Українська мала проза XX століття: Антологія

"Марфа ворушить губами І проводжає мене далі, аж доки я не увійду в сосну "велику" (у нас її називають ще: "та, що твій тато садив").
Дома мене стрічає мама, радіє, плаче і підставляє мені для поцілунку сині губи."

Це є зав'язкою новели після , якої ми бачимо розповідь про нещасне кохання, яке вже ніколи не відпустить одну з головних героїв твору. Автор добре показує завжди актуальну проблему кохання людей
Новела чітка і коротка тому читається швидко. Але навіть за короткий проміжок часу ти можеш відчути весь біль і смуток неподільного кохання.
Тютюник в цій новелі не показує нічого нового із життя, але й не треба придумувати, бо в нашому житті є ще багато нерозказаних історій.
Можно сказати, що автор влучно описав трагічне кохання між людьми.

Для себя сделала открытие - классику нужно перечитывать, хотя бы раз в 10-ти летие. Что-то больше, что-то меньше - не суть важно. Впечатления со школьной скамьи от новеллы остались, как бы так сказать, порхающими, лёгкими - поля, луга, жаворонки, свобода, ветер, солнце, небо. Ах, импрессионизм - это так изысканно!
И как же всё изменилось теперь. Импрессионизм по прежнему любим, но теперь чувства обострены, они могут ощущать не только лёгкость, но и тяжесть. Я смогла увидеть и железную руку города, и человеческое горе. Как же этого не было заметно раньше? Где прежняя лёгкость бытия? Риторический вопрос. Впрочем, вкус, как от сочной спелой сливы. Мне нравится.

Не смотря на то, что это импрессионизм, я нырнула в новеллу и мне понравилось.
Я наблюдала за мыслями главного героя и находила сходства со своими.
История проникнута трагизмом, но так легко воспринималась.
Я была поражена.
Очень задел символизм в новелле.
Кабинет-фото-свеча-цвет яблони - всё это характеризовало состояние главного героя.
Я поражаюсь, как можно было так описать такое событие и высветлить его с такой стороны, что эта история чем-то притягивает.
Под конец истории слёзы катились по моему лицу.
Такое бывает не часто.
Зацепило до глубины души.

Я слушала в прекрасной начитке Егора Пчелкина!

Я уже читала эту повесть в далёком 5 классе, тогда она меня поразила: написано с душой о далёких и счастливых днях детства, о горячо любимых членах семьи, таких самобытных. Детство воспринимает все через свою особую призму, многое игнорируя и сглаживая, проблемы взрослых либо вовсе не замечаются, либо им не придается такое большое значение, ведь вокруг такой прекрасный мир и каждый день дарит новые приключения. А вот при перечитывании (переслушивании) отчётливо видны тяжёлые обстоятельства, в которых жила семья, бедность, необразованность, семейные конфликты, они лишь упоминаются, но и этого достаточно. Есть и упоминания домашнего насилия и насилия над животными, но ведь это автобиографическое произведение, оно так и было, не нужно это сглаживать, а просто порадоваться что теперь это осуждается.

Повествование не отличается стройностью и связностью. Это зарисовки из детства, часто перепрыгивающие, неполные, разрозненные, но ведь мы так и помним те далёкие времена, мазками. Автор все это связывает возвращаясь к дню написания, шутит о редактуре, даже оправдывает такой выбор вести диалог, как бы выходит за рамки книги. Но мне не понравились упоминания второй мировой, они показались слишком не к месту, словно добавленные искусственно.

Это такое идиллическое описание Украины и сельской жизни, с буйством трав, фруктов и овощей, прекрасной природой, большой семьёй, но через эту картину отчётливо проглядывает та страшная бедность и отчаяние, которые ребенку ещё не знакомы. Символично повествование заканчивается поступлением Саши в школу, на этом его беззаботное и радостное детство закончилось, он вступает на дорогу взросления. Отличное произведение, очень рекомендую!

Він будує краще майбутнє для своєї України і водночас розстрілює її. Душа ж його не просто роздвоєна. Фанатизм її четвертував. І кожна грань душі Я нагадує шматок кольорової смальти, що тьмяніє на сонці, а можливо, хотів би сяяти...
Глуха канонада, постріли, м'ята... Десь там блищать сині озера загірної комуни... На узліссі (ще з правслов' янських часів - утілення місця, де панують духи зла) він вбиває частину своєї душі...
М. ХВИЛЬОВИЙ, він ніколи не був чекістом, не розстрілювали рідну матір. Та він чудово знав: український комуніст- це смертельний біполярний розлад, тому й питав: "Невже я зайвий чоловік тому, що безумно люблю Україну?"
І якщо його головний герой Україну таки розстріляв, то Хвильовий цього зробити не зміг-пішов зі світу на зло всім...
Ця новела не має собі рівних у світовому масштабі. І вона не пригнічує, не тисне: вона каже правду. Адже справжня література-це не милі кішечки і т. п., а болюча реальність.
Оцінювати твори за тим чи позитивні вони, чи негативні можуть тільки ДУРНІ (пробачте за прямоту), література, - це жива кров, кров багряна та густа. А хто штучно підсолоджує кров, той не володіє словом - він лише провінційний актор, що виконує роль скомороха...
А ЦЯ НОВЕЛА НЕ ВІДХОДИТЬ У ВІЧНІСТЬ, БО ВОНА НЕ ПРО РЕВОЛЮЦІЮ 20 СТОРІЧЧЯ, ВОНА ПРО ВИБІР ВСЬОГО РОДУ ЛЮДСЬКОГО!!!

