RU

Вже минув якийсь час, як я прочитала цю книгу. На жаль, чим більш минає часу, тим менш я щось пам'ятаю. Пам'ятаю дуже багацько гівна, навіть дивно скільки його помістила письменниця в таку невеличку повість. Текст більш схожий на записи щоденника, спогади скачуть і не дуже добре вгадується, про що саме зараз йде мова - чи то про сина аутиста (і це теперішні часи), чи то спогади про минуле родини, чи то про подорож і поневіряння біженців з В'єтнаму. Незрозуміло також чій одяг вона постійно нюхає - хлопця, чоловіка, просто знайомого чи сина.
Так, перед нами заявлена історія про в'єтнамських біженців від комуністів, вона автобіографічна, але для мене не склалося цілісної картинки навіть під час читання. Взагаллі, мені не сподобалась авторка, таке враження, що вона досі ображена на матір за дитинство, за те, що її якось не так любили (і про це чимало в книзі); вона вдячна волонтерам і людям, що допомогали біженцям, але ж таки дарували якісь не такі светри, не таку меблю... І такого на сторінках багато - образи. Десь з середини я точно знала, що авторка мені чим далі, стає все більш неприємною, краще б я не читала, а вона не писала про свої особисті стосунки з чоловіками і свої думки на цю тему.

Вже другий автор, який зовсім невеличким текстом влучає прямо в серце. І знов це книжка від видавництва Анетти Антоненко.

Кім Тхюї народилася у В’єтнамі. Коли дівчинці ледве виповнюється 10 років, сім’я вимушена тікати спочатку до табору біженці у Малайзії, а потім до Канади. Своє життя «до» і «після» вона й описує в цьому автобіографічному художньому творі.

Сім’я героїні, Нгуєн Ан Тінь, до приходу комуністів була заможною. Цей статус проявлявся як у високому паркані із битим склом на вершечку, так і привілеями, якими вони могли користуватися. Це і навчання дітей, і обстановка будинку, і прислуга, і якісні харчі. Як буває, світ за парканом вдавався дівчинці більш привабливим. З приходом «борців за краще життя» вона має змогу познайомитися з ним краще. Візити людей у одностроях становляться все більш нахабними, а контроль пересувань більш прискіпливим. Велика сім’я вирішує емігрувати, у сподіванні зустрітися коли-небудь у новому житті.

Чотири дні у майже суцільній темряві, потім жахливе перебування у таборі біженців, і нарешті – Канада, де батьки вимушені працювати на підсобних роботах, адже «їх вигнали з курсів прилучення до французької, тобто викреслили зі списку тих, хто отримував зарплату сорок доларів на тиждень. Вони були надто кваліфіковані для цих курсів, але недокваліфіковані для всього іншого». І вони працюють, аби дати дітям життя краще, ніж те, від якого вони втекли… Відчуваючи себе глухонімою у незнайомому і малозрозумілому середовищі, героїня поступово навчає себе жити у цьому новому світі, не втрачаючи рідних коренів.

Роман не має якогось певного сюжету, він сплетений із окремих спогадів, моментів життя. Оповідь тече як той струмок. Власне, «ru» перекладається із французької як «струмок». В’єтнамською це слово перекладається як «колискова», і це також дуже влучно про цей текст. Спогади заколисують, а згадки про сім’ю, про двох синів героїні, про її безумовну до всіх них любов, такі ж теплі, як і емоції того, хто співає колискову.

В аннотации к книге читателям обещали рассказ о Вьетнаме от женщины, которая в детстве, вместе с родителями, должна была бежать в Канаду от войны.

История должна быть поэтическая и приправленная юмором и звучать как колыбельная (ибо именно так переводится ru с вьетнамского).

Ничего из вышеперечисленного я в этой истории не увидела. Ни "колыбельности" и поэтичности, ни атмосферы Вьетнама (о последнем сожалею больше всего, потому что именно ради этого покупала книгу).

Эта книга как "словесный винегрет" - сколько всего соединили "в кучу", что перестаешь понимать о чем читаешь.

Автор постоянно "прыгает" во времени – то она во Вьетнаме, то в Канаде, то ребенок, то взрослая женщина.

Обычно не вижу ничего плохого в таком приеме. Но ведь истории Ким Тхюи не имеют ни начала, ни завершения.

А еще, в этом рассказе очень много персонажей (все члены ее огромной семьи, люди, помогавшие им в Канаде, рандомные люди и их истории из обеих стран). И все они еще и перемешаны временными линиями!

