Спустошення

Вони знали війну, та я знав щось страшніше за війну — я знав мир. На війні достатньо вижити, а в миру — треба жити.

Зависнути на кілька днів у повній самотності, серед сосен і піску, заглиблюючись у себе, сподіваючись допірнути до дна серця й підняти звідти те, що там справді є.

Можливо, все справжнє якраз і має бути минущим і безповоротним.

— Що складніший суперник, то цікавіша гра.

Тому що в цьому наша сила — не в тому, щоб перемогти, а в тому, щоб спробувати.

Миттєве порозуміння двох бульбашок повітря у круговерті потоку життя.

Мені раптом відкрилося, чому так мало людей справді доходять до вершини – адже дорогою тобі дійсно доведеться віддати все, якими цінними здавалися б тобі речі.

— Мені здається, єдиною мовою, яка може щось пояснити про цей світ, є мова поезії.

У «Дао-де-Цзин» згадується щось на зразок того, що стати цілим може той, хто дозволяє собі бути поділеним на шматки, а здобуває все той, хто відпускає все.

Він любив Глашу непорочною дитячою любов’ю, якою люблять у дитинстві шоколад, мультфільми й каруселі.

Ти, врешті, так подорослішав, що міг би дати власне визначення слову «порнографія»: справжнє порно — це зовсім не хоум-відео про пацанів і дівах, справжнє порно — це найновіші компʼютерні ґаджети, це слогани косметичних компаній і ресторанів швидкого харчування, це дорогі автомобілі й реклама сигарет, скандали й плітки, гласні розслідування проти олігархів і гучні антикорупційні справи — ось справжній хард-кор, що увінчується колективним буккаке з лайків і коментів у соцмережах.

Коли ти йдеш на страх, на біль, ти стаєш сильнішим.

Коли тебе запитують, чи віриш ти в знаки, ти відповідаєш, що, загалом, ні — щоправда, ти міг би сказати, що знаки є лише семантичними примітивами, які ти спершу засвоюєш, наче аз-буки-веді, потім — складаєш їх у слова, а далі — читаєш повним реченням.

Край сонця уже огинає дах будинку, і діагональ світла поволі вповзає на тінистий внутрішній дворик, де розташована піцерія. Ця лінія сонця викрадає ранкову прохолоду, вона сповіщає про наближення обіду, а з ним — невідворотній поспіх, метушню, за якою зникає ця ранкова свіжість і ясність слів.

Припаркувавшись, ти йдеш у цю запорошену тінь, де готують американо і де можна викурити сигарету, і тобі геть не страшно, що навколо — вся ця біднота і жалюгідність вуличного ринку біля метро, комашине роїння підніжного життя — ти спеціально зупиняєшся тут, щоби вдихнути цих міазмів — серпневих квітів, відрубаних свинячих рил, домашнього свіжого сиру, сушених лікарських трав, сигарет поштучно, шаурми і спітнілих людських тіл, аби відчути, що ти живий.

- Я сбежал бы, Яна, но бежать некуда. И никогда не будет.
Я замовк і просто глянув на неї зі співчуттям. Сказані мною слова повисли в тиші, і я додав би ще щось, але казати більше не хотілося. Насправді,. Все вже було в цих словах. Цілі томи, цілі бібліотеки.

Було якесь відчуття закінченості в середині нього – не ясно було, програв він чи виграв, лиш було ясно, що якась сторінка його життя підійшла до кінця.

Я розумію – ти зараз потребуєш свободи, і мені дуже хочеться зберегти в тобі це почуття.

Звідти пахло так, як може пахнути великий степ перед грозою — пахло свободою.