Червоні Хащі

Не так просто отыскать смысл жизни, когда сама жизнь давно осталась в прошлом, а дом престарелых - всего лишь место, где домыкивают последние дни никому не нужные старики.
Главный рассказчик переселяется в приют в канун Нового года. Богдан Васильевич Ковтун - бывший учитель математики, жена его тоже была учительницей, но умерла. Сын с невесткой выехал в Израиль. Богдан Васильевич болеет, теряет вес, а хуже всего - забывает о действительности, переносясь мыслями в прошлое. Склероз вынудил старика продать дом, который мог дважды сгореть за одну неделю из-за забывчивости хозяина выключать плиту.
Встретить Новый год среди чужих престарелых людей - не лучший вариант праздника. Говорят, как Новый год встретишь, так его и проведешь... Прочитав пару-тройку глав, мы понимаем, что прожить этот год будет непросто не только потому, что пришло постановление о закрытии учреждения...
Дотянуть бы до лета, до Чемпионата мира по футболу. Посмотреть игру "наших" - заветная мечта Валерия Петровича Андоненко, которого в доме престарелых все зовут Йосип Старенький. В этом месте у каждого клички, настоящих имен не знают или не помнят...
Главные герои романа Фоззи - забытые и отслужившие старики (как отслуживают свой век вещи, превращаясь в ненужную рухлядь). Они пытаются вести беседы, организовывать маленькие праздники (случилась даже свадьба!), рады любой экскурсии, но отыскать смысл дальнейшего существования сложно. Потому и ставят целью то, что еще может случиться, только бы дожить...
Очень грустная книга, хотя героями можно гордиться - они не сдаются, у них просто отказывают износившиеся моторы.

«Урешті-решт, що нам тут іще лишалося, як не промовляти дурню за дурнею і мріяти про щось хороше? На що ще від нас очікує цей світ?»

Мені аж не віриться, що цю книгу написав Фоззі. Так, так, той самий наш Фоззі, якого полюбила ще за часів «Галопом по Європам». До речі, свій твір він присвятив Ігорю Пелиху, її ведучому, якого, на превеликий жаль, уже немає з нами.
Не віриться не тому, що я сумніваюся в талантах Олександра, як раз таки навпаки. Просто «Червоні Хащі» книга про старість. А до старості нашому Фоззі ще далеко. Але як же він красиво описав почуття і внутрішній світ старих людей! Як тонко змалював грань між старістю і божевіллям.

«Червоні Хащі» - це будинок престарілих. Відправляючись туди добровільно, Богдан Васильович уявляв собі милу і пасторальну картинку затишного будиночку зі світлими кімнатами, з добродушним персоналом і літніми привітними сусідами.
Насправді на колишнього вчителя і справжнього інтелігента чекала така буденна, майже радянська, реальність, що він навіть не думав.
Стара, майже розвалена будівля, скрипучі ліжка, смердючі ванні кімнати, хитроопа завідуюча, та ще й сусіди, один імпозантнійший за іншого.

Важко було тихому і спокійному інтелігенту призвичаїтися до цього всього. Несмачна їжа, недбалий персонал, мати і шум навкруги, неспокійні ночі і ще більш метушливі дні. Але минали тижні, і він і сам не зрозумів, як усе це стало частиною його життя. Як він став потрібен цим людям, а вони йому.
І галасливому Йосипу, що надоїв уже всім своїм галасом і втручанням куди треба, а особливо, куди ні. І спокійному, але полюбляючому міцне слівце, Журбі, і тихому Рибі, у якого, виявляється, є безцінна таємниця. І навіть Бродязі, найкращому із псів.

Читається легко, а от сприймається важко. Тому що вдаряє по наболілому. Проста життєва філософія хоч і складається в пазл, але він такий, знаєте, безкінечний. Його складати і складати. Якась тут є пересторога: «Зупиніться! Схаменіться!»
Навіть вічніть не триває довго. А особливо життя.

Перевод.

