Червоні Хащі

Лопату лишили, після чого ми вирушили в напрямку сараю, потрохи переводячи розмову з теми покійного до того, що буде на вечерю, бо ніщо так не сприяє появі апетиту, як похорон на свіжому повітрі та поминки без закуски.

«І ще вам скажу — вже зі свого досвіду: Йосип був шульга, а це завжди особливі люди. У мене в школі кілька було, й усі — незвичні. За совітів їх усіх перевчали, бо зброю робили під праворуких, тому таких дітей ламали через коліно, щоб і писали правою, і все робили. Та вони були особливі… Як Йосип».

Та всі присутні знали з власного життєвого досвіду, що людина без документів приречена: наша держава, хай би як вона називалася, забивала цвяхи, які стирчать, і бозна-скільки часу й сил піде на те, щоби довести, хто ти і звідки.

Так буває, як полагодиш щось у хаті, якусь дрібничку, про яку постійно забував, — і відразу всі негаразди не те щоби тікають, але на деякий час зникають, — зовсім як злий пес, який іде спати до своєї буди.

От мене це "дають" завжди лютило. Дають по пиці чи у борг, а пенсію - видають. Так само як аванс на роботі не дають, а сплачують, і хліб у сільмазі продають, а не дають зранку у четвер! З цих людей Радянський Союз виходив занадто повільно, застрягаючи у вузьких мізках.

Наступного ранку до нас приїхало телебачення. Молода зубата дівка сказала, що треба зняти сюжет про пожежу, і попросила посадити ветеранів на згарище і зробити так, аби вони плакали.
«Зараз ти в мене заплачеш!» — наверещала на неї Зінка і прогнала, хоча наші були не проти. Телевізійники познімали там щось через паркан і дриснули, а що з того сюжету вийшло — не знаю: нам тепер дивитися можна було тільки в небо…

Я лишився позаду, посунувся спиною до батареї, попхав ближче до вікна майонезні баночки, з яких кволо стирчала зелена цибуля, налив собі чаю і до ночі сидів біля підвіконня, бездумно дивлячись на екран, де чужі люди проводжали останній рік, який я прожив як людина.

"Хорошим людям уходить не больно"

".....І так мені добре тут думалося, так гладко лилися думки, що я пошкодував, що не взяв зошита, щоби записатии кілька ідей. Ковтаючи холодний час, я блукав у минулому, часом визираючи звідти, щоби щось відповісти на запитання сусідів. А потому з насолодою занурювався у свої думки й літав над нашим селом, пригадуючи все хороше, що колись сталося зі мною.»

«Поклавши голову на долоні, я не втручався в їхню перепалку і думав: А дійсно, чого ми так боїмося тієї смерті? Усе одно все найкраще лишилося позаду. Он послухати Йосипові спогади про Крим після війни та і своє пригадати – ми ж нічого хорошого в цій клятій незрозумілій сучасності не знаходимо. Дійсно, що я пропущу? Ще один день народження внучки? А воно їй треба? Вона хоча би знає, коли я народився?"

«Урешті-решт, що нам тут іще лишалося, як не промовляти дурню за дурнею і мріяти про щось хороше? На що ще від нас очікує цей світ?»

Тарілки подали не пластикові, а справжні, з глини, і розписані так яскраво, що будь-який іноземець, напевно, захотів би купити таку собі на добру згадку. Не повірите, але я раптом відчув, що дуже заскучив за нормальним посудом, по якому можна стукати справжньою залізною ложкою. От тобі й зайвий доказ того, що прості речі, до яких ти звик за життя, є певною гарантією щастя.

• Ну, щось болить?
• Душа..  За Україну.