Назва твору навіює думки про таку бажану і далеку весну ( зараз у мене зима ), яка манить своєю свіжістю, легкістю, п'янким ароматом квітів, легким дзижчанням бджіл та джмелів, дзюркотінням струмочків та клубком думок у голові. Для кожного весна - це щось приємно-неземне, але не для головного героя цього живого етюду.
Автор розповідає нам про найбільшу трагедію у житті кожного - смерть рідної людини. Він вдало передає почуття ліричного героя і лише людина з кам'яним серцем залишиться спокійною після таких подій. Сльози котилися по щоках, коли я читала твір. Мене вразило в саме серце і залишило глибоку рану якогось дивного відчуття...

Завжди особливе місце у моїй душі після прочитання Климко займав Григір Тютюнник, і зараз, читаючи його новелу, я переконався у тому, що автор вміє так майстерно й прекрасно грати на струнах людської душі. Мене пробирало до мурашок таке описання дійсно «всевишнього кохання», у очах стояли сльози через таку жорстокість долі…

Дійсно тут була описана важкість людських почуттів, їхня заплутаність… Саме з присвятою у мене асоціюється «Три зозулі з поклоном», бо це насправді є всевишнім твором, маленькою вершиною геніальності українського автора. Новела лагідна і гарна завдяки багатьом пестливим словам і, певно, співучістю української мови, яки визнана всенародно.

Ми бачимо вічну приреченість на страждання, яких не зміг витерпіти Тютюнник урешті-решт і покінчив життя самогубством. Я бачу у творчості автора тих самих трьох зозуль… Які просять за нього: "Забудь, відпусти, пробач..."

Так, як заливають сльози Марфи листи від батька, так і мої сльози заливали текст цього роману, що аж чорнила почали стиратися. Це оповідання стало своєрідним листом до читачів, як лист батька Тютюнника до його матері… І це жахливо, що ми вимушені читати, хай і настільки прекрасний, чарівний, але трагічний твір. Це жахливо, що українська література формувалася в умовах повної заборони, за гратами, у Сибіру тощо. Це жахливо, що українські письменники вимушені писати про трагедії і злочини влади, яка панувала у їх часи в Україні, але їм нічого не лишалося, саме тому Г. Тютюнник – достойний син свого народу, який не боявся казати правду і описувати трагедію українського народу.

"Intermezzo" стала для меня не просто новеллой. С первого прочтения в школе, каждый раз, когда я устал, когда хочется бросить все, когда уже нет сил идти дальше, я открываю эту книгу. Мастер слова Михаил Коцюбинский с безумной точностью передал то состояние, когда "железная рука" города забралась к тебе прямо в сердце и тебе уже все равно, что будет дальше, и единственный выход - уйти от этого всего.
5 из 5. Прекрасная книга для тех, кто устал.

Знаєте, я раз читав, як вас повішали цілих дванадцять… Цілих дванадцять... і позіхнув. А другий раз звістку про ряд білих мішків заїв стиглою сливою. Так взяв, знаєте, в пальці чудову сочисту сливу... і почув в роті приємний солодкий смак... Ви бачите, я навіть не червонію, лице моє біле, як і у вас, бо жах висмоктав з мене всю кров. Я не маю вже краплі гарячої крові й для тих живих мертвяків, серед яких ви йдете, як кривава мара. Проходьте! Я утомився.

Ітак. Я побачив перед собою новелу, повну справжнього селянського говора (за що я красно дякую Стефанику). Проте не лишень цим може похизуватися даний твір, але й прекрасно ілюстрованим історичним фактом – еміграцією українців. МИ бачимо тугу людини, хай і не за панськими умовами життя, звісно, ні, але за своєю Батьківщиною, яка уособлюється в односельчанах. Ріки сльоз – це ріки гіркого прощання. Сім’я Дідуха – мільйони сімей українських селян. Вони не знали іноземних мов, не вміли писати і читати, але вони шукали кращої долі, а знаходили часто-густо свою смерть… Хрест – це кам’яна пам’ять.

Проте мені не вистачило сюжету, не вистачило завершення, надто розповідь була вигладжена, надто вона кидалася з крайності у крайність, надто сильно сюжетні дороги мінялися і йшли в різні боки. Я вважаю, що цінною новела може бути лише у тому сенсі, аби показати, що українська новелістика за кращими зразками західної культури існує. Але з іншого боку, з боку саме смислового, з боку сюжетного, ніяких особливостей я не побачив у цьому творі. Так, непогано, але не більше.