Основание. Основание и Империя. Второе Основание

Намного полезной (или нет) информации:
1) В 1966 году трилогия Азимова удостоилась специальной премии "Хьюго" за "лучшую фантастическую серию всех времён"
2) Серия была включена читателями журнала "Локус" в десятку лучших научно-фантастических романов всех времен.

Основной цикл включает в себя три произведения: "Академия", "Академия и Империя" и "Вторая Академия".
⠀
На данный момент, я прочитала только первую книгу цикла и что могу сказать, ну во-первых мне не очень понравилось то, как пишет Азимов. Он совершенно не владеет литературным слогом, все предложения у него какие-то рваные, с кучей многоточий, которые ещё больше усугубляют ситуацию.

Во-вторых, само произведение. В самом начале прочтения стало ясно, что Азимов явно вдохновлялся трудами о распаде Римской империи. В этом ничего такого нет, но местами очень сильно бросается в глаза.

Лично для меня, эта книга не столько о космосе, сколько о дипломатии и экономике в реалиях далёкого будущего. Фантастика как таковая, здесь отступает на второй план, весь упор идёт на преодолении эконом. кризисов одной конкретной планетки.

Главными в книге выступают не персонажи, а сама Академия, мы будем наблюдать пути и попытки её развития в разные периоды времени, за счёт чего большинство персонажей выглядят ну очень картонными. Оно и понятно, ведь Азимов делал основной акцент именно на принятие решений своих персонажей, а не на их жизненную составляющую.

В целом, не могу сказать, что книга меня так уж сильно разочаровала, просто мои ожидания были несколько завышены, вот и всё.

В другій книзі трилогії масштаб подій зростає. Фундації протистоять значно сильніші супротивники, що тримало мене в напрузі. Чи план Селдона буде успішним? Питання ще залишається відкритим.

В першій частині Фундація буде боротися з самою Імперією, що все ще вважає себе володаркою Всесвіту. Хоч пройшло понад два століття після смерті Селдона, але силу вона має чималу. Та й амбіції нікуди не поділися. А от у другій трапляється ситуація, що її неможливо було передбачити.

Значною відмінністю буде те, що з будовою світу автор завершує і переходить до великої сюжетної арки. Стрибки у часі залишилися, але (також трохи забігаючи наперед до наступної книги) проміжки цих стрибків зменшилися. А герої отримують більше уваги, тому їх навіть можна запам’ятати, проте вони все ще не будуть повністю розкриті.

В рецензії на “Фундацію” я писав, що в часи написання трилогії, наукова фантастика зазвичай мала малий об’єм. Собівартість буде вищою, через що менше людей змогли б її собі дозволити. Минулого вже не зміниш, але в наш час таку історію треба видавати об’єднано. Особливо коли перша частина є наче залишком першої книги, а друга — передісторія до третьої. Хоча українське видавництво тільки розвивається, тому зараз це можна пробачити.

Якщо дуже коротко: так само цікаво читати, що спонукає взятися за фінал.

Я з тих людей, що має мінімальну толерантність до класики. Однак все ж читаю її, бо так краще пізнаєш жанр та його зачатки й розвиток. Якщо маєте схожі почуття, то праця від майстра Айзека Азімова саме для нас. Коротко, вона все ще варта уваги і сьогодні.

У першій частині книги нам розповідають про Імперію і її столицю, та знайомлять з великим професором Гарі Селдоном, генієм з математики, що доживає свої останні роки. Він єдиний знає, що в галактиці вже почалися темні часи. Застосувавши математичні розрахунки до науки, що зветься психоісторія, вчений може передбачити майбутній шлях всього людства. Науковець формує грандіозний план, що скоротить десятки тисяч років лише до однієї, і відправляється зі своєю чисельною командою на віддалену планету у рукаві галактики втілювати його у життя. Я дуже здивувався, коли друга частина історії описує події, які сталися 50 років потому.

Ми ще не раз перенесемося через десятки років, аби бути свідками пришвидшеним розвитком цивілізації завдяки “кризам Селдона”. Від цього відчувається масштабність. Однак в той самий час, бракує простору для розкриття персонажів, яких тут досить багато. Як тут зрозуміти і перейматися, якщо й запам’ятати дійових осіб вдається не відразу. До того ж, через деякі упередження, об’єм науково-фантастичних романів в ті часи був малим. А це, нагадаю, початок п’ятдесятих років. До появи “Дюни” Френка Герберта — вся оригінальна трилогія Азімова могла би вміститися в одну цю книгу.

