RU

Якось увечері, зайшовши в ресторан за якимось чоловіком, в якого мочка вуха була розрізана так, як в одного з солдатів-комуністів, який оселився в нашому домі в Сайгоні, у щілині між двома панелями приватного залу я помітила шість тендітних дівчат, які з грубо нафарбованими обличчями, в туфельках-човниках стояли в ряд попід стіною, їхні повністю оголені тіла тремтіли в миготливому неоновому світлі. Група з шести чоловіків цілилась у дівчат американськими стодоларовими купюрами, тісно скрученими, складеними вдвоє й затягнутими гумкою. Купюри пролітали через закурену залу з шаленою швидкістю, наче кулі, і вражали немов би прозору дівочу шкіру.
Упродовж перших місяців перебування у Сайгоні мені лестило, коли люди сприймали мене за ескорт мого патрона, незважаючи на мій брендовий костюм і строгі підбори, адже це означало, що я все ще молода, струнка і тендітна. Однак, коли я побачила цю сцену, де дівчата мусили нахилятися, щоб підібрати стодоларові, скручені в тугі кульки банкноти, розкидані в них під ногами, з поваги до них мене більше тішили ті лестощі, бо за тими омріяними тілами, за тими юними роками життя вони, своєю чергою, несли невидимий тягар історії В’єтнаму на кшталт жінок із зігнутими спинами.
Як дехто з дівчат із надто ніжною шкірою, які вже не могли терпіти тих ударів, я пішла відтіля, не дочекавшися третьої серії вистрілів. Я вийшла з ресторану, мої вуха були закладені не від звуку цокання склянками з алкоголем, а від невловимого звуку від удару банкнот об їхню шкіру. Я вийшла з ресторану, а в моїй голові лунало стоїчне мовчання дівчат, які там іще залишилися, в яких вистачило сили кинути виклик занепаду, які позбавляли гроші їхньої сили й ставали недоторканними, нескореними.
Коли в Монреалі чи деінде мені зустрічаються дівчата, які навмисно, з власної волі калічать своє тіло, щоб мати шрами, малюнок яких назавжди залишиться на їхній шкірі, потайки не можу не побажати, щоб на їхньому шляху трапилися ті інші дівчата, в яких також є постійні шрами, але вони аж такі глибокі, що неозброєним оком годі й помітити. Мені хотілося б поставити їх одних перед одними і почути, як вони порівнюватимуть бажаний шрам із завданим, один — витратний, інший — прибутковий, один — видимий, інший — непроникний, один — поверховий, інший — незмірний, один — вимальований, інший — безформний.

Мене завжди цікавило одне-єдине, воно стосувалося моменту, коли я можу померти. Я мала б вибрати ту мить ще до появи дітей, бо після цього опція «вмерти» пропала. Кислуватий запах їхнього нагрітого сонцем волосся, запах спітнілої вночі спинки, коли їх будить кошмар, запах пилу на їхніх долонях, коли вони виходять зі школи, змушував і змушує мене жити, чудуватися тіні від їхніх вій, розніжуватися від першої сніжинки, розчулюватися від сльозини на їхніх щоках. Діти дали мені виняткову силу подмухати на ранку й втамувати біль, розуміти невимовлені слова, володіти універсальною істиною, бути феєю. Феєю, залюбленою в їхні запахи.

Завдяки цьому другові я дізналася, що музика народжується із голосу, ритму і серця кожної людини, що музичність цих незаписаних мелодій може припідняти запону туману, пройти крізь вікна й москітні сітки і лагідно, наче ранкова колискова, нас розбудити.
Другові доводилося прокидатися на світанку, адже супи продавалися вранці. Для кожного супу передбачалася окрема вермішель: кругленька до супу з яловичиною, маленька й пласка зі свининою й креветками, прозора з курятиною... У кожної жінки були свої спеціалізація і маршрут.

Моєю омріяною іграшкою був дерев’яний ослінчик із вбудованою шухлядкою, в яку вуличні торговці складали гроші, а ще дві корзини, які вони несли, підвішеними на кінцях довгої бамбукової палиці, що трималася в них на плечах. Вони продавали найрізноманітніші супи. Несли їх, крокуючи між двома тягарями: з одного боку — великий казанок із бульйоном і розжарене вугілля, щоб тримати його в теплі, з іншого — чашки, палички, вермішель і спеції. Інколи ще й прив’язане на спині маля. Кожна продавчиня рекламувала свій товар з особливою мелодією. Мій друг-француз прокидався о п’ятій ранку, щоб записати їхній спів. Він казав, що невдовзі ці звуки зникнуть із вулиць, що ці мандрівні торговці відмовляться від своїх корзин задля фабричних. Тож свято зберігав їхні голоси і час від часу просив їх перекласти, щоб записати залежно від категорії виконавців: продавчині супу і соєвих вершків, покупчині скла для переробки, точильники, масажисти для чоловіків, продавчині хліба...

