Отзывы о книге Спустошення

З творчістю Дереша я знайомий дуже давно, ще на початку 2000-х. Тоді, романи «Культ», «Архе», «Поклоніння ящірці» буквально захоплювали мене, викликали гаму емоцій. Це був бурхливий підлітковий період перед дорослим життям, коли така контркультурна проза про наркотики (не вживання, а просто читати про це), розширення свідомості, нонконформізм, самовираження і пошук себе, були для мене актуальними. Далі, понеслось: «Намір», «Трохи пітьми», «Голова Якова», «Остання любов Асури Махараджа», кілька збірок оповідань із санайського циклу «Миротворець», «Пісні про любов і вічність». Кожна книга по своєму була унікальна. Власне з «Якова» почався більш зрілий період Дереша.

«Спустошення» - це досить серйозний роман про екзистенційні мотиви існування, сакральні пошуки себе, постійні сумніви, про перспективи людства із активним розвитком психоінженерії. У 34 роки Федір відчуває кризу середнього віку. Робота його не задовольняє, стосунки з жінками мінливі, а життя здається химерним, швидкоплинним та метушливим. Де ж у всьому цьому сенс? Федір знаходиться на дні кризи, навіть думки про самогубство полонять його мозок. Він ставить питання, яке ще сформулював Камю у есе «Про абсурд»: якщо життя абсурдне і конечне, то чи варто воно того, щоб прожити?

У процесі пошуку, Федір знайомиться із Смирною (досить загадкова, але інфантильна дівчина), тусується із друзями, з якими курить травку і розширює свідомість. Ключовим моментом роману є відвідування Зони, де Федір Могила загадує бажання. Ця Зона – алюзія на «Пікнік на узбіччі» Стругацьких. Але він сформулював не чітке бажання, тому переміни в його житті наступають хаотично і не зрозуміло. Зона – це символічно підсвідома проекція наших потаємних бажань, які ми можемо навіть не розуміти логікою. Це наче захована машина Бога, яка здійснює усі мрії, якщо їх озвучити.

Знайомство з Дмитром Кармановим вщент змінює життя Федора. Тепер він починає працювати з психотехнологіями по розширенню свідомості, створенні надлюдини. Психоінженерія повинна створити нових людей, які контролюють та управляють власною свідомістю, а також впливають на свідомості інших людей. Зараз вже існують багато способів впливати на психіку людини, маніпулювати нею, розширювати свідомість. Гадаю, скоро ми зможемо використовувати здатність мозку в десятки разів більше, швидше запам’ятовувати інформацію, отримувати більше навичків, навчимося витягати із підсвідомості будь-яку інформацію, зчитуючи її, як диск чи флешку на комп’ютері. Останні можливості – фантастика, але дуже скоро воно може стати реальністю. І Дереш такі актуальні теми сьогодення та деякі футурологічні проз ноги розглядає у своїй книжці. В романі є політичні мотиви про ситуацію України на арені світу, її співвідношення з Росією та Європою. Дереш пройшовся по цій темі обережно.

Федір змінив своє життя, завдяки психотехнологіям, але втратив багато важливого у житті. Чи отримав він те, що просив від Зони? Ми самі загадуємо бажання, але не завжди знаємо чи краще нам буде, якщо вони здійсняться? Якою ціною ці мрії стануть реальністю? Може провидіння, рок, Бог краще знають, що саме нам потрібно для нас, щоб при цьому не страждали оточуючі люди? Адже егоїстичні бажання часто засліплюють мозок і отруюють життя близьких людей. Помилковий вибір може лишити шрам в душі на все життя. Насправді, роман дуже сильний. Є в ньому елементи містики, філософії, соціальні та психологічні мотиви. Є алюзій на Стругацьких, Соляріс Лема, 1984, архетипи Юнга, філософію Хайденгера, Ніцше, Камю. Гадаю, є ще багато пасхалок, які я забув чи не помітив у тексті. А ще мені здався цікавий спосіб спілкування піктограмами, який передає більше відчуттів при інтерпретації зображень, ніж голий текст. Раніше піктограми і ієрогліфи використовували древні цивілізації. Я замислився, невже все нове – дійсно забуте старе? Адже текст, як засіб інформацій дуже застарілий. Піктограми зручніше в певному сенсі. В майбутньому гадаю, взагалі, люди зможуть телепатично спілкуватися, передавати один одному не слова чи малюнки, а емоції, відчуття. Але це мене занесло у фантастику.

Фінал роману неоднозначний. Федір йде своїм шляхом далі. Ми не знаємо, який він зробить вибір і що відбудеться з ним.

Це дорога. Дійдуть не всі.

