Українська мала проза XX століття: Антологія

Коли цвітуть яблуні, на душі якась неймовірна легкість. Хочеться сміятися, хочеться співати, хочеться обійняти весь світ. Біло-рожеві квіти надихають на прекрасне, вселяють надію, спонукають до якихось хороших справ.
Яблуня цвіте.
А маленьке життя відцвітає.
У головного героя твору вмирає донька.
Важко. Сумно.
Не віриться, що ще недавно вона бігала босими ноженятами, раділа весні, сонцю, яблуневому цвіту. Ще недавно маленьке тільце було сповнене тепла і жагою до життя.
А тепер вона вмирає.
Батько не вірить, що таке могло статися з його дитиною. Що таке відбувається.
Ось там, в сусідній кімнаті, хрипить, ледве дихає його дитина, а він ходить, думає, живе.
Горить і поволі погасає свічка. Опадають додолу біло-рожевим дощем запашні пелюстки. Потроху згаса життя маленької дівчинки.
Надії немає. Чому саме вона? - теж немає відповіді.
Є тільки біль. Пекучий. Нестерпний. Його не загасити нічим.
Він ніде не дінеться. Ніколи.
Навпаки. Перенесеться на бумагу. Житиме вічно.
"Мої очі, мій мозок жадібно ловлять усі деталі страшного моменту… і все записують… І те велике ліжко з маленьким тілом, і несміливе світло раннього ранку, що обняло сіру ще хату… і забуту нa столі, незгашену свічку, що крізь зелену умбрельку кидає мертві тони на вид дитини… і порозливану долі воду, і блиск свічки на пляшці з лікарством… Щоб не забути… щоб нічого не забути… ні тих ребер, що з останнім диханням тo піднімають, то опускають рядно… Hi тиx, мертвих уже, золотих кучерів, розсипаних пo подушці, ані теплого запаху холодіючого тіла, що наповняє хату… Bсe воно здасться мені… колись… як матеріал… я cе чую, я розумію, хтось мені говорить про се, хтось другий, що сидить у мені… Я знаю, що то він дивиться моїми очима, що тo він ненажерливою пам'яттю письменника всичує в себе всю сю картину смерті на світанні життя… Ох, як мені гидко, як мені страшно, як ся свідомість ранить моє батьківське серце…"

Перевод.

Когда цветут яблони, на душе какая-то невероятная легкость. Хочется смеяться, хочется петь, хочется обнять весь мир. Бело-розовые цветы вдохновляют на прекрасное, вселяют надежду, побуждают к каким-то хорошим делам.
Яблоня цветёт. А маленькая жизнь отцветает.
У главного героя произведения умирает дочка.
Трудно. Грустно.
Не верится, что еще недавно она бегала босыми ножками, радовалась весне, солнцу, яблоневому цвету. Еще недавно маленькое тельце было наполнено теплом и жизнью.
А теперь она умирает.
Отец не верит, что такое могло случиться с его ребенком. Что такое происходит.
Вот там, в соседней комнате, хрипит, едва дышит его ребенок, а он ходит, думает, живёт.
Горит и медленно гаснет свеча. Опадают наземь бело розовым дождем душистые лепестки. Понемногу угасает жизнь маленькой девочки.
Надежды нет. Почему именно она?- тоже нет ответа.
Есть только боль. Жгучая. Нывыносимоая. Её не затушить ничем.
Он никуда не денется. Никогда.
Напротив. Перенесется на бумагу. Будет жить вечно.
"Мои глаза, мой мозг жадно ловят все детали страшного момента... и все записывают. И эту большая кровать с маленьким телом... и несмелый свет раннего утра, который обнял серую еще хату... и забытую нa столе, непотушенную свечу, что сквозь зеленую умбрельку бросает мертвые тени на вид ребенка... и разлитую на полу воду, и блеск свечи на бутылке с лекарством. Чтобы не забыть... чтобы ничего не забыть... ни тех рёбер, что с последним дыханием тo поднимают, то опускают одеяло. Hи этих, мертвых уже, золотых кудрей, рассыпанных пo подушке, ни теплого запаха холодеющего тела, что наполняет избу. Bсё оно сдастся мне... как материал... я это слышу, я понимаю, кто-то мне говорит об этом, кто-то другой, что сидит во мне. Я знаю, что это он смотрит моими глазами, что это он прожорливой памятью писателя впитывает в себя всю эту картину смерти на рассвете жизни. Ох, как мне гадко, как мне страшно, как это сознание ранит моё родительское сердце".

