Рецензия на книгу

• 

  Аноним21 мая 2016 г.

  Завжди особливе місце у моїй душі після прочитання Климко займав Григір Тютюнник, і зараз, читаючи його новелу, я переконався у тому, що автор вміє так майстерно й прекрасно грати на струнах людської душі. Мене пробирало до мурашок таке описання дійсно «всевишнього кохання», у очах стояли сльози через таку жорстокість долі…

  Дійсно тут була описана важкість людських почуттів, їхня заплутаність… Саме з присвятою у мене асоціюється «Три зозулі з поклоном», бо це насправді є всевишнім твором, маленькою вершиною геніальності українського автора. Новела лагідна і гарна завдяки багатьом пестливим словам і, певно, співучістю української мови, яки визнана всенародно.

  Ми бачимо вічну приреченість на страждання, яких не зміг витерпіти Тютюнник урешті-решт і покінчив життя самогубством. Я бачу у творчості автора тих самих трьох зозуль… Які просять за нього: "Забудь, відпусти, пробач..."

  Так, як заливають сльози Марфи листи від батька, так і мої сльози заливали текст цього роману, що аж чорнила почали стиратися. Це оповідання стало своєрідним листом до читачів, як лист батька Тютюнника до його матері… І це жахливо, що ми вимушені читати, хай і настільки прекрасний, чарівний, але трагічний твір. Це жахливо, що українська література формувалася в умовах повної заборони, за гратами, у Сибіру тощо. Це жахливо, що українські письменники вимушені писати про трагедії і злочини влади, яка панувала у їх часи в Україні, але їм нічого не лишалося, саме тому Г. Тютюнник – достойний син свого народу, який не боявся казати правду і описувати трагедію українського народу.

  4

  1,1K