Танго смерти

Книга о мистической музыке смерти, Львове, оккупации то советами, то фашистами, с порнографическими моментами и классным юмором.  Очень цветистый роман, в котором отображены два временных промежутка - вторая мировая война и современность. Автор нумерацию глав сделал особенной - Буквы алфавита обозначают середину двадцатого столетия, цифры же - конец этого же века.

В современной половине романа главный герой - Ярош, преподаватель Львовского университета, который много лет увлечен переводом арканумских текстов. В процессе перевода успевает заводить романтические отношения со студентками, доведя одну из них до психиатрической лечебницы. Автор довольно таки смачно и порнографично описывает сцены соития Яроша с его любовницами. В такие моменты чувствую себя жутко консервативной снобкой. Сижу и думаю - чем помогло сюжету то, что я теперь знаю, что Ярошу нравится минет?

Но он действительно талантливый ученый, первым из всех исследователей Арканума ему удается расшифровать их тексты. В процессе изучения этих материалов, он узнает, что существует особая мелодия, даже не мелодия, а особое присутствие нот, которое позволяет душе, что умерла и переродилась в новой жизни, вспомнить себя в прошлых воплощениях. Но есть одно условие - необходимо перед смертью услышать мистическую мелодию, и затем в новой жизни, только тогда можно вспомнить, кем ты был до этого.

Вторая линия, времен второй мировой войны, очень контрастна. Сначала автор нам показывает Львов 20-х двадцатого столетия, когда он был польским. Но украинская самобытность и культура там присутствовала очень ярко. Главным достоинством этой части был юмор.

Жизнь коренных жителей Львова тех времен мне немного напомнил Одессу, все эти дворики, открытые окна, всеобщее знакомство всех со всеми, покупки на рынке, еврейские мамы... Автор описывает нам детство Ореста, скрипача, с которым Ярош встречается во второй части романа. Будучи совсем мальчиком, Орест наслаждался своей колоритной жизнью во Львове, проделками, которые он затевал со своими друзьями. Истории, которые он рассказывает о своих родственниках преисполнены очень теплым и позитивным юмором, но эти шутки очень искрометные. Не раз я громко смеялась над проделками как самого Ореста, так и его дедушки.

Вкусно и атмосферно автор описывает Львов. Рынок Кракидалы, где можно купить все что угодно и даже больше. Жители Львова каждый вечер ходили на променад, по дороге заходя в кнайпы, кофейни, где делились самыми свежими новостями и сплетнями.

Но пришла война, а с ней пришли советские освободители. Которые освободили Львов не только от поляк, но и от квартир, домов, красивых вещей. Но горожане сильно не терялись, устроили торговлю старьем возле оперного театра. А жены советских офицеров, которые почему то в своей жизни ничего, кроме коммунизма не видели, покупали розовые кружевные ночнушки и ходили в них в театр, принимая за вечерние платья. Почему то для этих офицеров унитаз был совершенной диковинкой, они считали его неудобным, низким умывальником, откуда то и дело норовили набрать воды, или помыть в нем голову. Советское общество покупало сломанные часы, не зная, что они должны тикать, и просто носили их на руке. И эту информацию я вижу не впервые. Неоднократно посетив Львов и его экскурсии, знаю, что есть возле оперного театра ряд домов, куда часто водят туристов. И экскурсоводы рассказывают, что эти дома были очень востребованы советским руководством. Законных жителей этих домов просто выселяли без каких либо объяснений. Трусы были диковинкой для большинства женщин. Читая это все, провожу аналогию с тем, что сейчас происходит в Украине. Солдаты России мародерствуют в оккупированных городах и селах, при чем крадут элементарные вещи - микроволновки, блендеры, унитазы и трусы. Трусы в 21 веке крадут. Эти солдаты в основе своей из депрессивных регионов России с низким экономическим развитием, которых удивляет наличие у простых сельских жителей Нутеллы. Русский солдат не изменился со времён Второй мировой войны. Как не было ничего хорошего в их жизни, так и в современности нет. Конечно, в Питере и Москве знают, что такое унитаз, ночнушка и трусы. Но в регионах России люди и жили, и живут намного хуже, чем украинцы, и данная книга - это очередная иллюстрация этому.