В очередной раз убеждаюсь в нехорошей тенденции. Перед реальным каким-то большим несчастьем об этом пишут, рисуют и поют различные деятели искусств. Рубеж между двумя веками, 19-м и 20-м породил великое множество в нашей стране сочинений с очень мрачными тонами. Я читал этот рассказ и представлял на месте автора Леонида Андреева . Множество забытых авторов, например Николай Карпов , сегодня уже снова популярные Сигизмунд Кржижановский и автор этого рассказа Михаил Коцюбинский и многие, многие другие, с разной степенью талантливости писали мрачные произведения в стиле Леонида Андреева , в каждой букве которых читается безысходность. И вот вам, накаркали, революция! А может быть дело в том, что это грядущее несчастье уже было ощутимо тонкими душами людей искусства и оно само вошло в их произведения. Именно поэтому я призываю писать и читать добрые книги.
Рассказ сей, кроме хайповой для той поры безысходности, еще и приоткрывает нам бесовскую составляющую творческого человека. У героя умирает от какой-то неизлечимой на тот момент болезни родная дочь. Он страдает, но запоминает каждое ее движение, каждую морщинку страдания на лице чтобы перенести это потом в какое-нибудь грядущее произведение. Переводчица приводит также случай когда Лев Толстой приходил к своему приятелю, у которого умирала жена, в гости, садился у ее кровати и наблюдал. Бесовская это, все-таки, профессия, также как и актерство. Эти два случая, описанный в рассказе и описанный переводчицей в послесловии, наглядное тому доказательство.
И написано-то талантливо.

Новела "Я (Романтика)" всеохопна, вражаюча, незрівнянна з жодним іншим текстом, особлива. Її треба навчитися читати і розуміти. Новела про "Я" і його стосунки з самим собою. Усі інші герої - мати, Андрюша, доктор Тагабат, дегенерат - це лише віддзеркалення його душі. Мати - добро, яке ще живе в ньому, Андрюша - дитяча наївність, Тагабат - інтелект, дегенерат - те, чим він зрештою став, - ніщо, порожнеча, що прямує в нікуди. Текст закликає нас бути людяними, пам'ятати, що жодна ідея не може бути вище моральних законів. "Я" у новелі Миколи Хвильового ламається тільки тоді, коли знищує залишки людяності в собі. Логічно, що і всі герої одразу зникають. На сцені серед пустки залишається тільки дегенерат. Є речі, з якими не жартують, це яскраво доводить згаданий текст.

Як хочеться часом побути самотньою,
у руки взять книгу і келих вина,
втекти від людей, заховатись між сотнями
і пити самотність. Пити до дна.

Спитати у неба, чи холодно зорям,
які в них турботи і як їм політ...
Та інколи думаєш (думаєш з болем):
людина й людина - ворожий то світ.

І знов серед люду, де нелюди люди,
де більше кусають, ще більше гризуть...
І хочеться кави, і знову в нікуди,
де люди (що нелюди) не доженуть.
(с)

Прочитала новелу - і просто найшло)
Цей гімн самотності з присвятою полям, написаний закоханим не у свою дружину чоловіком, по десяти рокам від останнього прочитання багато чого в мені зачепив. Навіть більше, ніж мені хотілося б.

Втекти б в засніжені поля...

