Соло для Соломії

Дівчинка, дівчина, жінка… Соля, Соломка, Соломинка…
Не така, як всі, дивна ще з дитинства. Розмовляла з джемелями, пестила кожну квіточку, голубила кожну травинку. За кращого друга мала старенького священника. А ще були Петрик з Павлусем. Як виясниться потім, вічна ії біль, і сум… Та й і радість теж, чого вже там ховатись.
Красива, як весна, приємна, як теплий літній день. Миле дівча, яке викликало посмішку і приємні почуття майже у всіх довкола.
От і доля виявилася не простою, не легкою, не зовсім такою, як у всіх.
Довелося жити у важкий час. Війна, колективізація, ще одна війна.
Мені сподобалося, що автор не розпалює ситуацію, не перебільшує, але і не применшує. Все виглядає правдивим, життєвим.
Колгосп, праця в полі, злощасний закон про колоски, зловживання владою, люди, що не можуть змиритися з нав´ящаними силоміць правилами і установами.
Українські партизанські закони. Що так і не змогли признати радянську владу. Все це було. Все це наша історія і від неї нікуди не дітися.
Але книга зовсім не про це. Це все фоном.

Основне тут інше: доля, кохання, жінка…
Можна сказати це історія української Саломеї. Але в більш простому, приземленному значенні.
Кохала двох відразу, а мо´ і не кохала, та почуття були. Просто до одного тягнулась більше, перед іншим серце менше тріпотіло. Та все ж заміж пішла за другого. Забаганка? Швидше, звичайні обставини.
Та серце боліло, щеміла душа, прагнула чогось більшого жіноча неприкаянність.
І знову той клятий трикутник кохання, зради і відчаю. Знову вогонь в очах, і сором теж там.
А потім горе. Справжнє, безповоротне. І ще одне.
Така вже участь жінок, коли йде війна: чекати, надіятись, плакати. Впадати у безнадію.

Та час іде, а він, як відомо, найкращий лікар. Будуть іще в житті Соломії чоловіки. Законні і ні. І діти підростатимуть. Свої і прийомні.
Та чи буде справжнє кохання? Чи тільки натяк на нього. Раз, потім ще раз і ще…

Персонаж Соломії незвичний, можна сказати нестандартний для нашої літератури. Вона не ідеал, не приклад для наслідування. І захоплюватись нею не слід.
Та я і не захоплююся. Просто ії розумію. Не ії вина, що так і не змогла знати того самого «єдиного». Прагнула щастя, звичайного, жіночого, земного. Іноді знаходила. Але якесь швидкоплинне, не справжнє, хибне, примарне навіть. Але була задоволена і тим. «Що судилося, того возом не об'їдеш, конем не обскачеш.»
Не обскакувала, не об´їжджала. Жила, як вміла. Своїм життям, не позиченим. Тому і робила помилки, та не виправляла їх, просто робила висновки. Не підлаштовувалась ні під кого, не боялась осуду. Жінка не з глянцевих журналів, Жінка з життя.

Перевод.

Девочка, девушка, женщина. Соля, Соломка, Соломинка.
Не такая, как все, странная еще с детства. Разговаривала со шмелями, ласкала каждый цветочек, любила трравы, деревья и всё вокруг. Лучшим другом считала старенького священника. А еще были Петрик и Павлусь. Как выяснится потом, вечные её боль, и грусть. Да и и радость тоже, чего уже там.
Красивая, как весна, приятная, как тёплый летний день. Милая девочка, которая вызывала улыбку и приятные чувства почти во всех вокруг.
Вот и судьба оказалась не простой, не легкой, не совсем такой, как у всех.
Пришлось жить в трудное время. Война, коллективизация, еще одна война.
Мне понравилось, что автор не разжигает ситуацию, - не преувеличивает, но и не приуменьшает. Всё выглядит правдивым, жизненным.
Колхоз, труд в поле, злосчастный закон о колосках, злоупотребление властью, люди, которые не могут смириться с навязанными силой правилами и уставами.
Украинские партизанские отряды, в которых состояли люди, что так и не смогли признать советскую власть. Всё это было. Всё это наша история, и от нее никуда не деться.
Но книга вовсе не об этом. Это все фоном.

