Маша, або Постфашизм

На сегодняшний день эту книгу прочитали человек 6 и все поставили самые высокие оценки. И ни одного отзыва.
Странно, да?
Однако это странно для тех, кто не читал.
Более эмоционально-тяжелой книги я еще не читала. Более правдивой книги я еще не читала.
А что самое страшное - что все это вполне может быть.
Стоит просто задуматься: "А что делает человека человеком?". По каким принципам мы отделяем людей от животных?
Имеющий руки-ноги-голову? Наличие души? Наличие эмоций? Наличие мышления?
Думаете, глупый вопрос?
Из толкового словаря русского языка:
"Люди - 1. Живые существа, обладающие мышлением, речью, способностью создавать орудия труда и использовать их в процессе общественного производства..."
Такое хрупкое и спорное определение, верно?

А теперь представьте, что однажды фашизм победил...

«Маша, або Постфашизм» — моторошна антиутопія.

Роман, який з перших сторінок обіллє вас крижаною водою.

Ярослав Мельник створив паралельну реальність, яка виглядає як перебільшення, але з кожною сторінкою стає все більш тривожною алегорією нашого світу.

Події роману розгортаються у майбутньому, де переміг фашизм. Справдилися всі хворі теорії про «вищу расу». І тепер в цьому світі існують «люди» та «людиноподібні тварини» (або їх ще називають сторами).

Для всіх вони не люди, а «істоти, схожі на людей». Їх принижують та знеособлюють. Вони «тварини», які живуть у хліві, виконують найважчу роботу, їх використовують у їжу.

Так триває століттями. І з часом, такий соціальний устрій став нормою. Щось на кшталт: «Це робив мій батько, мій дід, і дід мого діда»...

Головний герой – журналіст газети "Голос Рейху" Дмитро Огін– також жив за цими постулатами. Але одного дня, не очікувано для себе закохується в свою стору Машу.

Світ починає тріщати по швах – яке кохання може бути до тварини?!

Його світогляд, і сам устрій тоталітарного суспільства говорить, що це неможливо.

Проте думки про неправильність такого світу в якому вони живуть ніяк не полишають Дмитра.

І він в цих роздумах не один, є ціла група, яка поставила виклик системі.

Ці люди закликають переосмислити притаманний устрій, задуматися: Що робить нас людьми? Форма? Біологія? Чи те, що ми здатні до співчуття, розуміння, любові? Стори – нижчий «етап еволюції»? Чи їх такими зробили люди?

З даних закликів і починається боротьба невеликої групи людей проти планетарного устрою...

Фінал мене здивував. Відкритий, неясний, але даруючий крихту надії.

Це не просто роман — це попередження. Це дзеркало. Брудне, криве, страшне — але наше.

І хочу сподіватися, що людству вистачить клепки не йти в те Задзеркалля...

Книга важка, з бридкими моментами, «бадьорить» всі органи чуття та емоції. Але це антиутопія і вона має бути саме такою.

Отож, всім хто любить даний жанр – сміливо рекомендую до прочитання.

Здається це той випадок, коли спочатку ти працюєш на заліковку, а потім заліковка на тебе. Здобувши славу на романі "Далекий простір" можна далі посереднє випускати... Бо, як на мене, таке воно і є. Поцікавившись біографією автора я здивувався скільки йому років. Здивувався через те, що така зріла людина описує так посередньо зрілі сцени і так недбало прописує героїв. Піар всьому виною. Це саме той випадок.

Я люблю антиутопії і був в передчутті української антиутопії. На превеликий жаль - розчарування. Заяложену українську тему фашизму можна було розвинути значно цікавіше. А тут: вища раса - "люди", нижча раса - "стори". Читачам з багатою уявою краще не читати. Бо картини вимальовуються досить огидні. Розчленування людей, тобто сторів, поїдання вушок, пиття крові і т.д і т.п. Мене протягом всієї книги не полишало бажання її закинути, та все ж сподівався на якусь інтригу, на якусь цікаву зав'язку. Та все буденно. Життя в селі, ферми людей яких ріжуть як так і треба. Наче б то не вистачає тварин. До речі - де тварини? Чому на перший план вийшли люди-стори? Смачніші? ГИДОТА!!! Потім історія кохання власника і рабині, власника і тварини, власника і людини. Чи то скотолозтво, чи романтичне кохання. Розумійте як хочете. Як на мене - трохи хвора уява.