В жизни каждого человека рано или поздно наступает момент, когда он просто не в силе выдержать суеты этой жизни и хочет сбежать от всего мира подальше. Бессмысленная череда "нужно", "нужно" и "нужно" просто преследует его. Именно в такой период жизни я и познакомилась с этой новеллой и - влюбилась навсегда. От серости и тусклости, от усталости люди убегают по-разному, а главный лирический герой выбрал одиночество и природу. И не прогадал. Они помогли ему разобраться в себе, принять правильные решения.

Не следует забывать, что новелла - яркий пример импрессионистической литературы и, чтобы понять, - ее нужно прочувствовать.

Было у меня такое подозрение, что автор "не мой" и после прочтения его «Сентиментальной истории» я убедилась в этом окончательно. Мне был не приятен тот способ, которым писатель захотел донести свои идеи. Мне было мерзко и противно – может, конечно, такова и была конечная цель, но я предпочла бы чтобы этой книги не было в моем читательском багаже.
История ведется от первого лица – молодой девушки Бьянки, которой всего семнадцать лет и она полна надежд про светлое будущее и любовь. Она уезжает из провинции в город в поисках некой «голубой дали» - неясного образа мечты про счастье и благополучие. И начиная с того, как подана эта история - у меня уже возник диссонанс: я должна была читать про то, как «я» постигаю премудрости в новом городе. Но это была не я! Это не мои мысли, не мои чувства, не моя манера поведения. Мне это новое «я» было абсолютно не приятно.
Бьянка приезжает в город, где ее знакомая устраивает ее на работу. Ее начальник – мужчина «чуть краше обезьяны» почти сразу начинает склонять девушку к интиму. Некая коллега журналистка постоянно щипает и высмеивает слова девушки. И в целом всё вокруг кажется серым, грязным и аморальным.
По сути, это история о том, как молодая и наивная девушка ищет любовь. Но в силу своего возможно не слишком хорошего воспитания или своей наивной юности соотносит любовь только с ее физическим аспектом. Вот ходит наша героиня, смотрит на мужиков и размышляет: «Дать или не дать, вот в чём вопрос!» Бьянка - девушка невинная и считала до приезда в город что ее девственность должна была быть подарком для любимого человека. Но в городе вокруг нее люди абсолютно лишены морального поведения – для них это чуть ли не ущербность какая-то.
Мечта про «голубые дали» постоянно тускнеет, и наша героиня набирается сарказма и язвительности. Она постепенно превращается в «сероглазую журналистку» - персонажа, который издевался над ней в первое время по приезду в город. Словно эта серость постепенно убивала любой цвет, повседневность уничтожала мечту.
Я еще смутно надеялась на то, что романтическая история с художником закончиться хорошо, но - счастливого финала не дождалась. Бьянка очень прагматично решает переспать с начальником но при этом еще и отомстить Чаргару - она отправляет ему записку, но когда тот прибегает к ней – она тыкает ему в лицо простыню испачканную кровью.
История с соседкой, которую избивает муж тоже вызывает лишь отвращение и непринятие. Бьянка не отвечает на отчаянные призывы о помощи, а утром просто переступает через труп убитой женщины. У нее есть проблемы поважнее – переспать-таки с кем то, а то эта ее девственность прям жить спокойно мешает. Это безразличие и цинизм просто ужасают.
Для меня это не сентиментальная история, а мерзкая, грязная и пошлая. В критических статьях я видела идеи, что автор на примере Бьянки хотел показать, как чистая и непорочная душа, становится желчной и язвительной под влиянием окружающего общества. Не могу с этим согласиться: главная героиня с самого начала была для меня отталкивающей. Она с пренебрежением говорит о своих односельчанах, о том, что они «темные и недалекие», но сама не проявляет каких-то проблесков интеллекта. Она критикует художника Чаргара за то, что он идет на поводу у системы и не проявляет свои идеи, не следует за своими мечтами, но при этом сама превращается с некое серое нечто – такую как все.
В украинской литературе уже постепенно сложился культ женщины – это что-то прекрасное, сильное, почти святое. И то какой создал писатель свою главную героиню мне было не приятно. Он словно покусился на что-то святое: хотя мог бы донести свои идеи не настолько гадким образом.

