Урбамістика

навздогін за тобою ітимуть дощі,
затираючи слід, що уже відболів.
ці осінні шляхи — на Чортків чи Борщів,
як асфальтова стрічка у косах землі.

як на золоті часу туманний покров.
яблуневі сади пахнуть сидром і сном.
це святиться вода, обернувшись на кров.
це твоє воскресіння з моїх хромосом.

це жорстокі реалії вічної гри.
діти знають про смерть, але вперто мовчать.
я пишу на сувоях старої кори,
на прозорих листках, на поверхні свічад.

я пишу про любові гіркий післясмак,
про одне із імен твого втілення тут.
доки сіється з неба римований мак
і вростає корінням у цю пустоту.

доки пізньої музики ритми і звук,
прорізаючи простір, вивершують час.
у куточку кімнати маленький павук,
ніби древній господар, чатує на нас.

і уже неважливо, кому і коли
обіцяли, трималися, вірили у...
ця химерна вода має колір смоли.
ця ріка ще не знає, що я допливу.

доки небо тривожить сакральна глибінь,
їжу братимуть з рук вересневі коти.
я прийду наче дощ — навздогін у тобі,
щоб нікуди із тебе уже не піти.

маленькі лесбійки на лавочках спальних районів
цілуються довго і пристрастно як і належить
їх губи солодкі а дотики їхні солоні
вони проти всіх — протиставлені і протилежні

вони у куценьких сукенках видзвонюють літо
їх били в дитинстві либонь надто рідко і мало
любов це коли не боїшся до щенту згоріти
любов це коли вже згорала згорала згорала

і ще — це туман понад ставом приблизно о шостій
це травень що п'янко стікає світанку у жмені
приходь прилітай прибивайся до мене у гості
мої безтілесні подоби такі безіменні

що я загубитись між них не боюся нізащо
маленькі лесбійки — прихильниці фольку і джазу
історія наша — по суті не більше ніж зачин
історії тої котру ми не чули ні разу

...а потім у них зостанеться тільки сміх,
якісь такі зрозумілі лиш їм обом жартики.
і це нависаюче місто. цей остогидлий сніг.
вони люблять зиму, але ж у всьому повинна бути межа.

і тому, щоб врятуватися від холоду, вони застрягнуть там.
у тому старому домі посеред екзистенційного лісу.
щоранку варитимуть каву, щоночі битимуть у тамтам.
на кухні вона фіранки нові повісить.

листи і романи, ґлінтвейн, приготований на спирту.
купа альбомів з допотопними фотками.
вона йому скаже:
— ти бачиш, як я росту.
вона його вивчить на запах, на смак і дотик.

але найкращими будуть все-таки вечори.
щось п'янке і домашнє з надщербленого горняти.
він шепотітиме їй:
— гори ясніше, гори...
і міцно, по-чоловічому, обійматиме.

коли тобі видається, що пам’ять — найбільше зло,
що в неї вузькі дороги і глибокі вирви,
подумай про тих, у кого тебе не було,
і тих, які у тебе увірували

подумай про осінь в усій множині подоб.
про все, що було в ній величного і нікчемного.
коли розчахнеться небо і почнеться потоп,
саме пам’ять буде твоїм ковчегом.

саме вона проведе крізь рифи, не дозволить сісти на мілину.
називай її як завгодно — лисицею, відьмою.
вона береже твій час, котрий іще не минув,
аби стати історією новітньою.

тож не варто її цуратися чи боятися її.
пам’ять — вона як дзеркало, тому зазирни у неї.
коли підходиш до краю, усвідомлюєш, що немає ніяких країв.
є довгий тунель. і світло в цьому тунелі.