Що не сподобалося? В романі текст двома мовами: діалоги частково російською і більше українською мовами. Зручніше для читання було писати однією мовою. Ще були вставки на англійській мові без перекладу. Останнє взагалі не припустимо, адже не всі так знають англійську мову, щоб вільно перекласти текст під час читання. А перекладати гулом – це незручності, шукати копіювати текст, вставляти в перекладач. А якщо паперова книга, то взагалі не можливо перекладати окрім словника чи шукати електронний текст і робити купу маніпуляцій. Тобто, Дереш міг більше шанувати читачів і дати переклад нижче.

Дочитав "Спустошення" Любко Дереша и даже посмотрев пару его интервью, у меня осталось много вопросов. В интервью он говорит о том, что писал для своего поколения. И видимо мы очень сильно отличаемся! Сюжет книги такой: Фёдор Могила - известный журналист, в свой 34 день рождения переживает, что не рад своей жизни, что занимается не тем, о чём мечтал. И он полностью меняет свою деятельность и становится помощником одного миллиардера, который мечтает осуществить когнитивную революцию. И далее описаны все проблемы человека, который переживает потерю прежних смыслов существования. Читать было очень сложно. Мне к диплому разбираться с задачами было иногда легче, чем в темах книги. Поэтому я спасалась любовной линией. Потом, когда я все таки заинтересовалась основной темой, любовная линия превратилась в бредовые ссоры. В общем меня постоянно что-то раздражало. Больше всего меня озадачило интервью автора. Там он говорит, что не смотря на название книги, это история наполнения человека, принимания себя. Но в конце главный герой не находит ничего и пребывает все в том же состоянии, если не хуже. Этот момент я не поняла. Из плюсов, мне очень понравилось то, как передана усная речь. Каждый персонаж говорит на своём родном языке, и поэтому мне было легко поверить в реальность персонажей. И характеры прописаны очень хорошо. Они не плоские, реальные люди. В итоге я поняла, что книга хорошая, но не для меня. И в общем-то это и хорошо, потому что только проблем с наркотой, сумасшедшими боссами мне не хватало

Любко Дереш. Спустошення. – Львів: видавництво Анетти Антоненко, 2017. – 448 с.

"Спустошення" – це саме та книга, після якої, напевне, кожен читач сам відчує щось подібне – почуття виснаження, неправильного вибору та шляху, життєві негаразди та підводні камені, які часто трапляються на нашій дорозі буття – все це тут, в одному романі. Це книга про дорослішання, про переломні моменти, коли потрібно робити вибір, коли треба ступати в невідоме.

У творі розповідається про межу в житті: ти або можеш її перейти, або ж будеш залишатися за нею й далі, так нічого й не змінивши, ні на що не наважившись. Питання лише в тому, в якому разі втратиш більше? І вибір залежить тільки від тебе. «Усі ми стикаємося в один момент з невідворотністю цього світу, життя, що приходить до нас у вигляді часу, років, подій, які минають і не приводять до якісної зміни», – зазначив якось автор, про це повідомляє видання «ЛітАкцент».

Головний герой – Федір Могила. Амбітний, популярний журналіст, якого знають і поважають в його колі, одного разу вирішує змінити щось у своєму житті. Він почувається жахливо, йому все набридло, втратило сенс – життя здається фальшивкою. Саме в цей момент з’являються й інші – такі ж як Федір – готові перейти межу, дивним чином їхні шляхи перетинаються й залишають один на одному помітний слід. І тут варто згадати два ключових, на мою думку, поняття книги: Зона та сценарії нашого життя.

Автор роману зображує певну територію, яка може впливати на хід подій у житті головного героя та його близького оточення – її називають Зоною. Саме тут Федір відчуває полегшення, впорядковує свої думки й знову знаходить відповіді на всі питання. На мою думку, це символ чогось божественного, чогось такого, що не залежить від людини, але це щось, що обов’язково може виконати твоє бажання, якщо ти дійсно будеш цього хотіти. Можливо, автор хотів порівняти Зону з Богом. Крім того, Дмитро Карманов – ще один важливий герой книги – часто говорить про те, що життя йде за сценаріями, і вони часто змінюються в нашому житті. Сценарії кажуть, як ми маємо чинити в тій чи тій ситуації, саме вони можуть допомогти змінити щось, якщо слідувати їм. Ця думка справді цікава, дозволяє замислитися, адже, можливо, кожен вчинок вже заздалегідь кимось визначений і не підпорядковується нам.

