Клавка

Уже традиційно купую книжку, яку дуже-дуже хочу прочитати, і вона одразу з’являється в електронному вигляді. Проте в цьому випадку зовсім не шкодую, адже моя книга - останній примірник цього роману в книгарні - стала чи не найрадіснішою подією під час останніх - вельми не радісних - відвідин столиці України. Попри всі негаразди, мене просто гріла думка про те, що в сумочці на мене чекає "Клавка") А ще я впевнена, що обов’язково повернуся до цієї книги через деякий час. Поки що цей роман, прочитаний 16 днів тому, усе ще не відпускає. Мабуть, тому в липні встановлюю страшний антирекорд - поки лиш 3 прочитані книги з традиційних 10-12.
"Клавка" манила мене перш за все як учителя-філолога. Незважаючи на порівняно невисокий рейтинг книг авторки, я сподівалася, що як доктор історичних наук, кандидат філологічних наук, Марина Вілівна має "вибухнути" темою повоєнного письменницького Києва. І мої сподівання виправдалися. Справді, читаючи роман, я відчула те ж, що й півтора десятка років тому на лекціях у професора нашого вишу, Ковальчука Олександра Герасимовича. Він так розповідав студентам про письменників 20-х рр. ХХ ст., що нам здавалося, ніби ми знайомі з ними особисто. Точно так було й з книгою: Максим Тадейович, Юрій Іванович і особливо Андрій Самійлович були живими, звичайними, але й винятковими, адже - літературними геніями. Особлива атмосфера РОЛІТу, Спілки письменників і творчого Ірпеня допомогла мені на час читання роману відчути себе своєю в цьому колі інтелігентів. І вірилося, що все було саме так. У той же час письменниця не нав’язує читачеві власну думку чи точку зору когось із героїв, пропонуючи самостійно визначитися, до красивих він чи до розумних.
Зізнаюся, мені хотілося продовження історії. Якось невиразно обірвалася сюжетна нитка з "самоварами", та й любовна лінія все-таки залишилася з відкритим фіналом. А може, Марина Гримич замислила написати дилогію?
Вважаю, що роман "Клавка" не залишить байдужим вибагливого українського читача.
І справді хотілося б продовження...
P.S. Рада, що таке продовження вже є.

Для тех, кто читает на русском

Дальше...

Уже традиционно покупаю книгу, которую очень-очень хочу прочитать, и она сразу появляется в электронном виде. Однако в этом случае совсем не жалею, ведь моя книга - последний экземпляр этого романа в магазине - стала едва ли не самым радостным событием во время последнего - весьма не радостного - посещения столицы Украины. Несмотря на все невзгоды, меня просто грела мысль о том, что в сумочке меня ждет "Клавка") А еще я уверена, что обязательно вернусь к этой книге через некоторое время. Пока этот роман, прочитанный 16 дней назад, все еще не отпускает. Видимо, поэтому в июле устанавливаю страшный антирекорд - пока лишь 3 прочитанные книги из традиционных 10-12.
"Клавка" манила меня прежде всего как учителя-филолога. Несмотря на сравнительно невысокий рейтинг книг автора, я надеялась, что как доктор исторических наук, кандидат филологических наук, Марина Вильевна должна "взорваться" темой послевоенного писательского Киева. И мои ожидания оправдались. Действительно, читая роман, я почувствовала то же, что и полтора десятка лет назад на лекциях у профессора нашего вуза, Ковальчука Александра Герасимовича. Он так рассказывал студентам о писателях 20-х гг. ХХ в., что нам казалось, будто мы знакомы с ними лично. Точно так было и с книгой: Максим Тадеевич, Юрий Иванович и особенно Андрей Самойлович были живыми, обычными, но и исключительными, ведь - литературными гениями. Особая атмосфера РОЛИТа, Союза писателей и творческого Ирпеня помогла мне на время чтения романа почувствовать себя своей в этом кругу интеллигентов. И верилось, что все было именно так. В то же время писательница не навязывает читателю собственное мнение или точку зрения одного из героев, предлагая самостоятельно определиться, к красивым он или до разумных.
Признаюсь, мне хотелось продолжения истории. Как-то невнятно оборвалась сюжетная нить с "самоварами", и любовная линия все-таки осталась с открытым финалом. А может, Марина Гримич задумала написать дилогию?
Считаю, что роман "Клавка" не оставит равнодушным привередливого украинского читателя.
И действительно хотелось бы продолжения...
P.S. Рада, что такое продолжение уже есть.