Я забула, що любов іде від голови, не від серця. В усьому тілі важливою є лише голова. Дотик до голови в’єтнамець сприймає як образу, не лише для нього одного, а для всього генеалогічного дерева. Так соромливий восьмирічний в’єтнамець перетворився на розлюченого тигра, коли його квебекський товариш по команді погладив його по голові, вітаючи з першим пійманим м’ячем у футбольному матчі.
Якщо інколи знак приязні може бути сприйнятим за образу, можливо, жест любові не є універсальним: і його треба перекладати з мови на мову, а також вивчати. У в’єтнамській мові жест любові можна класифікувати й вирахувати завдяки специфічним словам: любити, бо до смаку (thích), любити, не будучи закоханим (thuong), любити закохано (yêu), любити до сп’яніння (mê), любити сліпо (mù quáng), любити із вдячності (tмnh nghїa). Отже, любити просто так, любити без голови — неможливо.

Мир, породжений жерлами гармат, створює сотні, тисячі анекдотів про хоробрих людей і героїв. Упродовж перших років комуністичної перемоги у книжках з історії бракувало сторінок, щоб умістити всіх героїв, тож вони оселялися в книжках з математики: скільки літаків товариш Конґа збив за тиждень, якщо збивав по два щодня?
Тепер ніхто не вчився рахувати з бананами чи ананасами. Класна кімната перетворювалася на величезну гру «Ризик» з підрахунком загиблих, поранених чи полонених солдатів і патріотичних, грандіозних, барвистих перемог. Зате кольори передавалися через слова. Малюнки були монохромними, як і люди, можливо, для того, щоб ми не забували темного боку реальності. Ми всі мали носити чорні штани і блузки темних кольорів. Інакше солдати в одностроях кольору хакі забирали на постерунок для допиту чи виховної бесіди. Заарештовували також дівчат, які підмальовували очі олівцем і накладали блакитні тіні на повіки. Вони вірили, що в них підбиті очі і вони стали жертвами капіталістичної наруги. Можливо, саме через це й було знято небесну блакить із першого комуністичного в’єтнамського прапора.

Батьки частенько нагадують мені з братами, що не мають грошей, щоб залишити їх нам у спадок, та я гадаю, що вони вже заповіли нам багатство своєї пам’яті, яка дає змогу вловлювати красу грона гліциній, вразливість слова, силу зачудування. Ба більше, вони подарували нам ноги, щоб крокувати до наших мрій, до нескінченності. Либонь, це достатній багаж, щоб ми самі могли продовжувати свою мандрівку. Інакше ми захаращували б свій шлях майном, яке довелося б перевозити, страхувати, давати йому раду.
В’єтнамська приказка каже: «Бояться тільки ті, в кого довге волосся, адже ніхто не може потягти за волосся того, в кого його немає». Тож я намагаюся, за змоги, дотримуватися того, що для мене прийнятно.

Проте, американська мрія не покидає нас навіть після її досягнення, як той живець чи наріст. Коли я вперше — високі підбори, спідниця-олівець і течка для паперів — прийшла у в’єтнамський ресторан-школу для знедолених дітей у Ханої, молодий офіціант мого столу ніяк не міг втямити, чому я розмовляю з ним по-в’єтнамськи. Спершу я подумала, що він не вловлює мій південний акцент. Та під кінець трапези він щиросердно пояснив, що я затовста, щоб бути в’єтнамкою.
Я переклала його зауваження своїм патронам, які досі з цього сміються. Пізніше я зрозуміла, що він мав на увазі не мої сорок п’ять кілограмів, а ту американську мрію, яка зробила мене неповороткою, відгодувала, обтяжила. Ця американська мрія надала моєму голосові впевненості, рухам — рішучості, бажанням — точності, ході — швидкості, а погляду — сили. Завдяки американській мрії я вірю, що можу мати геть усе, можу їхати в авто з шофером і водночас вимірювати вагу гарбузів, що їх на заіржавілому велосипеді везе жінка, якій піт заливає очі; можу танцювати в такому самому ритмі, що й дівчата, які вихитують стегнами в барі, щоб задурманити чоловіків, чиї гаманці набиті американськими доларами; можу жити на своїй великій віллі людини, яка працює за кордоном, і проводжати босоногих дітей до самісінької школи, яка розміщена просто на тротуарі, на перехресті двох вулиць.
Але той юний офіціант нагадав мені, що я не можу мати геть усе, що вже не маю права заявляти, що я в’єтнамка, бо втратила їхню вразливість, їхню невпевненість, їхні страхи. Він мав рацію, коли мене осмикнув.