До того ж у творі розглядається доволі складне питання – управління свідомістю або психоінженерія, за якою головні герої роману вбачають майбутнє всього людства. Саме в цьому напрямі й вирішує працювати Федір Могила, покинувши своє звичайне життя (перейшовши межу), незважаючи на те, що він абсолютно не знає, що його чекає далі. Він зробив вибір, який дався йому складно, й втратив доволі багато – друзів, кохану людину, роботу й навіть віру в ідею. Але що було б, якби він не перейшов цю межу? Відповісти складно.

Кожен герой книги намагається контролювати себе, свою свідомість, інших – цей контроль повсюди, тому що саме таким і є наше життя. На нас все тисне, й ми не можемо вирішити, що є важливим, що нам потрібно, а що просто шлак. Тоді й приходить те саме спустошення – неусвідомленість себе, загубленість. Любко Дереш зазначив в інтерв’ю «Української правди»: «Як на мене, є щось страшніше за смерть – це небуття. Небуття – це не те, що наступає після смерті, а це скоріше те, де ми зараз, той стан загубленості, неусвідомленості себе».

У романі Любко Дереш також проводить паралелі між Україною та Росією, а також американським суспільством, показуючи відмінності між цими державами та, на мою думку, намагається показати, що українська держава не гірша, ніж інша. Зокрема, у творі простежується натяк на війну між Росією та Україною, що насамперед прослідковується у конфліктних (хоча нібито й дружніх) стосунках Гурова, Карманова та Осипа Айзека.

Спочатку читати книгу було складно. Але згодом вона справді мене захопила. Я сама пережила ті відчуття, що мав головний герой – наскільки добре вони були передані автором. Ця книга – про все, вона дає кожному пораду, яка тому потрібна саме зараз, саме в цей момент. Сотні питань і скільки ж відповідей. І от мені запам’яталась одна із цитат: - Це дорога. - І не всі дійдуть до кінця.

Здається, що вона пояснює зміст всієї книги. Рекомендую почитати, бо справді книга допомагає відкрити нові горизонти.

Если вдруг вы захотите узнать, о чем эта книга, - большинство описаний скажет, что "о черте, из-за которой не возвращаются". У меня же после прочтения в голове крутится одна и та же фраза: "Бойся своих желаний, ведь иногда они исполняются". Я не буду говорить о сюжете, ведь для этого существуют аннотации. Скажу только, что для меня это, пожалуй, книга обо всем. Знаете, есть такие произведения, в которых, кажется помещаются ответы на сотни вопросов. Но главная прелесть этой книги, на мой взгляд, - то, что в ней, я уверена, каждый найдет свое. Свой смысл и свой урок. А еще мне показалось, что в "Спустошеннi" нам открывается новый Дереш, как писатель. Вобравший все лучшее от раннего творества и своих последних произведений. Сложно говорить о книге, чтобы не спойлерить, но и не переходить в бессмысленные эмоциональные опусы. Но, думаю, для почитателей творчества автора это будет приятный сюрприз. Все, что вам понадобится - уединиться и поймать волну.

Мені раптом відкрилося, чому так мало людей справді доходять до вершини – адже дорогою тобі дійсно доведеться віддати все, якими цінними здавалися б тобі речі.

Якщо сказати враження від книги, то однозначно - легко і не вдумливо читати не вийде. Тема підіймається дуже важка - назва книги цілком відповідає її – змісту. Справді спустошення в душі, житті і навколо. Що може бути важче??? Коли тебе від кроку в безодню залишає якась хвилина чи секунда. Лілу Октябрьов не витримав…

І мені стає так страшно, наче я бачу Бога – страшно за відповідальність, яка на мені є. Стає безмежно радісно, як у дитинстві, наче справджується найпотаємніша твоя здогадка, що завжди тобі підказувала – що так і є все насправді: немає визначеного кінця, а щосекунди є лише Бог і ти, а між вами – цей світ, більше схожий на сцену, на велетенський ввігнутий екран кольору неба, на запущений заповідник, аніж на потикану зірками пустку, на секунду піднятий із проволоченого океану, щоб відобразити все те, чим ти є.

А так – книга, про постійне кидання в крайності з одного боку на інший. Цікаво було читати про Смирну та її сюжетну лінію, що в кінці здивувала. Заголом, Федір Могила і його роздуми над буденністю життя. Коли відомий телеведучий карколомно змінює життя.

У мене склалося враження наче з мене, мов із равлика здерли захисний панцир, і я опинився перед світом беззахисний. Повністю голий.

