Зірка для тебе

Якщо ти собі життя не давав, то чи маєш право його в себе забирати?

Я не знаю, за чим я плачу —
Чи за тим, що життя — незряче,
Чи за тим, що прозріння — сліпуче.
Тільки біль, як завжди, неминучий.

Інколи люди допомагають одне одному просто так

Той хто навчиться любити інших, отримує серце

Боляче-це коли ти зовсім сам

У кожного, напевно, є таке місце, де складається важливе-неважливе. Добре, коли то кімната якась, а не закуток у серці

[...] ніколи не пізно повернутися до себе справжньої, навіть коли тобі кажуть, що твій потяг давно пішов і ти спізнилася. Бо добратися до пункту призначення можна й іншим способом.

Стоїш перед вибором — то вибирай.
Голгофу чи зраду?
Пекло чи рай?
І скільки очей не заплющуй,
а совість — вона всюдисуща.

Материнська любов ніколи не зраджує, вона просто Є і тримає на своїх тендітних руках весь світ.

Слово не тільки вбиває, воно й воскрешає

Але людське життя не складається, на жаль чи на щастя, з того "якби", бо воно- навіть не перехрестя доріг, інколи то-звичайнісіньке болото

У кожного, напевне, є таке місце, де складується важливо-неважливе. Добре, коли то кімната якась, а не закуток у серці

Ех, життя, Зоряно, -то стерво, а не швидкісна автострада, як ти любиш казати. Хоча... -  Лєрка сумно посміхається. - Автострада також стерво.

Синій вітре, прийми мою сповідь.
Я думками на хрест розіп’ята.
Дай же, вітре, свою прохолоду
на запечені рани-стигмати.

Дай відчути — ми все-таки рідні.
Нас в дитинстві гойдали зірки.
Тільки, вітре, ти вільний, вільний!
А мене розіп’яли думки.

Ілюзія відчинених дверей…
Металобрухт бажань — межа свавілля.
Іди собі тихенько до людей.
У них спитай, чи вільно, чи не вільно?

Куди потягнеш змучених коней?
Якої пошукаєш переправи?
Ілюзія
відчинених
дверей!!!
О, небо!
Мабуть, ти лиш знаєш правду!

Забери від мене свій погляд
ти, пронизлива жінко у чорному.
Ти сидиш навпроти, як совість,
зазираєш у мою душу.
А там — звалище, згарище, полум’я
від бажань, що ніяк не сповняться,
від аварій, уламків замків —
вітер деколи попіл ворушить.

Перебираю роки, як намисто.
На вісь буття нанизувались дні,
Коли ще сонце сяяло так чисто,
Коли все було цілісне в мені.
Я — всенький світ, а світ — моя частина:
Барвистий, радісний, розкішно молодий.
Яка щаслива я була дитиною!
Чому тепер той світ такий малий?