Основное здесь другое: судьба, любовь, женщина.
Можно сказать это история украинской Саломеи. Но в более простом, приземленном значении.
Любила двоих сразу, а может и не любила, но чувства были. Просто к одному тянулась больше, перед другим сердце трепетало меньше. И все же замуж пошла за второго. Прихоть? Скорее всего, обстоятельства.
Но сердце болело, щемила душа, хотела чего-то больше женская неприкаянность.
И опять этот проклятый любовный треугольник измены и отчаяния. Опять огонь в глазах, и стыд тоже там.
А потом горе. Настоящее, безвозвратное. И еще одно.
Такая уж участь женщин, когда идет война: ждать, надеяться, плакать. Впадать в безнадежность.

Но время идёт, а оно, как известно, лучший лекарь. Будут еще в жизни Саломеи мужчины. Законные и нет. И дети будут подрастать. Свои и приемные.
Но будет ли настоящая любовь? Или только намёк на неё? Один раз, потом ещё раз и ещё.

Персонаж Саломеи необычен, можно сказать нестандартный для нашей литературы. Она не идеал, не пример для подражания. И увлекаться ею не следует.
Но я и не увлекаюсь. Просто понимаю. Не её вина, что она так и не смогла найти того самого, "единственного".
Хотела счастья, обычного, женского, земного. Иногда находила. Но какое-то быстротекущее, не настоящее, ошибочное, призрачное даже. Но была довольна и тем. "Что судилось, того телегой не объедешь, конем не обскачешь".
Не обскакивала, не объезжала. Жила, как умела. Своей жизнью, не одолженной. Поэтому и совершала ошибки, и не исправляла их, просто делала выводы. Не подстраивалась ни под кого, не боялась осуждения. Женщина не из глянцевых журналов, Женщина из жизни.

Ну вот почему, когда книга ОЧЕНЬ нравится, не знаешь что написать? Лично я могу объяснить, чем мне понравилось лишь междометиями и жестами :))
Во-первых, это именно та книга, которую я искала и хотела прочитать в сюжетном смысле! И, чудесным образом найдя ее, я буквально не расставалась с ней два дня. читала урывками везде и всюду.
Во-вторых книга напомнила мне роман Люко Дашвар "Село не люди" ( который я кстати читала именно так же-не отлипая когда-то), но это произведение дало гораздо больше именно положительных эмоций.
В-третьих, это роман-семейная сага. Именно то, что я люблю История жизни и любви трех женщин, трех Соломий, бабушки-дочки-внучки на полотне истории Волынского края 40-90хх гг.
Ну и наконец. живая українська полісська мова. Множество слов, речевых оборотов, выражений, с которыми я, южная девушка, познакомилась на новой для меня земле Подолья.

Володимир Лис написав чудову історію незвичайної жінки. Чи все ж звичайної, пересічної? Адже ми, українці, багатостраждальний народ, і долі наші переплетені з історією нашого краю, такої ж трагічної. По цій книзі можна вивчати історію двадцятого століття, адже історичні події вриваються в життя героїв, змінюючи його. Завдяки докладному життєпису можна дізнатися про звичаї та побут Полісся (Волині), про прихід німців, совєтів, організацію колгоспів, розкуркулення, відправлення в Сибір, здобуття незалежності. Все це відбивається на долі людей. А особливо Соломії.

Соломія, Соломка, Солечка, Соля. Стільки імен переміряла на себе ця жінка. Вона виросла на наших очах. Із заповзятого синьоокого дівчиська перетворилася на дівчину красуню, що зводила з розуму хлопців. Як це було з Петром і Павлом. Закохані обоє, чекали бідолашні, поки обере одного з них. Обрала одного, а кохала все життя іншого. А чи можливо взагалі зробити вибір без жалю? Завжди думаєш, що обрала не того. Це не ми обираємо, а життя, чи то доля. Нещасливою виявилася доля в красуні Соломії. І кохала, і була коханою, і діток привела двойко (не будучи заміжньою – і це в селі, підчас радянської окупації), але не вистачило в небесах щастя для Соломії. Не можливо отримати все і одразу: або щастя, або здоров’я, або красу, або діток, або чоловіка. Ось і дісталося Соломії всього, але потрошку. Та гідно прийняла свою долю ця жінка, немов знала, немов передчувала, що осінньої пори свого життя ще зустріне коханого. І по-старечому долюбить недолюблене, отримає і подарує ласку, пестощі, хоч і всохлими руками, всіяними старечими плямами, але все ж таки рідненькими. Кохання не вмирає. Воно перероджується, завдаючи при цьому болю. Та ніщо не народжується без болю… так як і не помирає….