Про тюремные заключения во время советской оккупации автор тоже рассказывает на примере Ореста, который попал под арест за преступление, которое совершил задолго до прихода советов. Расстрелы, казни, изнасилования, убийства мирных жителей - этому всему тоже есть место в этом романе. Реалистично до дрожи, до воспоминаний про современные Бучу и Бородянку, где русский солдат совершил точно такие же преступления.

Очень жутко и страшно жить в мире, где тебя в любой момент могут посадить в тюрьму. Расстрелять за что угодно. Ты можешь идти просто по улице, и оказаться на кого-то похожим, или на тебя донесут соседи, которые завидуют твоему дому, твоему положению. Или вообще, не пойми чему. В таком мире настолько потеряв ощущение безопасности, человек теряется, не может мыслить продуктивно, его творческий потенциал полностью гасится, потому что нужно постоянно бояться. А страх сразу захватывает огромный кусок твоей оперативной в памяти, и на творчество там уже нет места. Нищета, отсутствие даже необходимых товаров из-за постоянных санкций окружающего мира - это ужасно. Я помню как в детстве мне в школу нужен был транспортир. Ну понятно, что в деревне его не было. Поехать в город от для моих родителей, у которых не было машины, была проблема. Да и как оказалось, что в городе этих транспортиров не было в итоге. Мне его подарили знакомые моей тёти врача. Это был старый поцарапанный транспортир, который уже использовался другими детьми. Понятно, что он годился мне для учёбы, но сам факт того, что такую мелочь, это же не нейтронный двигатель, в советское время было купить просто невозможно. Не потому, что не было денег, а потому что не было транспортиров.

Встретив Ореста, который не понаслышке знает, что такое танго смерти, Ярош узнает его историю. Орест сам лично его играл евреям перед их казнью, прекрасно осознавая, что делает - дает их душам второй шанс. И Ярош выясняет, что бывшие некогда связанными родственными связями, души в следующих жизнях стремятся найти друг друга. На этой теории основано довольно таки шокирующее для меня окончание романа.

Роман читать очень интересно и увлекательно, тем более он очень сильно перекликается с современными событиями, вызвал во мне личные флешбеки. Обожаю, когда в книге есть незаурядный и действительно веселый юмор.

Оспаривать писательский талант Юрия Винничука не буду. Пишет он образно, объёмно, щедро пересыпая текст диалектизмами. Однако во время чтения меня не оставляло ощущение, что автор красуется, пытается удивить читателя всевозможными темами сюжета, многообразием литературных форм и ходов. Возможно, это авторская манера, но почему-то было неприятно, настроившись на обещанную аннотацией историю о повстанческих семьях и заключённых концлагеря, начинать чтение с интимных подробностей сексуальных сцен и знакомиться с героем, бросившим жену и сына.
Лишь прочитав треть романа, я начала понимать, что главная тема кроется не в бытописательных зарисовках Львова - загадочного, прекрасного, многонационального (чтобы разобраться в смысле таинственных словечек "шпацірґанґ, цизорик, маринарка, крижбанти" прилагается довольно объёмный словарик, обращаться к которому приходилось каждую минуту); не в дружеских отношениях четырёх парней и их семей, пересыпанных чёрным юмором и еврейскими анекдотами; не в истории города, мечтающего о независимости, но попадающего под власть то одной, то другой страны... Это всё антураж.
Главная тема - Арканум - тайные учения, место, закрытое для непосвящённых. Он мелькает отрывочными сведениями в прошлом и настоящем.
Современные главы носят цифровую нумерацию. Главный герой этой части - профессор Ярош, посвятивший себя арканумской культуре. Разгадав язык, прочитав древние книги, он написал несколько собственных трудов. Экскурсы в прошлое имеют буквенное обозначение. Главы А, В, С, D... Z - это Львов первой половины 20 века, они представляют собой записи Ореста Барбарики 1917 года рождения.
Постепенно таинственные открытия Ореста и Яроша пересекаются, и лишь после этого начинает обрисовываться тема бессмертия, переселения душ, возможности попасть в прошлое и будущее...
Идея открытия такова: человеческая душа путешествует из одного тела в другое, но новое тело не имеет памяти прошлого. В 1640 львовский аптекарь и медик Иоганн Калькбреннер создал музыку, услышав которую, человек может припомнить предыдущее воплощение при условии, что он услышит эту музыку перед смертью. Это открытие автор подкрепляет древними исследованиями и легендами.