Коли то все читаєш, про випорожнення, багно, злягання, якісь невмілі порнографічні сцени - стає зрозумілим чому стоїть штамп - 18+. Що можна виділити з плюсів - то це тільки оформлення. Воно таке чудове, але заради оформлення я її не залишатиму в бібліотеці. Покладав надії, гадав буду і далі знайомитись з книгами автора, а тепер задумався чи варто. Неоднозначна книга яка викликає емоції. Дарма, що погані...

Якщо чесно, я не люблю антиутопї та будь-якого роду фантастичну літературу. Ця книга потрапила до мене випадково - завдяки книжковому сервісу Bookowina - фактично наосліп. Зазвичай, читати щось невідоме цікаво, але роман Ярослава Мельника не змусив мене полюбити жанр антиутопії. Спробую коротко пояснити чому:

- загравання з емоціями читача. Тобто автор спеціально продумував сюжет, описи, деталі книги, щоб вони шокували, дії окремих героїв викликали огиду та засудження. У більшості випадків це робилось без жодного завуальовування, грубо і по-примітивному. Наприклад, розписати в подробицях, як смакують м'ясо сторів (людей, яких перетворили на нижчу расу, фактично тварин) люди майбутнього: вушка, печінка, відрізана голова у мисці... Такі моменти викликали не зворушення, а бажання перелистати і почитати щось по суті.

- слабка чіткість прописаного сценарію. Ніби і ідея небанальна - у 3 тисячолітті Рейх остаточно переміг, більша частина людей насильно була перетворення на нижчу расу, а пізніше вироджена до тварин (сторів), яких використовують у господарстві та споживають у їжу. Але часто траплялись або ляпи, або моменти, коли автор сам собі суперечив. Наприклад, самка-стора з господарства головного героя народила дитину, яку відправили на м'ясокомбінат, оскільки не було потреби в розширенні робочої сили. А вже через певний час цю ж самку ведуть на злучку до породистого самця (ці банальні порівняння з коровами теж дратували упродовж книги), адже виявляється вже з'явилась потреба у розширенні робочої сили. Подібних неточностей в книгі достатньо.

- персонажі другого плану теж прописані грубо, вони або суто позитивні, або суто негативні - насправді так не буває. Добре, що хоч основних персонажів наділили суперечностями.

- підміна понять. У анотації книги мовиться, що автор розповідає історію "про нацистів та шалене кохання". Дійсно, головний герой ніби закохується у самку-стору. Та якщо розібратись реально, то мова йде скоріше про сексуальний потяг або щось подібне. Гола самка у розквіті сил, яка не вміє говорити та мислити повноцінно, поводить себе як тварина, злягається будь з ким і таке подібне... Це не об'єкт для кохання, вже не говорячи про єдність душ чи інші романтичні штуки.

Ідея автора була дуже проста - поставити людей у становище сучасних свійських тварин і показати усю жорстокість м'ясоїдства та їх утримання. Найцікавіше те, що подібні жорстокі ідеї зазвичай приходять у голові ніби найбільшим гуманістам. Дивують також коментарі про реалізм книги. Якщо включати логіку та виключати емоції, то людина ніколи не перетвориться на худобу, яку використовують на забій. Найпростіше пояснення - це тривалість життя та вік фізичної зрілості. Корова чи свиня виростають за півтора роки (спеціально погуглив) і живуть орієнтовно 10-15 років, а людина за цей час тільки досягає віку статевого дозрівання. До епохи рабства людство повернутись може, але перетворити людей у тварин - це вже ні.

І наостанок завершу позитивом. Шикарне оформлення підготувало Видавництво Старого Лева. Книгу приємно розглядати, до того ж структура оформлення розділів продумана дуже чітко і стильно. Але, на жаль, від цього зміст роману кращим не став.

