли авторка підписала мені книгу, і не стоять же тепер їй без діла.

Чисто випадково я прочитала "Мієчку" влітку і вважаю, що це дуже вдалий сезон для читання саме цієї книги. Сильної глибини я не відчула. Текст читається легко і швидко. Я люблю читати періодично такі книги, щоб розвантажити розум.

Історія розгортається плавно, ідеально підходячи для спокійних літніх вечорів. Персонажі зображені живими та правдивими, а їхні взаємодії викликають усмішку та легкий сум одночасно. Це книга, яка дарує відчуття домашнього затишку і тепла, але без глибоких філософських роздумів.

Як підсумок: легко, швидко, без глибини. Прекрасний вибір для тих, хто хоче відпочити і насолодитися простою, але чарівною історією.