Идея не нова, хоть с привязкой души к нотам встретилась впервые. Очень сложно представить подобное совпадение: если предугадать момент смерти можно, то отыскать нового носителя души и заиграть ему таинственное Танго смерти - миссия почти невыполнимая, особенно при условии, что КС (Книга Смерти) - великая ТАЙНА - зашифрованная, спрятанная. Не случайно за нею охотятся секретные государственные службы.

Сложно вынести произведению общую оценку - оно многоплановое, многожанровое, трагическое постоянно соседствует с комическим, высокие идеи - с низменными страстями, мистика переплетается с легендами, герои - удивляют, разочаровывают, вызывают неприязнь. С автором постоянно хочется спорить. Нет, не о том описании "большевиков-освободителей", в котором "герои" пьют из унитазов, ходят в театр в пижамах и ночных рубашках (считая их костюмами и вечерними платьями) под кирзовые сапоги - подобные истории я уже встречала и вполне могу поверить, что так оно и было. Меня удивляет подача материала. Она часто шокирующа, анекдотична и сатирична (как и многое в книге), но поверив в то, что у понаехавших женщин проблемы с нижним бельём, сложно представить, что эта тема обговаривается юными девушками в компании парней.

Поверила в другое - автору хотелось вставить эти яркие впечатления о завоевателях/освободителях (ненужное зачеркнуть) в текст, а каким образом - неважно. Часто замечала, что излишнее наполнение сюжета всевозможными подробностями, за которыми с трудом угадывается идея произведения, бывает не на пользу.
Кроме того, что автор талантлив, иных выводов делать не буду - постараюсь познакомиться с другими его произведениями.

Йосько, Ясь, Орест, Вольф. Жид (то не образа, у творі автор пояснює, що жид, то велично і славно, а єврей- то не по-справжньому), поляк, українець і німець. 20-40- кові роки минулого століття. Що об'єднує цих хлопців, здається, настільки різних, що їм нічого робити разом. Різні культури, різні уподобання, різні традиції і навіть їжа різна.
Звісно ж дружба. Міцна, щира, без обмежень і забобонів. Ота, знаєте, що як справжня любов, до останньго подиху?
Професор Ярош. Наш час. Людина без комплексів. Хороший вчений, вправний коханець, не дуже хороший батько. Що зв'язує його з цими чотирма хлопцями через роки і трагедії?
Танґо. Егеж, я не помилилась, танґо. Правда те саме, страшне і прекрасне Танґо смерті, що звучало в стінах Яневського концтабору. Під нього умирали тисячі в'язнів, і навіть самі музиканти. Звучала красива і фатальна мелодія, що на мить дарувала стражденним почуття прекрасного, і їхні тіла падали в небуття, а душі підносились до небес, чисті і тепер уже радісні. Танґо смерті уміло не тільки грати смерть, воно ще й дарувало безсмертя.

Ось так у творі об'єднались покоління. Зустрілись минуле і теперішнє. Польський Львів, Львів часів війни і сучасне, мирне, спокійне, але таке дороге багатьом місто.
Боже, яке то було задоволення читати цю книгу! Тут тобі і пригоди, і кохання, загадкові арканумські манускрипти, містична, дуже дивна, дуже таємнича бібліотека з ії незмінною працівницею пані Конопелькою.
І, що вже не так прекрасно, але читати то ми мусимо: приниження всього українського поляками, вхід совєтов у Львів, війна, єврейські гето, масові знищення євреїв фашистами і українців більшовиками. То є історія, то є страшно. І таке не мусить більше повторитись.
А от Львів 20-их, хоч і польський, мене просто підкорив.
Який колорит! Яке фантастичне занурювання у те, що відійшло назавжди. Торговиця Кракідали, де можна було не тільки купити абсолютно все, а ще й почути багато чого цікавого, ресторації, кнайпи, шинки, цукерні, фрієзерні, які совєти раптом стали називати "Парік… махєр… ская». "Невже це те саме?"
А що витворяли наші хлопи? В які халепи потрапляли? О, то окрема історія. Я реготала на всю хату, саме так, реготала, а не сміялася, з їхньго пургену для вчителя, папіра для "кльозету". А робота Ореста в поховальній конторі? О, то було щось. Як добре, що він вів свої записи і зміг донести до Яроша ту саму, неперевершену атмосферу старого Львову:

Але «єврей» було образливе слово для кожного жида. То було трефне слово. Назвати когось євреєм — то було однаково, що назвати приблудою, покидьком, нікчемою. Але після того, як німці винищили жидів, у Львові поселилися самі євреї. (с)

Перевод.