Ярослава Мельника я люблю ще з часів "Далекого простору". Для мене саме він - одни з прикладів того, що є сильні, потужні та талановиті українські письменники. Мельник - щось середнє між Кінгом, Хакслі, Оруелом, але він - наш! А ще у Ярослава чудова українська мова, саме українська, без західних діалектів і т.д, власне мені його читати легко, і захоплююче.
"Маша" потрапила в руки випадково, і вже перший розділ шокував. Цю книгу читати важко і страшно, але відірватися теж не можливо. Фашизм знову прийшов до влади і переміг, а новостворені концлагеря з роками розділили людьску расу на 2 види - людей та сторів (тварин, що виглядають, як люди).
В чомусь і є доля правди, адже люди все більше своїми вчинками нагадують тварин, живуть інстинктами. Але хто і що те мірило, яке здатне зробити поділ?
Книга неймовірна, вона однозначно ще буде мною перечитана. А ще чекаю нових робіт Мельника.

Про цю книжку я багато чула. Здебільшого що це книга-шок, що її треба читати всім, що вона жорстка, що вона сильна, що вона в рейтингах, що… Багато всього в такому ж дусі і про неї і про автора. Зрозуміло, що коли з усіх боків так наполегливо поступає інформація про якусь книжку - важко стриматися. Я, не дивлячись на те, що зазвичай дуже стримано ставлюся до піару у книгочитанні і для мене не є аргументом: “Це бестселер” або “Це всім подобається”, взялася читати цю книжку. Бо тут, наче, не стільки піар, скільки відгуки були, враження, авторитетні думки. Принаймні я так себе втішала.

Я помилилася. Я лише зайвий раз переконалася, що не можна орієнтуватися у виборі на чужу думку. Що всілякі там переліки та рейтинги - це не для мене. Втім, я, звісно, не кажу, що книга погана. Мабуть, просто забагато очікувала. Але про все по порядку.

Безумовним плюсом даного видання є вкрай важлива тема. Це і всесвітня глобалізація із її наслідками. Це і створення ідеального суспільства. Це і штучність подібних прагнень. Це і людський гуманізм (от навіть не знаю, можливо, саме тут варто поставити це слово у лапки). Це і людська жорстокість у ставленні людей до тварин та/або один до одних. Це і суперечки навколо вегетаріанства, що тривають вже багато часу і кожен з таборів час від часу доходить до абсурдних заяв, звинувачуючи один одного.

Далі мені дуже сподобалося оформлення книжки. І сама обкладинка, і якісний папір, і оті чорні роздільники між главами, що призначені відтіняти жахи, що описуються у видані. Тут Видавництво Старого Лева - отримує мою найліпшу оцінку. Насправді дійсно є щось таке принадне у тому, аби тримати в руках якісне книжкове видання. (Аха, тут малесенький камінчик у бік електронних книжок).

Не можу визначитися, чи стало для мене плюсом чи навпаки, не сприймалася як належна структура самого тексту. Поділена на умовні дві частини. Де в одній була художня розповідь, а в іншій своєрідна “документальна” добірка тез та антитез сьогоденних дебатів вегетаріанців та їх супротивників. Слово в слово. В принципі, ось ця “документальна”, як я її назвала частина, мені читалася навіть краще, ніж художня. Далі поясню чому.

Під час читання мене переслідували образи з творчості Оруела та Уелса. Крім того, відчувається відвертий сарказм із натяками на певну сучасну країну. Кінцівка викликала відверту посмішку. Я їхала у маршрутці і побоювалася сміятися вголос. А в середині крутилася думка, йолки, можна ж було здогадатися! Тож, як видно з переліченого, шоку не було. Скоріше всю розповідь я сприймала як такий певний шарж. І воно вводило в дисонанс, адже читала я про книгу не таке. Вона мала бути іншою.