Книга просто не о чем. Похожа на бесструктурные хаотические записи из личного дневника. К тому же, эти записи не вызывают ни одного эмоционального отклика. И как жизненная история не интересна, и как исторический роман не имеет ценности, ибо указанная информация о Вьетнаме так поверхностна, что ею владеет практически каждый человек в мире.

Итак, в итоге скажу – эту историю не стоит брать читать ради атмосферы Вьетнама. Также не читайте ее ради эмоций и переживаний трагедии войны и вынужденной миграции. И, как мне кажется, эту историю вообще не стоит брать читать.

З художньої літератури можна багато почерпнути про Американо-В'єтнамську війну, але часто, це описано самими американцями. Як же погляди в'єтнамців щодо цього?

Авторка створила цю книгу на основі автобіографічних фактів, спираючись на власні почуття та переживання. І в цій книзі, як і її житті ми відкриваємо для себе історію маленької дівчинки  сім'я якої на власний страх і ризик тікали від війни в новий світ. Вони не знали чи доберуться до іншого берегу, покинувши багатства і суспільні блага, щоб там, у Канаді бути ніким. Біженці, що не знають мови, з одягу мають тільки те, що на собі, але з сподіваннями на краще життя.

Вся книга написана міні-уривками, а часом кількома абзацами. Вони описують життя таких самих біженців, життя до війни, американських солдатів на їхній землі, народ що відмовився тікати, або тих, що були розлучені навіки обставинами чи смертю. Вона змальовує історію народу, який також є сумішшю національностей і культур.

Важка воєнна тема читається легко і невимушено. Не дивно, що її називають поезією, адже тут немає зайвих деталей чи описів, коротко та в ціль, так, щоб зачіпало за струни душі, але не душило. Саме такі історії показують суть подій, які не опише історик.
⠀

RU. В'єтнамською це означає колискову, французькою-невеличкий струмок, але це слово також означає потік-сліз, крові, грошей.
⠀

Скажу одразу, спочатку купилася на обкладинку і дизайн. Вже потім прочитала анотацію.
Щойно отримала книгу - почала читати...
І це було дуже складно і не зрозуміло...

Мені не вистачило сюжету: так я розумію, що це просто нариси роздумів персонажа, але окрім описів та місць перебування, рівень інтелекту та характер героїні змінюється. У мене неодноразово виникало питання чи про одну і ту ж людину я продовжую читати.

Мені не вистачило хоча б якогось тематичного або хронологічного упорядкування. Нариси "стрибають" у часі, від минулого до майбутнього, потім теперішнє і знову минуле, а потім знову минуле чи майбутнє. Так само вони "стрибають" і в темах: діти, доросле життя, студенство, втеча в іншу країну і адаптація до неї(доречі це і мала бути основна тема книги), дитинство щасливе і не дуже. І все це перемішане в одну непривабливу купу.

Що мені сподобалося в книзі, так це опис деяких особливостей і традицій, детальне пояснення деяких, можливо нетипових думок героїні, її сприйняття світу, ставлення до дітей, чоловіків, родичів, обстановки. Ці моменти справді виявилися крутими.

Загалом книга непогана, спонукає до роздумів і частих пошуків в мережі історичних фактів та інших цікавих нюансів. Але вона точно не стане одною з найкращих для мене цього року.

Є книги, з якими страшно й важко. Є книги, з якими легко й приємно. Є книги, з якими просто цікаво. А є такі, в яких усе це є - ціле життя, записане на папері. Так дивно стає: читач гортає сторінки, а з них не скрапають сльози чи кров, не сиплеться шелестке чайне листя, не розквітає квітка лотосу, не доносяться розпачливі крики матері чи дзвінкий дитячий сміх... Але все це там є! Так, на кожній сторінці невеличкими літерами позначені нелюдські страждання й неземне щастя, зло й добро, смерть і народження, ненависть і любов...
Уява читача вимальовує все те, що бачила й пережила авторка або її сім’я у В’єтнамі, Малайзії та, врешті решт, у Канаді. І те, що завдяки цій книзі можна побачити й відчути, перевертає душу, змушує переоцінити те, що маєш, іншими, більш вдячними, очима подивитися на своє життя та навчитися насолоджуватися кожним днем, яким би він не був.
Завдяки дивовижній Кім Тхюї, чудовому „Видавництву Анетти Антоненко” та всім тим талановитим людям, які працювали над цією надзвичайно важливою книгою, українські читачі можуть тримати у своїх руках цю колискову, цей струмочок життя...
Дякую!