Йосько, Ясь, Орест, Вольф. Жид (это не обида, в произведении автор объясняет, что жид, это величественно и славно, а єврей- не по-настоящему), поляк, украинец и немец. 20-40 - ковые годы прошлого века. Что объединяет этих ребят, кажется, настолько разных, что им нечего делать вместе. Разные культуры, разные вкусы, разные традиции и даже еда разная.
Конечно дружба. Крепкая, искренняя, без ограничений и суеверий. Такая, знаете ли, которая, как настоящая любовь, до последнего вздоха.
Профессор Ярош. Наше время. Человек без комплексов. Хороший ученый, умелый любовник, не очень хороший отец. Что связывает его с этими четырьмя ребятами через годы и трагедии?
Танго. Да, я не ошиблась, танго. Правда то самое, страшное и прекрасное Танго смерти, которое звучало в стенах Яневского концлагерч. Под него умирали тысячи узников, и даже сами музыканты. Звучала красивая и фатальная мелодия, которая на мгновение дарила страдальцам чувство прекрасного, и их тела уходили в небытие, а души возносились к небесам, чистые и теперь уже радостные. Танго смерти умело не только играть смерть, оно еще и дарило бессмертие.

Вот так в произведении объединились поколения. Встретились прошлое и нынешнее. Польский Львов, Львов времен войны и современный, мирный, спокойный, но такой дорогой многим город.
Боже, какое было удовольствие читать эту книгу! Здесь тебе и приключения, и любовь, загадочные арканумские манускрипты, мистическая, очень странная, очень таинственная библиотека с её неизменной работницей пани Конопелькой.
И, что уже не так прекрасно, но читать это мы должны: унижеие всего украинского поляками, вход советов во Львов, война, еврейские гето, массовые уничтожения евреев фашистами и украинцев большевиками. Но это есть наша история, и она страшная. Такое не должно больше повториться.
А вот Львов 20-х, хотя и польский, меня просто покорил.
Какой колорит! Какое фантастическое погружение в то, что уже отошло навсегда. Базар Кракидалы, где можно было не только купить абсолютно все, но еще и услышать много чего интересного, ресторации, кнайпы, шинки, цукерни, фризерни, те самые, которые советы вдруг стали называть "Парик. махер. ская". "Неужели это одно и то же?

А что выделывали наши друзья? В какие неприятности попадали? О, это отдельная история. Я хохотала на весь дом, именно так, хохотала, а не смеялась, из-за пургена для учителя, бумаги для "клозета". А работа Ореста в похоронной конторе? Это было что-то. Как хорошо, что он вел свои записи и смог донести до Яроша ту самую, непревзойденную атмосферу старого Львова:

Но "еврей" было обидчивое слово для каждого жида. То было трефовое слово. Назвать кого-то евреем - это было одинаково, что назвать приблудой, отбросом, ничтожеством. Но после того, как немцы истребили жидов, во Львове поселились сами евреи.

Лишь одно воскресенье,
и простимся навеки,
словно реки в разбеге,
вот и весь сказ.

Хоть одно воскресенье,
чтоб не сгинуть надежде,
улыбнись мне, как прежде,
в последний раз.
"Танго смерти" или "Танго самоубийц"
(старое польское танго "Последнее воскресенье")

Когда заигравшиеся в декаданс мальчики в чёрных бархатных пиджаках, выпив бокал ледяного шампанского, под аккомпанемент этого танго с наслаждением пускали себе пулю в лоб, они делали это по собственному выбору.
У тех, кто в сорок третьем умирал под эти звуки на львовской окраине, не было никакого выбора, как не было его и у тех, кто это страшное танго играл .
Но у последних была надежда, и давали её вплетенные в знакомую мелодию лишние двенадцать нот...