Що ж, власне, мене не влаштувало у цій книжці, що після прочитання я лишилася розчарованою? Це саме та художня частина. Від початку, до кінця. Штучна, натягнута, я не повірила жодному слову. Не в те саме велике кохання, про яке йдеться на обкладинці, ані у той світ, ані у те, що там прописане, ані у справжність головного героя. Його, їх всіх, героїв, нема. От взагалі ніяк. Вони несправжні. Їх мотивація прописана вкрай слабо. Адже ж, захоплива книжка, це коли повірив у реальність героя, а тут, на жаль, цього не сталося.

Тут мені з перших сторінок розповідають чим лапа відрізняється від руки, і воно не досягає бажаного ефекту. Я не жахаюся, а, починаю вважати, що автор тримає читача за дурня, якому треба показувати примітивні речі та все розжовувати. Уся важливість теми від такого авторського ставлення зводиться нанівець. Нівелюються усі досягнення, а всередині розпливається шалене розчарування. Адже я сподівалася на щось значно більше, змістовніше. І тоді постає питання, а заради чого воно писалося? Адже якщо читач - вегетаріанець, його не треба переконувати, що їсти м'ясо - то не гуманно. А якщо ні - автор читача ні в чому не переконав. Та “документальна” суперечка не має логічного вирішення. Два табори ніколи не дійдуть згоди. Художня складова - неправдоподібна. Не торкає емоційно, не викликає жахіття від того, що коїться. І, як наслідок - безсила.

У своїх відгуках я полюбляю вставляти авторські цитати. На жаль, читаючи цю книгу, я ні за що не зачепилася. Я не бачила того, чим би згодом схотілося поділитися.

Тож, не можу не погодитися із автором, що ми маємо доводити, що ми люди, в самому глобальному сенсі цього слова, кожного дня, у ставлення один до одного, у ставленні до тварин, до світу, в якому ми живемо...

Але автор, на мою думку, у своєму творі цього читачу не довів.

Книга Ярослава Мельника не относится к особо ярким экземплярам жанра антиутопии. Вложенный глубокий смысл о человечности и гуманизме пронизывает каждую страницу, демонстрируя нам ту реальность, в которой пребываем ныне и мы с вами. Грех Адама не прошел бесследно. Люди чувствуют себя богами, всезнающими, дарующими самим себе права распоряжаться чужими жизнями, устройством государства и самой природой. Описываемая эпоха неогуманизма являет нам картину воплощения идеи «сверхчеловека» Ницше. «Нижняя» раса создается искусно, подпадает под категорию животного мира, в котором человек ощущает свое величие. Легко оправдать себя тем, что так устроено испокон веков, когда для выживания и продолжения собственного рода отнимается животная жизнь, после употребляется в пищу, а из остатков непригодных для желудков всегда можно побаловать себя незначительными безделушками – такими как шкура под ногами у жаркого камина. Каждый организм занимает свое особое место в пищевой цепочке, так же, как и человек. Автор наглядно демонстрирует то, как один может использовать другого, прикрываясь великими идеалами о свободе, человеческих правах, отсутствием рабства. Усиленная идея в книге обретает поистине ужасные масштабы. Люди поедают людей, держат их в хлевах, как последнюю скотину, которая покорно дожидается времени, когда ее поведут на убой. Человекоподобное животное совсем как мы – ходит на двух ногах, имеет то же строение тела, половые признаки, способность испытывать эмоции даже тогда, когда не понимает, что они значат или чем вызваны. Хочется сказать, что наличие мыслящего элемента где-то под черепной коробкой, не делает ни вас, ни меня человеком в том смысле, в котором нас пытается убедить господин Мельник. Человек становится таковым не благодаря языку или способностью решать неразрешимые задачи. Первое, что отличает нас от животных – наличие сострадания к тому, что окружает нас. Не слепого, навязанного кем-то, а тем личностным, что исходит из самых глубин. Роман показывает, как легко потеряться среди свода бесконечных правил и политической пропаганды, тогда как настоящее рождается где-то между непониманием и прямого взгляда в глаза. Главный герой Дмитрий, прожив большую часть своей жизни в условиях принятым обществом, приходит к выводу о том, что никогда не был счастлив, имея семью, любимую работу и хозяйство в виде человекоподобных животных. Жена становится далекой, а сын и вовсе ни во что не ставит отца, хотя, казалось бы, они – «высшая» раса, говорящая друг с другом на одном языке, обладающая сознанием, чтобы выносить оценку по тому, или иному вопросу. Но они не пользуются тем, что заложено у них от природы, отдаляются друг от друга, ведомые лишь тем, чтобы ничем не выделяться, никуда не вмешиваться, жить в своем маленьком скучном и замкнутом мире, где доблесть и правдивость, скорее, считаются пороком. Дмитрий напоминает взбунтовавшегося Адама, вернувшегося к истокам своего естества, скинув с себя одежи, решаясь на полное разрушение былых устоев для того, чтобы понять, какой неправильной была жизнь все это время. Стор – книжное название животных, которые выглядят совсем как люди, которых сдают на мясокомбинат, а после употребляются внутрь за очередным застольем, или семейным ужином. Автор пытается найти границу человечности и гуманизма, которую так легко переступить, порой даже не замечая. Есть о чем задуматься прежде, чем выносить приговор другому. Ведь неизвестно, может, вас уже тоже записали в сторы, считая, что прав на существование среди людей вы не заслужили. Однозначного ответа книга не дает, лишь подталкивает к очередным измышлениям на извечную философскую тему – «что значит быть человеком?». Роман Ярослава Мельника заслуживает того, чтобы быть прочитанным. Но есть единственное «но», которое немного портит впечатление от написанного. Недостаточно красок в описании каннибализма. Все как-то скудно и немного суховато, а местами слишком уж просто в том самом смысле, когда недостаточно. Нет той глубины, которая не помешала бы в том, о чем делится с нами автор. В любом случае, мнение субъективное. Читайте и решайте сами, насколько ценно данное произведение не только для украинской литературной мысли, но и для места в сердцах читателей.
Моя оценка 8/10.