Збиралися читати цю книжку в кк, але справа до неї так і не дійшла, а я вирішила прочитати, бо це гаряча новинка цьогорічного арсеналу, яка розліталася як гарячі пиріжки. Я роздумувала, чи купити на папері, чи взяти в когось почитати, потім знайшла її на гуглбукс, так що раджу, вона там ще й суттєво дешевше, ніж в паперовому вигляді.

Клавка - це молода дівчина, їй 26, вона секретарка в Спілці письменників у Києві. Дія відбувається в 1947 році, в повоєнному Києві. Багато будинків поруйновані, місто оговтується після війни, руйнувань, панування німців і визволення радянськими військами. Багато чоловіків не повернулися з війни, а ті, що вижили, часто мають посттравматичні розлади, і жінки ставляться до можливих істерик чи неадекватної поведінки з розумінням. Тобто чоловіки - на вагу золота. Клавка незаміжня, і навіть не бачить поряд з собою чоловіка. Вона має підробіток - працює машиністкою в письменниці, яка живе в письменницькому будинку РОЛІТ, тож і на роботі, і поза нею крутиться в письменницькому середовищі.

У романі описується пленум, де піддали нищівній критиці багатьох письменників, серед них М.Рильського, Ю.Яновського. Зараз, з 2019 року, це виглядає якоюсь мишачою метушнею, дрібно і неважливо. Ну зібралися, ну покритикували. Але тоді, як видно з роману, це боляче вдарило по письменницькій спільноті, декому це навіть коштувало життя.

Зненацька у Клавки з'являються аж два кавалери. Один з них - молодий і до тремтіння в колінах привабливий молодий чоловік, якого приписали в сусіди її подрузі і керівниці в будинку РОЛІТ, він недвозначно і неодноразово говорить про свою причетність до НКВС. Другий - аж цілий секретар ЦК з літератури, який аж надто цікавиться Клавкою, тобто її парфумами, далі ці парфуми ще "вистрілять". Обидва стрьомні, але чоловіками в такий непростий час не розкидаються, тож треба обирати швидко і не прогадати. От Клавка і починає розпитувати знайомих, хто це і що це. І поступово стає зрозуміло, чому цей секретар звернув на неї увагу.

Читалося дуже швидко і легко, але по прочитанні розумієш, що хотілося більшої глибини. Цікава книжка буде або тим, хто цікавиться історією Києва і хоче трохи зануритися в атмосферу повоєнного Києва - архітектура, настрої людей, що одягали, як ставилися до сусідів, як жила верхівка і прості люди. Або тим, хто цікавиться літературним процесом, і кого хвилює той пленум, де розкритикували письменників.

Неймовірно! Чудово, класно, захопливо. Я могла б іще довго підбирати схвальні епітети, але простіше сказати, що давно я не читала чогось такого, що мене б настільки закохало в себе. Ця історія -- просто чудо.

Я вже багато разів говорила, що мені дуже подобаються сучасні книги, у яких події відбуваються за часів СРСР. Навіть не знаю, чому мене настільки приваблює цей період. Певно, через те, що він такий неоднозначний і найбільш наближений за часом до нашого сучасного життя. Ця історія не стала винятком.

