Українська мала проза XX століття: Антологія

А люди йдуть. За одним другий і третій, і так без кінця. Вороги й друзі, близькі й сторонні - і всі кричать у мої вуха криком свого життя або своєї смерті, і всі лишають на душі моїй сліди своїх підошов. Затулю вуха, замкну свою душу і буду кричати: «Тут вхід не вільний!»

Це була дійсність - хижа й жорстока, як зграя голодних вовків. Це була дійсність безвихідна, неминуча, як сама смерть.

Так було тихо, що менi соромно стало калатання власного серця.

Мене втомили люди. Мені докучило бути заїздом, де вічно товчуться оті створіння, кричать, метушаться і смітять. Повідчиняти вікна! Провітрить оселю! Викинуть разом із сміттям і тих, що смітять. Нехай увійдуть у хату чистота й спокій.

Ходиш мiж людьми, як мiж вовками. Одно - стережешся. Скрiзь настороженi вуха, скрiзь простягннi руки. Бiдний в убогого тягне сорочку iз плоту, сусiд в сусiда, батько у сина.
"Мiж людьми, як мiж вовками".

Признаюсь - заздрю планетам: вони мають свої орбiти, i нiщо не стає їм на їхнiй дорозi.

Я - чекiст, але я i людина.

Сила страждання вимiрюється не так гнiтом зовнiшнiх обставин, як глибиною потрясiння.

Так добре було б стати "нічим" - безгласним, непорушним спокоєм.

Коли ви в горі, коли ви щохвилини сподіваєтесь якогось лиха і душа ваша напружена, мов струна на струменті, раджу вам зупинити годинники. Якщо ви стежите за ними, вони без кінця продовжують ваші муки. Коли ж забуваєте за них, вони нагадують про себе, як цегла, що падає на голову. Вони байдуже рахують ваші терпіння й довгими стрілами-пальцями наближають хвилину катастрофи.

Життя прекрасне, воно само по собі є найбільшим і найвеличнішим з усіх мислимих благ.

 Сучасне завжди на дорозi з минулого в майбутнє.

Поезія жити не може на смітнику, а без неї жити - злочин.

Небо було синіше од моря, море було синіше од неба. Мені здавалося, що вони заздрять одне одному.

Дивно й жалісно часом думати, що нема у нас сили і ясності духу пройнятися щоденним розумінням щастя життя, мінливого в постійній драмі й радості, і що так багато краси марно проходить мимо наших очей.

Коли лежиш в полі лицем до неба і вслухаєшся в многоголосу тишу полів, то помічаєш, що в ній щось є не земне, а небесне.

Людей їдять пранцi, нужда, горiлка, а вони в темнотi жеруть один одного.

''...Зустріч однокласників-то немовби ще один екзамен,цим разом на успішність житейську''.

У горі, сину, ні на кого серця немає. Саме горе.