Там, во Львове, их было четверо - Атос, Портос, Арамис и д'Артаньян.
Нет, конечно.
Их звали Орест, Вольф, Яська и Йоська.
Совсем как у мушкетеров, трое - и один.
Один... Остался он один.

Юная девушка играет на скрипке на улицах Львова - в Стрыйском парке, на Высоком Замке, на Лычаковском кладбище, на Кортумовой горе.
С нею приходит высокий худой безрукий старик.
Он снимает с головы и кладёт у её ног шляпу.
Музыка поднимает их над городом.
И там, в небесах, старик с надеждой ждёт, не обернётся ли к нему чье-либо лицо, озарённое радостью узнавания...

Книга прекрасная!
С чем я могу сравнить её?
Наверное, с моей любимой Трилогией "Люди воздуха" Дины Рубиной .
Киев, Винница, Львов, такие, какими они были когда-то давно.
Они полноправные Главные Герои книг Рубиной.
И в этой книге, кроме тех "четырёх мушкетёров", есть ещё один Главный Герой.
Довоенный Львов.

Если в эту знакомую с детства мелодию вплести те самые лишние двенадцать нот, возможно, случится чудо.
Ведь это, оказывается, и есть то самое старое польское танго "Последнее воскресенье".
Танго самоубийц. Танго смерти Я́новского концентрационного лагеря.
Как хочется верить, что были те лишние ноты, что чудо свершилось.
To ostatnia niedziela...

Смерть під Танго...

В сірих стінах Янівського концтабору, на втопленій кров'ю землі, під сірим від горя небом, крізь клацання автоматних черг проривався жалібний плач скрипки. Стоячи зімкнутим кругом, під галас і крик ув'язнених, яких вели на розстріл, 40 музикантів надривно грали одну й ту ж мелодію смерті, підносячи закатовані душі високо над землею. Пролунала команда: "Музик!" - і деригент оркестру востаннє взмахнув рукою, падаючи від смертоносної кулі. Проте мелодія танго продовжували лунати над бараками, вгризаючись в душі, аж поки замертво не впав останній. Мелодія, що народилась і назавжди зосталась там, разом з розстріляними оркестрантами, дерижером і тисячами невинних душ.

Книга Винничука про міжвоєнний і воєнний Львів, Вавилон ХХ століття, якого вже ніколи не буде. Про долі чотирьох юнаків – українця Ореста Барбарики, поляка Яся Білєвіча, єврея Йоська Мількера і німця Вольфа Єґера. Вони батярують, закохуються, багато регочуть і швендяють рідним містом, шукають роботу, але – і себе також. Небезпечні пригоди цих героїв захоплюють, їхня мужність вражає, а любов надихає. Вони дорослішають тоді, коли Європа вже приречена. І на зміну тяжкому вивченню їдишу і такому трагікомічному вступу в ОУН прийдуть труднощі значно серйозніші – перші совіти й німецька окупація, війна, а потім смерть. Атмосфера любові і ненависті. Люди, яких винищила війна та криваві режими. І мелодія спасіння для тих, кому спастися не судилося.

Львів 80-х і 2000-х. Пошуки способу повернення у минуле. Містичні видіння і спогади, заборонена пристрасть, яка насправді щось значно більше, ніж жага двох тіл. Ниточка, що тягнеться з попереднього життя, зв'язує дві душі. Рана в грудях, у вигляді червоних маків відкривається і кровоточить знов. Загадкові арканумські манускрипти, розгадка яких приводить молодого професора Яроша до таємничої мелодії, яку десятки років ніхто не чув. Ця мелодія тісно переплітає теперішнє з минулим у пристрасному танці танго і вже не відпускає до самого кінця, аж поки скрипка старого єврея - одного з четвірки друзів, який пережив ті криваві дні, знову не зазвучить під смичком його учениці. Аж тоді замордовані душі знайдуть дорогу додому і шлях вічного життя. Людські емоції, почуття і кохання крізь віки.

Роман "Танго Смерті" - таємниця, пристрасть, містика і життя. Загадкові бібліотечні лабіринти, детективний сюжет, символи і знаки, фатальна мелодія і чудові персонажі. Від сліз до сміху, від фактів до містики - декілька рядків. Душа читача входить в резонанс з почуттями героїв і бажає помсти. Після таких сторінок цілком вмотивованою здається генетична ненависть до більшовицьких окупантів і їх нащадків у сучасних західних українців. Винничук поцілив у серце. Читач постає перед тяжким вибором оцінки книги між «фест» і «люкс».