Три долі - не новий сюжет для української літератури. Власне, Марко Вовчок уже в 1860 році написала однойменну психологічну повість. Проте Ольга Юліанівна створює твір абсолютно нового спрямування. В цьому фрагменті (так авторка визначає жанр твору) вона розробляє питання фемінізму емансипації.
Три жінки, які живуть разом, як задумувала О. Кобилянська, символізують єдність трьох мистецтв: слова, музики та малярства.
Ганнуся (прототип - Августа Кохановська, подруга Ольги Кобилянської) - молода художниця, Артистка, що вважає себе улюбленицею долі. Примхлива, часто груба до своїх товаришок, ця самовпевнена дівчина вважає, що одруження та виконання жіночої роботи, материнство - то свідомий вибір, який можна зробити лиш тоді, коли це сприяє ще "щиріше віддаватися штуці".
Софія (прототип - Софія Окуневська-Морачевська, подруга Ольги Кобилянської, перший доктор медицини в колишній Австро-Угорщині) - музикантка, що має непросту долю (наречений утік, батько помер, мати хвора, в інвалідному кріслі). Цей образ найбільш любовно виписаний (літературознавці вважають, що саме таким і є вибір авторки).
Оповідь ведеться від імені Марти - простої дівчини, що мріє стати вчителькою і досягає цієї мети. Вона реалізує себе і в жіночому плані (традиційному, якому так протистоїть Ганнуся). Її щастя заслужене й тривке, бо вона сама - його коваль і берегиня.
Неоромантичний твір "Valse melanclolique" став маніфестом українського модернізму, у ньому по-новому, гостро постає проблема відповідальності митця за власний талант.

Спойлеры
Йдеться про еміграцію галицького селянства на Американський континент, у чому письменник вбачав трагедію народу. Коли такі талановиті і працьовиті люди покидають свій край, свою землю, то це трагедія цілого народу. Однак при всій трагедії твору, герої виявляють багатство і твердість душі, котрі вселяють віру у невмирущість людини праці. Образ “камінного хреста” у новелі стає символом того страшного тягару, який несло на своїх плечах селянство.
"Камінний хрест" – узагальнення багатьох життєвих спостережень, це образ – тип, у якому втілені риси й переживання багатьох емігрантів. Картина, коли Іван, запрягшись разом із конем, тягне навантажений віз, перетворюється на символ каторжної праці бідноти у буржуазному суспільстві. Образ Івана Дідуха доповнюється в оповіданні образами таких ж передчасно постарілих бідняків-жінки Катерини, старого Михайла та інших сусідів.
Іван Дідух залишає на полі, рясно политому його потом, пам'ятник по собі і своїй дружині. Йому ніби легше від того: не зникне безслідно, не розвіється, як лист по полю. Пам'ять про нього залишиться на рідній землі. Так камінний хрест переростає в образ-символ, що уособлює важку долю народу-трудівника. Він з вражаючою силою символізує пам'ятник тисячам українських селян, які так і не повернулись додому, засіваючи чужі землі своїми кістьми.
Стефаник надзвичайно переконливо переплітає трагедію Івана Дідуха з трагедією всього краю, який несе камінний хрест нестатків і відчаю. Поступово я зрозумів, у чому найголовніша сила образу Івана: в ньому втілений образ цілого народу, який прагне власним трудом заробити собі і своїй родині добробут. Селяни з відчаю шукали порятунку в еміграції. Чому ж тоді так багато болю і трагедії в рядках новели "Камінний хрест"? Тому, що це був тільки пошук порятунку, підсвідомі сподівання на краще життя. Знедолені емігранти знали, що вороття до минулого вже не буде, і з цієї хвилини рідна земля перетворилася на мачуху, бо не були її працьовиті сини господарями на ній. І тут мене вражає ще одна особливість задуму автора - показ взаємозречення. За соціальних обставин рідна земля не була годувальницею своїм дітям, і вони покидають її...