Головна героїня -- дівчина Клавка -- донька розстріляних "ворогів народу". Вона живе в комуналці зі старою вчителькою музики та фронтовиком-інвалідом. Долі її сусідів склалися не дуже гарно, але дівчина чим може намагається допомогти їм -- купує пиріжки, розмовляє, заспокоює. Це й підкупає в героїні. Вона ж пам'ятає життя зі своїми батьками, гарні меблі в колишній квартирі та щасливе дитинство, але те, що її позбавили всього цього, не зробило її нещасною чи злою. Вона дуже проста й мила дівчина, до неї важко не відчути симпатії чи не усміхнутися, читаючи про те, як вона мріє знайти принца -- і обов'язково, щоб був "арьол", "грудь в ордєнах", щоб аж "чьолка встала". Або про те, як вона соромиться перших проявів власної сексуальності.

Клавка працює секретаркою Спілки радянських письменників України. І про це середовище неймовірно цікаво читати! Творчість багатьох письменників, які є героями цієї історії, вивчають у школі. І тоді ці автори якось не сприймаються, як живі люди, які їздять відпочивати до санаторіїв, співають там пісень біля вогнища чи полюбляють з'їсти шматочок сальця під горілочку на роботі. І подивитися на відомих постатей з такого боку дуже цікаво. І корисно, як на мене.

Ну і, звісно ж, РОЛІТ -- письменницький будинок. Тут вирує життя, точаться неймовірні розмови, цитуються вірші напам'ять. Тут та атмосфера, у якій я би дуже хотіла пожити. Тут з'являються думки, які не можна було би висловити при партійному керівництві. І це дуже надихає.

Дуже гарно в сюжет вплелися й любовні переживання Клавки. Добре те, що вони не були основою історії, не вони штовхали дію вперед. Але були чудовим тлом. Для цього потрібна неабияка майстерність.

І фінал просто неймовірний. Він розриває на частини, він прямо шматує. І залишається відкритим. Ми можемо лише здогадуватися про подальше життя Клавки. І тут це гармонійно та не дратує.

Найкрутішим для мене стало те, що авторка вустами героїні не висловлювала якесь своє ставлення до радянської дійсності чи дій тогочасної влади. Вона дала можливість читачам самим давати оцінки та робити висновки. І це ще один величезний плюс цієї історії.

Сподіваюся, що інші книжки авторки захоплять мене так само, як і ця історія.

Інтерес до української літератури загалом у мене не виникав, а уроки літератури його не пробуджували. Але все змінилось, коли я вперше натрапила на альбом "Ти(Романтика)" гурту МУР. Словами не передати, які емоції я відчула при прослуховуванні. Так і почав пробуджуватись мій інтерес до наших письменників. І ось, побачивши на полиці книгу "Клавка", у мене наче "чолка встала"

Атмосфера бурхливого літературного життя, затишних РОЛІТівських квартир та спустошеної комунальної квартири змішуються у торнадо, в епіцентрі якого застрягла Клавка — секретарка Спілки письменників і та, з ким поринете у післявоєнне життя Києва. Але несподівано у сіре життя самотньої дівчини увірвуться одразу два претенденти на її серце, і вибір буде не з легких.

Усі переживання головної героїні я відчувала разом із нею: від любовних страждань до гірких спогадів. Ти ніби слухаєш розповідь подруги про її життя. Десь поплачеш, десь посмієшся, десь її дії здаватимуться нелогічними, але саме це і робить персонажа живим.

Через історію звичайної дівчини книга передає жорстокість радянської системи, і від подій того часу кров стине в жилах. Особливо майстерно авторка описала життя інвалідів війни. Досі серце крається, коли згадую будь-який розділ з їхньою участю. Були події, абсурдність яких висвітлювалась як жарт, та всі робили вигляд, наче так в треба. І від цього вони відчувалися ще реальнішими.

Книга схожа на старий анекдот чи піонерський віршик, яким криво закрили зображення закатованих людей — жертв радянського режиму. Прочитавши її, у вас неодмінно з'явиться бажання більше познайомитись з українською літературою і неприємний присмак у роті при будь-якій згадці про СРСР.

Ласкаво просимо до повоєнного Києва!