Якось так трапилося, що тривалий час не читала українських авторів. І тут завдяки lyudaradon випала чудова нагода прочитати щось новеньке із сучасної української літератури. Зумисне обрала невідомого мені автора, адже так хочеться приємних відкриттів, знайомств. І мій вибір не розчарував.
Кажуть, життя прожити - не поле перейти. Золоті слова. От і в книзі на читача чекає історія непростого життя звичайної української жінки, чий шлях не всипаний трояндами. Тут вам і любовний трикутник, і делікатні теми, і кохання, і тяжка праця, і війна, і колективізація та комуністичне моралізаторство. А жінка прагне щастя, хоче бути коханою дружиною, бажає реалізуватися як мати. Скільки труднощів і випробувань чекає на неї, та вона готова дарувати тепло душі своєї, прощає й за довгі роки не вчиться бути щасливою за рахунок когось.
Книга – зразок прекрасного продовження традицій реалізму в українській літературі (Іван Нечуй-Левицький, Панас Мирний, Борис Грінченко), роману виховання, соціально-побутового та психологічного роману. Мова твору близька до манери Миколи Гоголя - народні вислови і звичаї змальовані з етнографічною прискіпливістю. У цьому й складність – важко передати тонкощі під час перекладу, тож, найімовірніше, роман залишиться надбанням читачів, що знають українську.
Це щемка, ніжна і правдива жіноча проза, написана чоловіком. Вкотре переконуюсь, що саме чоловіки точніше й тонше відчувають жіночу душу, адже жінки так часто й самі не розуміють, чого хочуть.

Для тех, кто читает на русском

Дальше...

Как-то так случилось, что длительное время не читала украинских авторов. И тут благодаря lyudaradon появилась замечательная возможность прочитать что-то новенькое из современной украинской литературы. Специально выбрала неизвестного мне автора, ведь так хочется приятных открытий, знакомств. И мой выбор не разочаровал.
Говорят, жизнь прожить – не поле перейти. Золотые слова. Вот и в книге читателя ждет история непростой жизни обычной украинской женщины, чей путь не усыпан розами. Здесь вам и любовный треугольник, и деликатные темы, и любовь, и тяжелый труд, и война, и коллективизация, и коммунистическое морализаторство. А женщина хочет счастья, хочет быть любимой женой, желает реализоваться как мать. Сколько трудностей и испытаний ждет ее, но она готова дарить тепло своей души, прощает и за долгие годы не учится быть счастливой за счет кого-то.
Книга – образец прекрасного продолжения традиций реализма в украинской литературе (Иван Нечуй-Левицкий, Панас Мирный, Борис Гринченко), романа воспитания, социально-бытового и психологического романа. Язык произведения близок к манере Николая Гоголя - народные обороты и обычаи вырисованы с этнографической придирчивостью. В этом и трудность – тяжело передать тонкости во время перевода, поэтому, скорее всего, роман останется достоянием читателей, знающих украинский.
Это щемящая, нежная и правдивая женская проза, написанная мужчиной. В который раз убеждаюсь, что именно мужчины точнее и тоньше чувствуют женскую душу, ведь женщины так часто и сами не понимают, чего хотят.

Я вже була знайома з творчістю Володимира Лиса, і він мені сподобався в його "Масці", але "Соломія" інша. Вона більш тонша, більш душевна, хоч і сумна.
Дуже шкода, що більшість українських книжок є сумними чи навіть трагічними. Може, тому що доля країни така і так воно передається в творчості письменників. Через біль краще донести думку і важливі речі, але так іноді хочеться, щоб все було світлим і радісним.
Мені подобається, коли сюжет пронесений через роки, нехай важкі, але це є гарним контрастом і призмою бачення серця людей.
Нелегка жіноча доля, трагічні роки 20го століття, задушене кохання, яке болем віддається у серці на протязі всього життя.
Є такі люди і події, які не відпускають душу, коли руки давно відпустили і наче пам'ять вже не так часто вертається до них, але у грудях постійно щось стискається.