«В конце концов, что нам тут еще оставалось, как не говорить ерунду за ерундой и мечтать о чём-то хорошем? На что еще ожидает от нас этот мир?»

Мне даже не верится, что эту книгу написал Фоззи. Да, да, тот самый наш Фоззи, которого полюбила еще во времена «Галопом по Европам». Кстати, своё произведение он посвятил Игорю Пелыху, её ведущему, которого, к большому сожалению, уже нет с нами.
Не верится не потому, что я сомневаюсь в талантах Александра, как раз таки наоборот. Просто «Красные Хащи» книга о старости. А до старости нашем Фоззи ещё далеко. Но как же он красиво описал чувства и внутренний мир старых людей! Как тонко обрисовал грань между старостью и безумием.

«Красные Хащи» - это дом престарелых. Отправляясь туда добровольно, Богдан Васильевич представлял себе милую и пасторальную картинку уютного домика со светлыми комнатами, с добродушным персоналом и пожилыми приветливыми соседями.
На самом деле на бывшего учителя и настоящего интеллигента ждала такая обыденная, почти советская, реальность, что он даже не думал.
Старое, почти развалившееся здание, скрипучие кровати, вонючие ванные комнаты, хитроопа заведующая, да еще и соседи, один импозантнее другого.

Трудно было тихому и спокойному интеллигенту привыкнуть к этому всему. Невкусная еда, небрежный персонал. Вокруг шум, беспокойные ночи и еще более суматошные дни. Но шли недели, и он и сам не понял, как всё это стало частью его жизни. Как он стал нужен этим людям, а они ему.
И шумном Иосифу, что, надоел уже всем своим шумом и вмешательством куда надо, а особенно, куда не надо. И спокойному, но любящему крепкое словцо, Журби, и тихому Рыбе, у которого, оказывается, есть бесценная тайна. И даже Бродяге, самому лучшему из псов.

Читается легко, а вот воспринимается тяжело. Потому что бьёт по больному. Простая жизненная философия хоть и складывается в пазл, но он такой, знаете, бесконечный. Его составлять и составлять. Какое-то здесь есть предостережение: «Остановитесь! Одумайтесь!»
Даже вечность не длится долго. А особенно жизнь.

Я слишком многого ждала, гораздо большего желала от данного произведения. Что в аннотации, что в рецензиях эта история описывается так, будто бы автор смог рассказать всё, что нужно и даже больше о подымаемой теме. Я же ничего не нашла для себя в этой книге. Последние 20 телефонных страниц я читала несколько часов. Она ни в какую не хотела мне даваться. Я уже и не вспомню с какой такой книгой я настолько от души прокрастинировала в последний раз.
Повествование ведётся от имени пожилого мужчины, Богда Ковтуна. Он вдовец и решает провести остаток своей жизни в доме престарелых, поскольку самостоятельно уже не справляется: забыл на огне картошку и чуть не спалил весь дом. Он продаёт своё жилище семье каких-то Дурслей, которые первым же делом спиливают ёлку во дворе, которую былые хозяева сами же посадили сами же лелеяли. Параллельно ведутся размышления героя о том, что многого в этой жизни он не доделал и как-то сие есть печально.
Когда Ковтун приезжает в дом престарелых мы видим обычные реалии, которые нам противопоставляются розовым фантазиям самого мужчины. Ну и где-то в этом месте мой интерес пошёл на спад, поскольку основная идея произведения - один дед, бывший зек, который из-за своей извечной болтовни является центром компании, своего рода единственным экстравертом в окружении интровертов. Он носит в себе отчаянную мысль дожить до чемпионата между Украиной и чёрт его знает кем ещё и парит по этому поводу всем мозг. Вот и всё.
Я не люблю футбол и не ищу компании людей, имеющих абсолютно противоположное мнение на этот счёт, так как мне с ними скучно и не о чём беседовать. Так и здесь, из-за моих личных вкусов я не сумела проникнуться идеей книги. Мне всё казалось не интересным и блеклым. Ну да, сильно много чего яркого и насыщенного происходит в жизни старцев? Да нет. Но разве не читала я аннотации? А вы про неё не забыли? Где то всё? Да, были рассуждения о жизни и смерти, но они мне показались лишёнными души, бестелесными призраками, голосами, что я смутно слышу за толстою стеной. Ни одно из происходящих событий не вызвало отклика во мне или же какого-либо сполоха в сознании. Люди просто тяжко бродили туда-сюда. Кто-то обоссался, кто-то о наркоте решил помечтать, кому-то только бы пузыря водки, у других галлюцинации. Ну да, всё обыденно и реально, но мне не хватило чуткости слов. Не хватает им остроты. Можно ведь и стол так описать, чтобы человек расплакался!
Речь Йосипа, того самого заводилы, было кстати тяжеловато читать. Я коверкала её так, будто на узбекском пытаюсь читать, ей-богу. Не работает мой мозг так, шобы в украинском тексте адекватно читать русский, но в нашей "транскрипции".

