Рецензия на книгу
Червоні Хащі
Фоззі
Аноним21 мая 2020 г.На межі
«Урешті-решт, що нам тут іще лишалося, як не промовляти дурню за дурнею і мріяти про щось хороше? На що ще від нас очікує цей світ?»
Мені аж не віриться, що цю книгу написав Фоззі. Так, так, той самий наш Фоззі, якого полюбила ще за часів «Галопом по Європам». До речі, свій твір він присвятив Ігорю Пелиху, її ведучому, якого, на превеликий жаль, уже немає з нами.
Не віриться не тому, що я сумніваюся в талантах Олександра, як раз таки навпаки. Просто «Червоні Хащі» книга про старість. А до старості нашому Фоззі ще далеко. Але як же він красиво описав почуття і внутрішній світ старих людей! Як тонко змалював грань між старістю і божевіллям.«Червоні Хащі» - це будинок престарілих. Відправляючись туди добровільно, Богдан Васильович уявляв собі милу і пасторальну картинку затишного будиночку зі світлими кімнатами, з добродушним персоналом і літніми привітними сусідами.
Насправді на колишнього вчителя і справжнього інтелігента чекала така буденна, майже радянська, реальність, що він навіть не думав.
Стара, майже розвалена будівля, скрипучі ліжка, смердючі ванні кімнати, хитроопа завідуюча, та ще й сусіди, один імпозантнійший за іншого.Важко було тихому і спокійному інтелігенту призвичаїтися до цього всього. Несмачна їжа, недбалий персонал, мати і шум навкруги, неспокійні ночі і ще більш метушливі дні. Але минали тижні, і він і сам не зрозумів, як усе це стало частиною його життя. Як він став потрібен цим людям, а вони йому.
І галасливому Йосипу, що надоїв уже всім своїм галасом і втручанням куди треба, а особливо, куди ні. І спокійному, але полюбляючому міцне слівце, Журбі, і тихому Рибі, у якого, виявляється, є безцінна таємниця. І навіть Бродязі, найкращому із псів.Читається легко, а от сприймається важко. Тому що вдаряє по наболілому. Проста життєва філософія хоч і складається в пазл, але він такий, знаєте, безкінечний. Його складати і складати. Якась тут є пересторога: «Зупиніться! Схаменіться!»
Навіть вічніть не триває довго. А особливо життя.«В конце концов, что нам тут еще оставалось, как не говорить ерунду за ерундой и мечтать о чём-то хорошем? На что еще ожидает от нас этот мир?»
Мне даже не верится, что эту книгу написал Фоззи. Да, да, тот самый наш Фоззи, которого полюбила еще во времена «Галопом по Европам». Кстати, своё произведение он посвятил Игорю Пелыху, её ведущему, которого, к большому сожалению, уже нет с нами.
Не верится не потому, что я сомневаюсь в талантах Александра, как раз таки наоборот. Просто «Красные Хащи» книга о старости. А до старости нашем Фоззи ещё далеко. Но как же он красиво описал чувства и внутренний мир старых людей! Как тонко обрисовал грань между старостью и безумием.«Красные Хащи» - это дом престарелых. Отправляясь туда добровольно, Богдан Васильевич представлял себе милую и пасторальную картинку уютного домика со светлыми комнатами, с добродушным персоналом и пожилыми приветливыми соседями.
На самом деле на бывшего учителя и настоящего интеллигента ждала такая обыденная, почти советская, реальность, что он даже не думал.
Старое, почти развалившееся здание, скрипучие кровати, вонючие ванные комнаты, хитроопа заведующая, да еще и соседи, один импозантнее другого.Трудно было тихому и спокойному интеллигенту привыкнуть к этому всему. Невкусная еда, небрежный персонал. Вокруг шум, беспокойные ночи и еще более суматошные дни. Но шли недели, и он и сам не понял, как всё это стало частью его жизни. Как он стал нужен этим людям, а они ему.
И шумном Иосифу, что, надоел уже всем своим шумом и вмешательством куда надо, а особенно, куда не надо. И спокойному, но любящему крепкое словцо, Журби, и тихому Рыбе, у которого, оказывается, есть бесценная тайна. И даже Бродяге, самому лучшему из псов.Читается легко, а вот воспринимается тяжело. Потому что бьёт по больному. Простая жизненная философия хоть и складывается в пазл, но он такой, знаете, бесконечный. Его составлять и составлять. Какое-то здесь есть предостережение: «Остановитесь! Одумайтесь!»
Даже вечность не длится долго. А особенно жизнь.60405
