Зірка для тебе

Собою бути — зась!
Турботи? Зграя! — фас!
А як повіриш мріям хоч на мить —
Болить, болить, ще гірше все болить…
І не карайтеся, не треба, не карайтеся.
І совісті терзанням — не давайтеся.
Сприймайте легше. І простіше. І живіть.
Ну, а душа? Колись переболить…

Купила хризантеми, вони пахли осінню та смутком.

Я — не витримала.
Слабка.
Відчуваю хистку порожнечу.
Я — нестримана, он, яка!
Нерви рвуться надвечір.
Я втомилася від питань.
Я втомилась шукати істину.
Зірка падає — не питає,
чи впаде, чи згорить, чи вистигне?

Пристрасть керує не тільки людиною, вона править світом.

Вірші — то повернення до себе, справжньої, спроба віднайдення, то майже останнє, що мовить душа.

Ті, що люблять по-справжньому, ніколи нас не полишають. Вони завжди поряд.

Чи бувають старі янголи? Дурне запитання лізло в голову. Хто зна, може, й бувають.

Пам’ятати — то не тільки згадати довжину волосся чи розмір ноги. То те, що там, — вона свою долоню поклала на його груди.

А зрештою, щоб випити доброго чаю з хорошими людьми, й привід не потрібен. Правда ж?

А хмари у небі —
то білі, як сміх, парасольки,
і сяють так чисто —
в них зорі щоденно сплять.
А хмари у небі —
то яськи — товстенькі квасольки…
А хмарки — то ми у дитинстві.
Ти
і я.

Все як в кіно — німе і чорно-біле:
Биття душі, безладні змахи боротьби.
Хоча кричу, кричу, кричу щосили!!!
…А все беззвучно —
крик, слова мольби.
І я, немов у повнім кінозалі,
втиснулась в крісло й плачу за німих
акторів чорно-білої печалі,
за їх такий гіркий, солоний сміх.

Замінити маму чи батька іншою жінкою чи чужим дядьком можна. То жорстоко, але можна. А от замінити маму кольоровим телевізором, в’язкою бананів чи дівідішником із мобілкою не вдасться. Людське тепло може дати тільки людина, жива, справжня, з плоті і крові.

Ті, що виходять із дитбудинків, не дуже мріють опинитися на волі.

Бувають зимними і гарячими,
крижаними, як сніг,
пекучими, як дверцята натопленої пічки.
Бувають дерев’яними і кострубатими,
що навіть крізь горло не можуть пролізти.
А бувають стрімкими і несподіваними
кулями револьверними…
Стукотом коліс вагонних,
слова бувають,
прірвами
і Говерлами…

Так важко прийняти те, чого не розумієш.

Бачиш, по цьому снігу рожевому
ходить ангел рожевий,
босими п яточками залишає
рожеві слідочки
на білій щоці
стрімкого старого даху,
руцями в небо впирається,
регочеться,
хмари сумні колошкає,
смикає птаху — ворону розкошлану…

Сироти — вони такі: рентгеном проскановують та відчувають брехню й облуду.

Мій кашель — то давній мій ворог. А ворог, якщо він старий-престарий і разом із тобою зістарівся, з часом зачинає здаватися давнім приятелем, і коли довгенько не навідується на гостину, то злий знак.

Бо хто нагидив тобі в криницю один раз і прийшов до неї напитися знову, знаючи, що ти її вичистила, не зможе втриматися довго, бо нечистоплотний…

Лічозори — то не просто безхатченки. То ті, що шукають і йдуть на поклик власної зірки. Ти — один із них. Вір у свою зірку.