Якось так сталося, що цієї зими, що ніяк не закінчиться, мене задарували поезією. Сучасна поезія — річ дуже своєрідна. Вона мінлива, текуча, тонка і багатозначна. Вірші Уляни Галич зі збірки "Урбамістика" від Видавництво Старого Лева звучать часто як мантри, як заклинання, у них відчувається якась містика і потойбічне знання. Їх потрібно читати повільно і дозовано, всотувати і відчувати, ловити ритм і тональність.
Я розтягувала книгу майже на декілька місяців холодної зими, і саме темні глибокі вечори, мороз і сніг найкраще для неї підходять, як на мене. Ці вірші переважно мінорного звучання, холодні, таємничі і часом навіть моторошні. Це як вдивлятися у темряву і раптом побачити там червоний зблиск. Тематика — дуже різна, про осінь і зиму, про поезію, поетів і Бога, про любов і дороги…
Не можу сказати, що я фанат такої поезії (я взагалі не фанат поезії як такої, так, любитель, за дуже рідкісним виключенням), але читати цю збірку було цікаво, вона не схожа на решту, вона особлива і неповторна.
навздогін за тобою ітимуть дощі, затираючи слід, що уже відболів. ці осінні шляхи — на Чортків чи Борщів, як асфальтова стрічка у косах землі.
як на золоті часу туманний покров. яблуневі сади пахнуть сидром і сном. це святиться вода, обернувшись на кров. це твоє воскресіння з моїх хромосом.
це жорстокі реалії вічної гри. діти знають про смерть, але вперто мовчать. я пишу на сувоях старої кори, на прозорих листках, на поверхні свічад.
я пишу про любові гіркий післясмак, про одне із імен твого втілення тут. доки сіється з неба римований мак і вростає корінням у цю пустоту.
доки пізньої музики ритми і звук, прорізаючи простір, вивершують час. у куточку кімнати маленький павук, ніби древній господар, чатує на нас.
і уже неважливо, кому і коли обіцяли, трималися, вірили у... ця химерна вода має колір смоли. ця ріка ще не знає, що я допливу.
доки небо тривожить сакральна глибінь, їжу братимуть з рук вересневі коти. я прийду наче дощ — навздогін у тобі, щоб нікуди із тебе уже не піти.
9 понравилось