Хоч би що там було, читав з зацікавленням і турбувався через те, що щось може піти не так і геніальний задум — ера Фундації — буде знищений. Автор не розкриває всі карти на руках у героїв до самого кінця, саме як і доктор Селдон не розповідає більше ніж потрібно в конкретні моменти, щоб ніхто не зміг втрутитися і збити всіх з наміченого їм курсу. Ну раз таке діло — беремося за другу книгу, щоб його дізнатися.

Книга оставила неоднозначные впечатления, и причиной тому - завышенные ожидания.
Азимов - автор прекрасных идей и теорий в области машин и роботов, поэтому и художественные сюжеты у него увлекают необычностью и потенциалом для развития и описания мира.
Но разочаровал язык. Предложения рубленные, обилие многоточий.... , которые, как известно, не добавляют речи выразительности. Из-за того, что в одну книгу запихано много отрывков разных времен, не все персонажи вышли живыми, некоторые явно были вставлены сюда, как фотки из стока, просто потому что подходили в тему.
Сложилось ощущение, что автору было важнее передать идею, сюжет, а не средства-краски, которыми он писал. Из-за этого книга получилась с неким наивным оттенком, как детские акварельные рисунки.

Первое столетие существование Основания. Уже нет Гарри Сэлдона, распалась Империя, Основание на Терминусе вынуждено маневрировать в довольно недружественном окружении и преодолевать предсказанные психоисторией первые кризисы. Причем делать это самостоятельно, без подсказок со стороны разработчика научного метода.

Методам преодоления первых трех кризисов посвящен роман.. В принципе метод один: установление неявного контроля над враждебным окружением. Инструменты для каждого случая свои, но все заимствованы из истории реального человечества и даже хронологически повторяют нашу историю. Сначала заинтересовать чудесным предметом, способным предоставить некое благо. Вместе с этим предметом внедрить своих духовных эмиссаров, которые в нужный момент сработают как воины из Троянского коня. Когда же власть духовных пут ослабеет, на первый план должна выйти экономическая выгода торговли. В сущности, всё сводится к тому, что реальная власть принадлежит той группе, которая владеет технологиями. Вполне реалистично и немного разочаровывающе. В предыдущем романе «На пути к Основанию» так много говорилось о психоистории и возможностях сокращения периода варварства, что невольно ожидалось что-то более яркое и впечатляющее.

Но после некоторого размышления понимаешь, что Автор поступил правильно, не став вводить в сюжет что-то сильно неожиданное. Он показал реальный путь человечества в фантастическом будущем, совместил реализм и фантастику. Получился не приключенческий роман, а попытка исследовать исторические процессы будущего. В «На пути к Основанию» неоднократно подчеркивалось, что психоистория ориентирована только на прогноз в отношении больших групп. На малых группах или индивидуально она не работает. В данном же романе мы видим, что для преодоления каждого кризиса требовался лидер, способный организовать и направить усилия своих сторонников. Результат сказывается только на большой группе, а направляющее воздействие на процесс может оказать только индивидуум. Парадокс психоистории, открытый именно в этой книге цикла.

Действие охватывает значительный временной промежуток — примерно около столетия. В каждый переломный момент действует свой лидер — человек, умеющий верно оценить угрозы и возможности. По прошествии времени он становится частью Галактической энциклопедии, составляемой Основанием. Энциклопедия оказывается проектом неоднозначным: с одной стороны, сам Гарри Сэлдон назвал ее прикрытием, с другой — в ней сохраняются ценнейшие сведения о реализации психоисторического процесса. На Терминусе создается своеобразная Библия новой Империи — Ветхий Завет будущего..

Смысл романа открывается постепенно, по мере размышлений и сопоставлений с реальной историей. По прочтении его начинаешь понимать, что психоистория действительно возможна, она проецирует опыт прошлого в условия будущего. Азимов верен себе: даже фантастическую научную дисциплину он сумел сделать понятной читателю и привязать к реальности.