Є кілька тем у літературі, які завжди мене емоційно "тримають". Серед них - самотня старість.

Фоззі порушує саме цю тему в книзі із загадковою назвою "Червоні Хащі". На думку чомусь спадають канадські "Зелені Дахи", проте сюжет української книги значно менш оптимістичний.

Самотні люди опиняються в одному з будинків для старих, і їхнє життя постає перед читачем через призму сприйняття Богдана Васильовича, який обрав саме цей "сімейний" заклад, керуючись співвідношенням ціна/якість.

Для нього це злам усього, до чого він звик. На зміну самотньому мешканню у власному будинку приходить вимушене пристосування до співжиття з іншими старими, часто дивними на перший погляд.

Що далі просувається сюжет, то все більше дивує, наскільки насправді поверхово ми сприймаємо тих, хто поруч. Не такі вже прості й однозначні ні Риба, ні Журба, а особливо - Йосип.

Власне, усі, хто зібрався під дахом будинку для старих, - люди глибоко нещасні, мають власні таємниці і - часто - родичів, яким вони, ці старі, абсолютно байдужі.

Важка тема, чудова книга. Респект автору!

Фоззі. «Червоні Хащі»

Вже кілька днів обдумую свої враження від книги Фоззі «Червоні хащі», вибач, хештег #щочитаютьбібліотекарі, за запізнення.
Автор взяв таку болючу і складну тему – таку як життя у притулку для літніх людей. Та не просто взяв, а безжально занурив нас разом з ГГ Богданом Васильовичем у саму типову яму безнадії і смиренності.
Так склалося життя, нібито і непогано, і правильно прожите, що опинився наш дядько у Будинку літніх. З уявлення пасторального будиночку у затишному лісочку – майже нічого не лишилося. Тісні палати, несмачна їжа, утиски з боку адміністрації – ось це очікувало нашого інтелігента та вчителя.
Та ось зі споду реальності, тобто калюжі із брудною водою вражень починає вимальовуватися небо (пам’ятаймо цей вислів про калюжі та зірки). Спочатку однопалатовець Йосип, що до болю нагадує героя, якого грає Джек Ніколсон у фільмі «Над зозулиним гніздом», буквально виштовхує ГГ на поверхню життя, ніби давши кисень потопаючому. Потім ГГ помічає навкруги людей, життя, що вирує, як кажуть всюди (згадаймо картину «Всюди життя» Миколи Ярошенка). І врешті, сам герой змінює своє ставлення до інших, до долі, до себе.
Починаються пригоди – великі і малі, враження, прихильності, вболівання за інших, і звичайно, спогади про прожите життя кожного з героїв. І вже немає поганих і добрих, тиранів та жертв тиранії.
Так, ось непомітно, без поспіху, проте дуже доречно і з гумором автор малює красиву картину філософії життя, де одвічні цінності перемагають з переконливим рахунком. Перемагають саму смерть.
Ось такі враження.
P.S. Книга зайшла легко та із задоволенням, мабуть старію… Дякую, Олександр «Фоззі» Сидоренко!