Неперевершено, трохи містично і дуже атмосферно! Теперішній і довоєнний Львів, таємниця загадкового манускрипту, історія дружби і кохання, що пронеслися крізь роки (в прямому сенсі).

Дія роману відбувається одразу у двох сюжетних зрізах. Перед нами постає польський Львів кінця тридцятих років. Кнайпи, ресторації, кавярні, цукерні, дзигармайстрі, фризієри, крамниці, львівський базар Кракідали – все це так атмосферно натуралістично описано, ніби в манері Еміля Золя (пригадався роман «Черево Парижа»). Четверо друзів: поляк, українець, єврей і німець, батьки яких загинули за Україну в лавах армії УНР, - проживають тут свої найкращі роки. Вони закохуються, навчаються, отримують свої перші заробітки, потрапляють в різни халепи, викручуються з них – і ніщо їм не заважає: ні різне віросповідання, ні мовне питання, ні погляди на життя. Коли в 1939 році Гітлерівська армія напала на Польшу, ніхто з них не вірив, що біда докотиться і до Львова. Але ополяченим львів’янам прийшла «на допомогу» Червона Армія, звільнивши їх від «польського іга». Звільнила вона львів’ян і від їхнього майна, меблів, квартир, одягу і коштовностей. Червона Армія славилася своїми спустошувальними походами, так входила в раж, наводила такі порядки, що потім львів’яни в 1941 році зустрічали німців з квітами. Взагалі, розділ книги де розповідається про те, як совєти зайшли у Львів і побачили всі ті дефіцитні товари, вбрання та наїдки, написана дуже яскраво, навіть з гумором (трагікомічним). Епізод, в якому дружини радянських чиновників повідбиравши у львівських панянок одяг, одягли його на себе та пішли до Львівської Опери взагалі викликав сміх. Як же з них сміялися львів’янки, коли роздивилися, що вбрані вони в нічні шовкові сорочки з рюшами та бантами. Де б тій радянській жінці здогадатися, що то не вечірня сукня?!

Паралельно з подіями сорокових років розгортається сюжетна лінія і в наші часи. Молодий вчений Ярош захоплюється Арканумською культурою, займається розшифровкою написів. Його зацікавила Книга Смерті. Поступово розгадуючи таємниці манускрипту, розкриваючи одну таємницю за іншою (особливо сподобались події-пригоди у бібліотеці), Ярош доходить висновку, що один вірш перекладений ним з арканумської насправді був піснею «Танго смерті». Цю музичну композицію виконували в’язні Янівського концентраційного табору у Львові підчас війни. І ті, хто почув (увібрав) його перед смертю, в новому житті почувши те танго знову, зможе пригадати своє попереднє життя. Тільки от пригадуються страждання в таборі і воєнні часи. Але є можливість зустріти споріднену душу з минулого життя, зустріти того, кого кохав, або з ким товаришував - нехай і в іншому тілі, але зможеш відчути його на інтуїтивному рівні. От і перетнулися дві сюжетні лінії.

Чудова книга! «Це книга, яку мовби не читаєш, а живеш у ній» Рекомендую!!!