Два моменти не зрозуміла: 1) Федору спало на гадку (сторінка 217)… Якось мені не в’язалося це слово там аж ніяк. Тричі перечитувала, щоб зрозуміти. 2) Зрілі слова. Відчувається досвід… Знаєш мені бракує такого спілкування У мене все навпаки, тільки з грошима пов’язане. Ніякої культури. Одна гонитва за наживою, - іронічно сказав Карманов. - Хочу тобі дещо запропонувати, Федоре. Щось, що було б для тебе таким же легким і вільним, як і ця наша розмова. Я розумію - ти зараз потребуєш свободи, і мені дуже хочеться зберегти в тобі це почуття. Ти готовий почути від мене пропозицію? - Кажіть. Будь ласка. Карманов підтиснув губи і подивися кудись у бік. - У мене все навпаки, тільки з грошима пов’язане. Ніякої культури. Одна гонитва за наживою, - іронічно сказав Карманов. - Хочу тобі дещо запропонувати, Федоре. Щось, що було б для тебе таким же легким і вільним, як і ця наша розмова. Я розумію - ти зараз потребуєш свободи, і мені дуже хочеться зберегти в тобі це почуття. (Сторінка 75)

П.С. І ще, завжди хотілося б, щоб і в моєму житті була така Глаша. П.П.С. Набагато легше читалася «Остання любов Асури Магараджа», чи «Культ», але цей твір також заслуговує на існування. Це абсолютно складніший жанр і тема. П.П.П.С. Лікує тільки Зона (Буде обережні зі своїми бажаннями! ). :))))

За книгою, Зона - це певна містична територія в Україні або навіть надорганізм, де за радянської влади та в новій історії намагались побудувати то завод, то міста, але нічого не вдавалось через підвищену смертність та дивні відчуття тамтешніх жителів. Книга Любко Дереша викликає те ж саме: читати складно, в персонажах живе пустота, а після завершення тобі ніби промили мізки. Все герої, включаючи головного - Федіра Могилу - займаються виключно руйнівним самокопанням: вони не розуміють навіщо живуть, чого хочуть, куди йдуть, а отже керуються лише спалахами миттєвих емоцій. Вони сходяться, розходяться, займаються сексом, страждають, курять траву, просто курять і так по колу. І так ВСЮ книгу. Вони почали з нічого і закінчили нічим. Як персонажі вони нічого не зрозуміли і нікуди не просунулись. Дереш приправив сюжет купою слів що починаються на психо- нейро- когні- лінгво- мозко- та іншими. Проте всі 400 сторінок настільки пусті, що на протязі книги та після неї не залишається нічого іншого в голові окрім поради собі минулому не читати цього. Комусь можливо цей досвід сподобається, мені було погано від неї. Поза емоціями подивившись на Спустошення раціонально, воно ще й слабко (а може навмисно слабко) написане: трьохлистові описи персонажів; фентезійні описи психотехнологій; описи навколишнього середовища (безумовно добре складені) які втомлюють від своєї кількості; купа імен, міст, країн, термінів, відсилок - можна було скоротити книгу з 400 до 20 сторінок і нічого б не змінилось. І це при тому, що добру половину книги я читав навскіс, пропускаючи «філери». Припускаю, що вдумливо прочитане Спустошення за один день може звести вас з розуму (не жарт). Навіть Архе віддавало психічними хворобами, а тут Дереш замаскував Архе в звичайну форму повісті залишивши суть. Якщо автор сподівався на такий ефект від свого тексту - вітаю. Негативний же ефект, що я як можу буду застерігати інших від Спустошення. Я попередив, далі вирішуйте самі

Не помню кто, но посоветовали мне последний роман Любка Дереша "Спустошення", как "первый украинский киберпанк" (найду, кто это сделал - изысканно прокляну в духе "чтобы ему только такой киберпанк и читался всю жизнь").

На самом деле, это уже второй роман Дереша, который я так и не смогла дочитать. Нет, он изумительно начался! Отличный язык, напряжение, тонкие характеристики. Я была в восторге, но ровно до первой завязки, когда в дело пошли полупублицистические заметки с претензией на раннего Кастанеду, которые всерьез воспринимать - увы! - совсем не получалось. И заметок этих становилось все больше и больше, настроения их читать все меньше и меньше, пока, наконец, оно не сошло на ноль и устремилось к отрицательными значениям. Не спасла мой интерес даже маленькая хитрость - я заглянула в конец, чтобы увидеть, чем сердце успокоилось. Оказалось, что в итоге один из главных героев умер. Но читать все равно не хотелось - ну умер и хрен с ним. Такие дела. Бывает.

В моем личном рейтинге "Спустошення" Любко Дереша - это романтическая городская новелла, замусоренная попытками в коэльо-уиздом. Не понравилось, но вполне допускаю, что многим будет совсем наоборот