Психоісторія – галузь математики, що досліджує реакції людських груп на певні соціальні та економічні стимули…

Саме завдяки цій науці Гарі Селдон пророкує крах надзвичайно великої Імперії, під керівництвом якої знаходиться уся Галактика. Щоб запобігти та скоротити до мінімуму роки варварства та анархії, Селдон створює так звану Фундацію - центр всіх знань та інформації. Передбачивши можливі розвитки подій, він готує жителів цього осередку до певних криз. Під час них з’являються сильні лідери, які за допомогою різних політичних, релігійних та економічних маніпуляцій успішно долають їх.
-
«Фундація та Імперія» спрямована більше на військові конфлікти між мізерними залишками колишніх однойменних локацій. Згадав би ще про одну дуже цікаву особистість у другій книзі, та це тоді буде суцільний спойлер й абсолютна анотація, а не відгук.
-
«Друга Фундація» сподобалася мені найбільше: вона про боротьбу свідомого і несвідомого. Про протистояння між бажанням мати власний вибір і не бути залежним від когось та чіткого наслідування старого плану Селдона.

Як висловився мій друг-політолог: «Фундація – це посібник по державотворенню». Та все ж таки, на мою думку, саме стиль наукової фантастики дозволив авторові вивести книжки на такий рівень. Адже було б складно локалізувати такі масштабні та вражаючі процеси.

Во второй книге вся масштабность замысла автора становится по-настоящему гротескной. Империя погрязает в варварстве и упадке, чтобы там не говорил один из самых молодых и дерзких генералов Империи. Эти признаки упадка даже он, не желая видеть, подтверждает, так или иначе. Его преданность империи и его одновременное упрямство по поводу того, что Империя не видит настоящей угрозы в том, что когда-то давно создал Селдон, поражают. Ему приходится воевать не только против Академии, но и против тех, кто убежден, будто Академия – никакая не угроза. А еще ему предстоит сражаться против Селдона, уже мертвого давным-давно Селдона, против человека, который, даже будучи мертвым, все равно побеждает. Но это касается только первой части книги. Ведь только в первой части книги есть неоспоримые доказательства того, что Селдон прав.
Вторая часть книги уже рассказывает о человеке, который опровергнет гений Селдона и главный его постулат – мутант Мул. Мул, появившийся будто из ниоткуда и порой будто бы в действительности не существующий, меняет все благодаря своим врожденным способностям. Не будучи физически сильным, он захватывает не только Империю, но и Академию. Новое появление Селдона в собственном склепе разрушает веру в психоисторию, веру, основой которой была уверенность в том, что один человек не может изменить всей истории человечества. Так вот, Мул смог.
И одновременно возникает призрак второй Академии, так же созданной Селдоном, но уже из психологов и на другом конце вселенной. Мул будет искать вторую Академию в третьей книге. И третью книгу я, разумеется, буду читать, потому что не смогу остановиться сейчас, на самом интересном моменте развития этой истории.

Це одна з книг, які входять до циклу із семи науково-популярних романів цього автора.

Сюжет. Розповідається про те, як велика Імперія в космосі зазнає краху, а вчений, що винайшов таку науку, як психоісторія, передбачає цю кризу. З метою зберегти всі знання та скоротити кризу до 1000 років замість 30 000, Гарі Селдон створює Фундацію, яка буде займатися Енциклопедією. Але чи була це справжня місія вчених?

Я прочитала тільки одну книгу із всього циклу. І мені вона далася важко. Ця історія охоплює великий проміжок часу, герої часто змінюються як і самі події. Можливо, саме тому і було складно читати.

Ця книга незавершена, тому що їх взагалі сім, а ця тільки третя, але вона має логічний кінець.

Любителі наукової фантастики можуть прочитати всі сім, адже автор створив цілий галактичний світ, який має свої правила та свої традиції.

Але мені ж було важко осилити цю книгу, тому що я багато чого не розуміла і просто губилася.

Проте це тільки моя думка.

О горе мне, горе! Стыд и позор!
Чтоб вы понимали всю глубину моего падения, скажу, что мне 28, и это первое произведение Азимова, которое я прочитала в своей жизни. И оно меня не впечатлило. От слова "совсем". Никакого восторга, экстаза и воплей радости. Если честно, я даже толком не врубилась в сюжет :(
Возможно, знакомство с творчеством автора, которого мне восхваляет бОльшая часть моих друзей, нужно было начать с чего-то другого. Буду рада подсказкам, т.к не теряю надежды на то, что второе свидание окажется более успешным.