Надзвичайна книга, дуже атмосферна, проникнута духом Галичини, Кракідалів. Я навіть уявляю гомін та запахи вуличок Львова у першій половині ХХ сторіччя. Дуже вдячна і Винничуку й іншим автором, які на сторінках своїх книжок дарують нам цей втрачений світ. Й хоч так пересічному українцю вдасться зануритися у той Вавілон, де поляки, українці, євреї (жиди), німці, вірмени, мадяри жили разом, спілкувалися, веселилися та сварилися, але разом поставали захищаючи місто.
Чого тільки вартий словничок у кінці книги, й хоч деякі слова вже знайомі, а деякі навіть чула від друзів, але з задоволенням перечитала його декілька раз: цереґелі, фіґлі, шляки, ці'ручки, спадохрон, рурочки, парівки, меценас, майтки, кампа, кнайпа, книдлі, гальба, вчворяти, бенькрат, варґа, фуньо. Може десь колись і вдасться їх застосувати.
Спочатку напишу про сьогоднішню лінію. Вона мені менше сподобалась ніж історична. Й ладна була за неї навіть знизити оцінку, але ж магічний реалізм усієї книги перевісив.
Є такий собі вчений муж, з тих хто живе наукою, й для сімейного життя не пристосований - Ярош. Вивчає він забуту арканумську мову, й навіть йому вдається розшифрувати її, та скласти абетку і словник. Але все ж таки він чоловік і тому біля нього крутиться багато жінок у різний час. Замолоду обзавівся навіть синочком. Начеб-то все не погано. Тільки от навіщо приплели СБУ (КГБ). Тим паче те що існує на сьогодні. От не повірила я цій лінії, начебто стоять на захисті державних інтересів, і обергіають народ від втраченої та перекрученої історії. Гадаю львів'яни знають та пам'ятають воєнні роки. Й самі нехочуть згадавати той ганебний і страшний час для міста. У кожного народу (крім избранных) є сторінки історії за які соромно і які воліли б забути. Так що не треба їм допомогати, а хто допитливий той сам знайде стежку якою прийде до істини.
У той же час живе старенький однорукий скрипаль - Йосип. Багато учнів він випустив у світ, але знаходиться в пошуку того хто ради музики принесе усе в жертву.
Довго думала навіщо автор історичну частину наповнив містикою, не тільки щодо рукописів та манускриптів, але й щодо побуту, а тепер зрозуміла, щоб не було так страшно читати про той час. Щоб про працю в бібліотеці та в похоронному бюру ми читали та реготали, тоді не буде занадто тяжкого осаду коли будемо читати про про перший арешт Ореста, про Янівський концтабір, про єврейське гетто, про допити НКВДистів.
Отримала неймовірний кайф, коли читала про опис приходу радянської влади до міста у 1939 році. Кайф, тому що прочитала правду про той час, правду про те звідки у деяких офіцерів з'явилося багатство, правду про те чому ж вони так ненавидять Галичину

Скільки я разів промовляла цю фразу за останні роки. Ну чому деякі люди не намагаються зрозуміти своїх оппонентів, а не розуміючи просто фізично їх знищують.
А об'єнало ці дві лінії Танґо смерті, яке чули ті що йшли на страту в Яневському канцтаборі, ті що підняли заколот, але все одно загинули. Його чули й друзі українець - Орест, поляк - Ясь, німець - Вольф, та єврей - Йоська, який єдиний залишився з них у живих, щоб

Кожне місто має свою історію, але Львів — то дуже своєрідне, вічно оповите легендами, розповідями, казками, місто. В ньому особлива культура, менталітет, побувавши там, обов’язково привезеш в свою — зовсім іншу українську місцину — унікальну, чарівну львівську атмосферу, говірку, запах кави та смак шоколаду… Принаймні так я собі уявляю першу подорож у Львів, а поки що подорожую вузенькими, закладеними бруківкою вуличками в книжках. Історія Винниченка найкраще підходить для мандрівки, бо захоплює і відносить прямісінько на околиці сучасного і давнішого Львову кінця тридцятих років. Кав’ярні, фризієри, цукерні, крамнички, ринок Кракідали (який немає нічого спільного з крокодилами) — все це вирує-вирує-вирує і підхоплює!

Четверо хлопців різної національності, але одної долі. Їхня дружба охоплює певну героїчну фантазію про порятунок одного з батьків, що загинули героїчною смертю в часи, коли патріотизм був непокорою перед черговими загарбниками. Кожен з них домалював цю історію, зробивши смерть втечею порятунком, помстою… Але інколи навіть смерть може бути красивою, і ,як би це не звучало, а достойною життя. Смерть під “Танго…” — особливу мелодію в’язнів концентраційного табору, яку треба заграти і почути в момент кінця життя, — це не просто варіант романтичного відходу (скільки таких налічує історія!), це потреба, магія, коловорот, продовження життя…

Вчений Ярош, його життя заковане в дослідження Арканумської культури. Бродячи серед давнини, він повсякчас наштовхується на підказки, які ведуть до одного і того ж шляху — шляху зіткнення двох сюжетів, які спочатку здаються геть далекими.