Володимир Лис - однозначно вартий уваги сучасності і майбутнього, він достойно наслідує кращі традиції видатних українських письменників. Вірний син України!

А мне понравилось! Чуть меньше, чем Століття Якова , но все равно Соломия смогла меня покорить.
Три Соломии в одной семье. А потом окажется, что ещё одна внучка Соломия есть. Не люблю я, когда сына в честь отца называют, а дочь в честь матери, особенно в честь живых. И дочка повторят судьбу матери, а потом и внучка на те же грабли наступает. Грустно это...
Не согласна, что книга воспевает УПА. Она совсем не об этом. И что в книге советы плохие, а немцы хорошие я тоже не согласна. Она вообще вне всего этого, книга просто о жизни. А жить и веселиться хотелось всегда, тем более если бомбы над головой не свистят, почему бы и праздник не устроить?

ВНИМАНИЕ! Сплошной спойлер!
Очень хороший роман! Прекрасная семейная сага!
Перед нами судьба Соломии. Причем не одной, а сразу трех - бабушки-мамы-дочки.
Сначала мы читаем о судьбе Соломии-старшей. О ее горестях и радостях, о муже и детках, о самых тайных желаниях и стыдливых мыслях. И ты, читатель, волей-неволей, вникаешь в ее семью, сопереживаешь, иногда улыбаясь, иногда плача... У Соломии после двух сыновей наконец-то рождается доченька. Маме хочется назвать ее Марией, как она и обещала Пресвятой Деве, молясь, чтобы родилась дочь. Но ее муж, Антон, решает сделать падарок любимой жене и называет дочь в честь жены. Так в семье появляется вторая Соломия.
О дочери, собственно, и роман. Мы видим, как маленькая Соломка растет очень нежной, доброй и чуткой девочкой. Ее невозможно не любить, хотя, если разобраться, она не пример для подражания, и много ошибок в жизни она допускает. Судьба не балует Соломию, но она не поддается, борется до последнего за свое женское счастье и в итоге мы видим счастливый финал (лично я считаю финал счастливым).
Хорошая книга, такая колоритная и очень женская. Три поколения, разные судьбы, одна семья...

Так знову, тепер вже улюблений, Володимир Лис. Скажу чесно, що цього разу читати книгу на Волинському діалекті спочатку було важкувато, але…
Роман «Соло для Соломії» - це набагато більше, ніж просто хороша книга. Це історія української, вродливої жінки, яка прагне одного – бути щасливою. Я прив’язалась до героїні. Хоча і незавжди погоджувалася з її вчинками, але й не засудила жодного разу. Бо насправді самотність – це важкий тягар, який не кожному під силу. Та і живемо лише раз і так хочеться вирити, що щастя можливе!

таке відчуття, наче автор не вигадав цю історію, а почув з перших вуст. навіть сумніву не було, що десь там на Поліссі жила колись Соломія, яка пройшла нелегкий шлях, але залишилась доброю та чуйною людиною.

і саме ці її якості дуже імпонують, але все інше..
хіба тільки серце потрібно слухати?

і здавалось, життя вже раз навчило. а таки ні. знову ж ті граблі.

не вистачало мені в цій книзі мудрості матерів. якось все просто списується на ім'я. наче змінити нічого не можливо. але ж це не так!

в цілому, книга сподобалась, бо віє від неї рідним теплом.

з'явилось бажання побувати в тій місцевості. походити по вуличкам, з кошиком до лісу зазирнути, і, обов'язково, зайти до дерев'яної церковки.

Лис из тех авторов, которым не нужно много писать, чтобы сказать практически все. Он пишет о людях настолько простых и открытых, что иногда в сегодняшнем мире, где каждый упивается своей сложной уникальностью, от них мурашки по коже.

Героиня этой книги Соломия тоже особенная, она и Соломка, и Саломея для своих любимых, она обидчивая, как всякая женщина, она отходчивая, как мало кто, она мудрая.

И, читая о всех тех перипетиях, что выпадают на ее долю, мороз идет по коже. А, может, это не от сложности жизни, а от таланта автора? Ведь мало над чьими книгами я плачу.