Людська істота, взагалі будь-яка людська істота, має неймовірно мізерні шанси бути там, де вона хоче, забувши про час і насолоджуючись моментом. І любити когось безмежно. Вибухаючи від пристрасті.
Такі шанси бувають, може, кілька разів у дитинстві. Та й то лише в тих, у кого воно є, те дитинство. Але потім, як часто дозволено нам дихати на повні груди? Скільки відпущено нам щирих емоцій, які змушують нас кричати на все горло й не соромитися цього? Скільки шансів ми отримуємо на благословення амнезією?
Пристрасть інфантильна. Вона банальна й наївна. Ми не вчимося пристрасті, вона виникає інстинктивно — і тому приголомшує нас. Перевертає. Несе потоком. Всі інші емоції належать землі, а пристрасть існує у всесвіті.
Ось чому пристрасть чогось варта: не тому, що вона щось нам дає, а тому, що вона змушує нас ризикувати. Заради нашої гідності. Заради можливості вразити інших, збурити їхні почуття, змусити їх хитати головами.