Казковий, легендарний і містичний роман Юрія Винничука. Складно не написати зайвого, не заспойлерити головну таємницю, тому я краще буду лаконічною. Читайте! Не дуже залюблені мною жанри історичного роману та магічного реалізму тут стають доречними і не напружують. Можна сміливо читати, відвідувати легендарний Львів. Історія про народ, про людей, проста, сучасна, сповнена українським, львівським, колоритом і гумором, часом нагадувала твори класичної програми типу “Кайдашева сім’я”, а все ж дуже сучасна. Про те, якою значущістю володіє кожна подія нашого життя і про те, що все в історії повертається, прийде час, люди згадають, відстоять своє, а винуватцям доведеться відповідати за всіх тих, кого вони відправляли танцювати, відчувати “Танго смерті”.

Перевод на русский язык

Каждый город имеет свою историю, но Львов - это очень своеобразный вечно окутанный легендами, рассказами, сказками, город. В нем особая культура, менталитет, побывав там, обязательно привезешь в свою - совсем другую украинскую местность - уникальную, волшебную львовскую атмосферу, диалект, запах кофе и вкус шоколада... По крайней мере так я себе представляю первое путешествие во Львов, а пока путешествую узкими, заложенными бруковкой улочками, в книгах. История Винниченко лучше всего подходит для путешествия, очень захватывает и уносит прямо на окраины современного и давнего Львова конца тридцатых годов. Повествование, наполненное сначала не всегда понятными словами бурлит-кипит-бурлит и подхватывает!

Четверо ребят разных национальностей, но одной судьбы. Их дружба охватывает определенную героическую фантазию о спасении одного из отцов, погибших героической смертью во времена, когда патриотизм был неповиновением перед очередными захватчиками. Каждый из них дорисовал эту историю, сделав смерть бегством спасением, местью... Но иногда даже смерть может быть красивой, и, как бы это не звучало, а достойной жизни. Смерть под "Танго …” - особую мелодию узников концентрационного лагеря, которую надо сыграть и услышать в момент конца жизни, - это не просто вариант романтического ухода (сколько таких насчитывает история!), Это потребность, магия, возвращение, продление жизни...

Ученый Ярош, его жизнь закована в исследования Арканумской культуры. Бродя среди давности, он постоянно наталкивается на подсказки, которые ведут к одному и тому же пути - пути сплетения двух сюжетов, которые сначала кажутся совершенно чуждыми.

Сказочный, легендарный и мистический роман Юрия Винничука. Сложно не написать лишнего, не заспойлерить главную тайну, поэтому я лучше буду лаконичной. Читайте! Не очень излюбленные мной жанры исторического романа и магического реализма здесь становятся уместными и не напрягают. Можно читать, посещать легендарный Львов. История о народе, о людях, простая, современная, полная украинским, львовским, колоритом и юмором, порой напоминала произведения классической программы типа "Кайдашева семья", а все же очень современная. О том, каким значением обладает каждое событие нашей жизни и о том, что все в истории возвращается, придет время, люди вспомнят, отстоят свое, а виновникам придется отвечать за всех, кого они отправляли танцевать "Танго смерти".

• Что заставило вас изучать мертвый язык? - Спросила она.
• Бессмертие. Ведь оно материализуется в словах, а слово имеет магическую силу.

Що тут скажеш? Принаймні автор не порушив основне правило романів: сентиментальність вживається лише у разі крайньої необхідності.

Якщо серйозно, то це хороша книга. Про людей, життя яких змінила війна і концтабір. Читаючи, розумієш, що важливо жити, дружити, закохуватися. Попри обставини. Я щиро вірю, що художня література набагато важливіше бізнес книг, а справжні історії мотивують сильніше прикладів.

Період міжвоєнного Львова, четверо друзів: українець, поляк, німець і єврей. Історія, розказана Юрієм Винничуком має реальну основу, адже за часів Янівського концтабору оркестр дійсно грав. І це один бік монети, тобто роману.

З іншого боку, ближче до сучасності, науковий співробітник досліджує рукопис маловивченою мовою, що проливає світло на те як події минулого пов’язані з теперішнім.

Ну, що я можу ще додати? Почавши читати на початку місяця, не могла відірватися до самого його завершення.