Я знову повернулась у своє звичне середовище! Бодай на одну книжку. Аж захотілось взяти до рук підручник з історії української літератури першої половини ХХ сторіччя, згадати все, як там було. «Клавка» повертає у минуле, переді мною знову постали видатні метри післявоєнної української літератури – Рильський, Яновський, Малишко, Сосюра та інші. Я поспілкувалась з ними, сходила на Пленум 1947 року, відпочила з письменниками на ірпінських дачах, проводила вечори в РОЛІТі в компанії інтелігентів та просто своїх людей.

Книжка, яка дозволить вам побачити Спілку письменників із середини. Ви станете не тільки ближчими до самих авторів, а й зрозумієте, чим вони жили, як розважались, про що писали, чому критикували один одного. Опинитесь у вирі пліток та суперечок. Це не може не інтригувати. А центрі всієї суворої радянської системи – тендітна секретарка Спілки Клавка. Звичайна дівчина зі своїм світоглядом, бажаннями та звичками. Мріє про принца на білому коні, стабільну роботу. Здається, все буденно та нецікаво. Але тільки ви поринете у життя спілчанської секретарки, то відірветесь тоді, коли закінчиться сама книжка.

Мені сподобалось ВСЕ. Окрім притягнутого за вуха любовного трикутника, в якій опинилась Клавка та фіналу. Звісно ж, без любові ця книжка не була б такою, це важливий елемент. Проте, мені здається, він вийшов трохи незграбний та не до кінця розкритий. А душа прагне деталей. Про фінал не можу говорити, бо будуть спойлери. Беззаперечно важлива книга для #сучукрліт , підручники не всі читають, а от навіть у художній літературі можна дізнатись багато важливих речей про літературний процес.

Через історію молодої дівчини Клавки авторка розказує про те, як жив повоєнний Київ, а також, яким було життя всередині Спілки письменників України в той час. Через Клавку проходять всі чутки та новини, вона дізнається їх найпершою чи то випадково, чи то навмисне. А далі бореться із собою, бо, щоразу, коли сусіди та товариші розпитують її, що там нового, не знає, як поводитися. Чи розказувати все, а чи ні.

Книга особливо буде цікава тим, хто цікавиться історією української літератури. Адже тут згадуються такі видатні постаті як, наприклад, Дмитро Малишко, Максим Рильський, Іван Світличний. Всі вони намагаються "тримати обличчя" перед радянською владою та писати так, аби це відповідало партійній лінії. Та насправді ж душа до цієї партійної лінії лежить не у всіх.

Звісно, не оминула цей роман і любовна лінія. Клавка, якій уже за 20, в своєму житті не мала стосунків із чоловіками, а тому не знає, як має поводитися дівчина, до якої залицяються. Аж раптом опиняється одразу поміж двох кавалерів: він одного "чолка встає", а низ живота приємно ниє, але інший - вигідний варіант з точки зору укладання успішного шлюбу. Клавка не може обрати, за якого з них має вийти заміж.

Як на мою думку, то кінцівка трохи змазана. Емоційна сцена про "самоварів" дійсно врізається в пам'ять, та, в іншому ж, хотілося би більш розгорнутої історії.

Книга викликала суперечливі враження. Дуже помітно, що авторці хотілося написати роман про спілку письменників, РОЛІТ, про Пленум 1947 року і відтворити ту атмосферу. Намалювати трагедію письменницького середовища, яке змушено було наступати на горло своїй пісні і підлаштовуватися під вимоги партійного керівництва. Але роман вийшов скоріше жіночим, з тою вигаданою легковажною і неглибокою Клавкою і її заліцяльниками. Це мимоволі знизило накал пристрастей, які вирували у письменницікій спільноті, до рівня Євбаза і пересічних розмов. Можливо, це був авторський задум: показати побутову сторону життя відомих письменників.
Тоді остання сцена з "самоварами" (безрукими і безногими жертвами війни, яких закидують у вагони, наче дрова), цікава і емоційна, не в'яжеться з мелодраматичним поверхневим сюжетом, вона як п'яте колесо у возі. Хоча це єдине вартісне і глибоке місце в цьому тексті.