Антиутопія - один з улюблених жанрів ХХІ століття. Людям сподобалось приголомшуватись жорстокістю, незрозумілістю життя, яке буде через декілька тисячоліть. Але в першій відомій мені українській антиутопії все трохи по-іншому: автор поєднав тваринно жорстоке майбутнє з сучасністю, дав змогу зрозуміти, що нелюдяність...вона поруч.
Роман динамічний, оповідь від першої особи - журналіста газети "Голос Рейха", Дмитра Огіна, який подібно Гаю Монтегу віддано служить державі, в той час відчуваючи природну відразу до ідеї. Рейх - планетарна держава, де люди в абсолютній рівності і свободі існують завдяки сторам - нащадкам нижчої раси. В сторів стерлись будь-які людські якості, вони обслуговувальна маса, тварини. Їх використовують, здають на м'ясокомбінат, рубають та їдять (тут також варто нагадати про 18+). Серед запахів бруду та крові виникає кохання. Головний герой та його стора Маша. Обоє відчувають це дивне і заборонене для них почуття. Здіймається хвиля протесту - за багато століть висловлюється думка, що стори - люди, відповідно супільство, що вважає себе непорочним і безжалісно користується ними - людожери і нелюди. Боячись бути ув'язненим, Діма зі своєю подругою тікає, полишаючи дружину і сина. Зовсім голі вони долають важкий шлях до табору Дормана, де сторів перевиховують, навчають людському життю.
На останніх сторінках автор вражає зовсім несподіваною розв'язкою, і це, напевно, та частина сюжету (так, саме сюжету, а не філософських роздумів, що поміщені між розділами у вигляді газетних статей), яка заслуговує найбільшої уваги. Дуальність, дві паралелі Теперішнього і Майбутнього, що з'єднуються в точці, один кордон, один вибір існування. Що має на увазі автор? Не треба чекати тисячоліть для втілення жахіття в реальність? Безсовісність, як лейтмотив промов гуманістів майбутнього, стукає сучасній людині у скроню зсередини.
Навряд чи треба розуміти роман як маніфест вегетаріанця, хоча не можна не погодитись, що людська тваринна жорстокість починається з відрубування голови курці.
Я не поціновувач казкових декорацій в антиутопіях, саме тому найкраща для мене частина - роздуми, викладені як газетні статті, ось, наприклад:

