Зірка для тебе

Тож, виходить, коли ти наче все маєш і враз в один момент втрачаєш безповоротно і назавжди, то це не означає кончину? Бо обов’язково знайдеться хтось, хто прикриє собою, не соломинку кине у вирву, а подасть руку.

А небо — високе.
Воно собі небо та й небо.
Високе і чисте.
Стоїть і нікуди не йде.

І ластівки бистрі,
і хмари, і білі лелеки
літають у ньому.
А небо завжди голубе.

І я знаю напевне: буває щось набагато гірше, аніж втрата батьків чи незнання — хто ти. Бабуня Ніна каже, що то — втрата гідності.

Хату не збудуєш на крихкому ґрунті, не зліпиш із соломи чи очерету, від вітру впаде чи від чужого натужного дихання. І хату не збудуєш без тепла.

На убогих розумом, як відомо, не ображаються.

Знаєш, старі люблять побазікати, бо думають, що прожили стільки і бачили таке, що молодим надолужувати і надолужувати. Та старі забувають одну дивну річ: майже всі люди вчаться лишень на власних помилках, скільки б не розповідали нам пізнавально-виховних історій і старші, і мудріші.

Дитячий будинок - то соломинка для тих, кого майже втопили.

Відповіді зазвичай на поверхні. І ви їх знайдете, або вони вас самі відшукають, коли прийде пора.

Щоб потрапити в пекло, ключі не потрібні.

— Ти мене кохаєш?
— А хіба про таке запитують? Таке відчувають.

Усередині дитини жила любов, як сонячне проміння посеред найтемнішої ночі.

А ти так далеко…
Ти так відчайдушно далеко!
Тобі в тихий вечір
Про мене не скаже лелека.
Цей місяць холодний
Байдуже із неба посвітить.
За мене
Ласкаво
Нехай обійме тебе вітер.
Хоча би цей вітер…

Божечку! Господи! Боже мій милий!
Знову — ці крила! Знову — ці крила!
З радості, з розпачу я ж не посміла
мріять про них — а Ти дав мені крила!

Плачу від вдячності, стиха молюся.
Я — підіймуся, я — підіймуся!
Буду до сонця — на іскорку ближче.
Серцем — зі світом, з людьми поділюся.

Людина не може бути птахом, та вона вміє мріяти…

Яке то щастя, мабуть, піднятися вище птаха і зуміти побачити його крила розпростертими в польоті, та не знизу, а зверху, зовсім поруч, що навіть торкнути їх міг би.

Нарешті — час для крапочок над «і»,
і по дощах вже висохли калюжі.
Витьохкуються з серця солов’ї…
Ти хочеш чистоти
і волі — дуже?
Он чорний крук усівся на гіллі.
Видзьобує з-під ніг вологий смуток.
Нарешті — час для крапочок над «і»:
прозріти, зрозуміти і… забути.

Усі ми трохи божевільні. Навіть ті, хто вважає себе найнормальнішими. І то також ознака божевілля. Астроном, напевно, здаватиметься божевільним, бо знаходить сенс свого буття в далеких зірках, планетах, куди долетіти можна хіба що в думках.

Як хтось спіткнеться на стежках життя,
«Та ж добрим було, —
скажете, — дитя!»
Колись той ангел в болю з неба впав —
Зчорнів од відчаю —
І Бог його прокляв…

І не дано — ні сповіді, ні слова.
І не збагну, чому шляхи ведуть
крізь вересень у небеса медові,
а в серці не спадає каламуть…

Гіркі світанки, кава до сніданку,
колючих слів зісохлі реп’яхи.
Такі жінки — кохані і коханки,
і в кожної із них — свої гріхи.

Гріхи солодкі і гріхи пекучі —
прадавніх райських яблук дивна суть…
До щастя кожна з них шукала ключик…
Чому ж тоді на серці каламуть?