Ще одна антиутопія, яка, на мою думку, нічим незгірше за "must read" цього жанру. Це одна з найкращих книжок, прочитаних мною із сучасної української літератури. Ярослав Мельник новий автор для мене, та я жодного разу не пожалів, що познайомився із його творчістю. Ця книга світового масштабу, саме така література повинна представляти Україну. Не дарма "Маша, або постфашизм" була номінована на книгу року за версією ВВС-Україна 2016. Шокуючий твір, один із не багатьох, який просто заганяє у так званий "ступор". Я все ще у роздумах над сюжетом книги і ніяк не можу визначити, що було правильним , а що ні. Звичайно ж рекомендую читати всім (як і кожну антиутопію, яку читав), до того ж це наш автор, таких у нас, на жаль, одиниці. Окремо б хотілося відзначити саме видання книги. Це була перша книга ВСЛ у моїй бібліотеці, і вона надзвичайна. Велике дякую видавництву Старого Лева за таке неймовірне оформлення і друк, ви круті!

+ низка актуальних філософських запитань, які ставить автор перед своїм читачем: Чи можна ідентифікувати істоту як людину, якщо брати до уваги лише зовнішні фактори (в тому числі і схожість внутрішніх органів) ?; І взагалі, що таке людина, яке визначення їй ми можемо дати ? На основі чого відрізняти людину від тварини?; Чому ми, люди, думаємо, що тварини забувають з часом про біль, який ми їй завдаємо (б'ємо, забираємо їхніх дитинчат…); Чи гуманно їсти м'ясо? Що сильніше/істотніше: здоровий глузд чи безумство почуттів?; Чи є правда правдою, а моральність моральністю тільки тому, що так прийнято, що так думають впродовж довгого часу?; Що таке свобода і що таке цензура, а також, чи можлива свобода без рамок, чи не перетворюється вона в такому випадку на хаос, чи не стає злом?; Яка кінцева мета всього людства? Чого чи куди ми прагнемо в підсумку?; Якщо буде можливо досягнути мрії – створити суспільство загальної рівності, – то чи буде важливою ціна, яку ми за це заплатимо?

+ автор не нав'язує своїх переконань, у книзі однаково добре представлені аргументи обидвох сторін протистояння, ніяких повчань чи моралізаторства, ніякого засудження, кожен може зробити власні висновки.

+ акцент на важливості мови (тут відчувається паралель/зв'язок із «1984» Орвелла (новомова): спеціальні служби Рейха стежать за правильним ужитком слів. Мова як основа світосприйняття – все залежить від того як ти висловлюєшся (не нижча раса людей, а стори, і тоді не людожерство, а поїдання м'яса стора…).

+ добре показані людські недоліки, такі як відмова брати на себе відповідальність за те, що відбувається навколо, бажання, щоб вибір зробив за тебе хтось інший, щоб хтось сказав, що і як робити, бо «вибір – це така мука».

+ більшість написаного викликає сильний емоційний відгук. Ви можете погоджуватися чи заперечувати щойно прочитане, воно може подобатися чи викликати огиду, але не може залишити вас байдужим, не може не змусити рефлексувати над головними ідеями роману.

+ антиутопія, в основі якої псевдодемократія (диктатура, яка маскується під демократію): позірна свобода слова, думки, пера. Людьми керують не силою, а хитрощами, змушуючи їх в усьому сумніватися. Але, коли виникає найменша загроза – система починає захищати себе агресивніше.

+ сюжет цікавий і динамічний

+ стильне оформлення книги. Спочатку думала, що книжка буде мати неприємний запах, бо використано багато чорної фарби (був схожий досвід – боліла голова), але ні, запах швидко вивітрився.

- роман доволі шокуючий (в тому числі й фізіологічними описами) і не потребує детальної еротичної сцена наприкінці (як на мій смак)