Я, "Победа" и Берлин

"Хай живе українсько-німецько-чурбанська дружба"

Два часа практически сплошного смеха. Двойное спасибо за это Кузьме (Андрею Кузьменко), так как аудиокнигу "Я, “Побєда” і Берлін" слушала в его собственном исполнении. Время от времени рассказ омрачался мыслью "жаль, что его уже нет с нами", но весёлый голос, засыпая в мои уши шутки-прибаутки на смеси украинского, русского, польского, немецкого и английского не давал мелькнувшей грусти разрастись во что-то большее. Пусть Кузьма Скрябин останется в моей памяти беззаботно-весёлым рассказчиком далёкой берлинской одиссеи.
Вряд ли кто ностальгирует по 90-ым годам прошлого века. Что хорошего можно о них сказать? Оказывается, даже грустное можно изложить, посмеявшись над собой и целой беспросветной эпохой. Именно это и сделал Андрей в своей книге.

Сюжет простой: по случаю автору достаётся старая "Победа" (некий художник решил продать её, чтобы освободить место в гараже) и подворачивается "делец" тех времён, продающий манекены (а больше из нашей распавшейся страны вывезти было нечего). Кузьма едет в Берлин!
Такая поездка не могла быть лёгкой и простой, но читатель-слушатель смеётся. Смеётся над "нашими", набившимися в тесную чужую квартирку, превратив её в "украинское гетто", над их проблемами (есть, спать, посетить туалет), над случайными развлечениями (пати, неформалы, наркоманы, ночной клуб), над способами заработать деньги.

Кузьма ("вдячний син периферійних комплексів") тоже пытается "сделать деньги", продав свою машину, как антиквариат, и собрав мусор с местных свалок.
"Победа" соответствовала своему гордому имени и украсила это необычное приключение.
И хоть продать её так и не удалось, зато был совершён обмен: "супер-нефартовий тарантас" на обычный 10-летний "Опель"...

Що тут напишеш? Це Скрябін, і от цим все і сказано.
Він завжди живий в серцях українців, хоча з сумом визнаємо, що його серед нас, живих, уже немає.
І не слухайте нікого, «шо это бред, мат и не пойми што». Все тут ясно і зрозуміло. Все прєдєльно просто, по-скрябінськи.
В першій повісті це особливо відчувається, адже вона автобіографічна.
І от знаете, що? Як говорив, так і писав. Що думав, те і писав.
Може тому вийшло так щиро, так правдиво, так смішно, що аж до сліз.
Купив «Побєду», мотнувся в Берлін, продав (ні) «Побєду», купив (ні) всякого добра. Поїхав додому. Вгадайте, що сталося?
Як написала моя добра подруга: «Не потрібно шукати в цій книзі глибокого сенсу, літературних прийомів, розцінюйте це як просто розповідь старого друга про його пригоди, який він вам розповідає сидячи у барі. І це дуже смішно. Насолоджуйтеся.»

«Місто, в якому не ходять гроші» - це вже, можна сказати, проба пера Кузьми. Фантастична повість з неймовірно сильним посилом. Так, так, сир задарма буває тільки у мишеловці, отож подумайте тричі, якщо раптом хтось запронує вас безкоштовне щастя. Навіть у вигляді квитка в інше місто.
Так, читати цю повість не просто. Іноді вона просто шокує своєю відвертістю і навіть бридотою. Але ж огляніться! В який час ми живемо?
Скрябін ніколи нічого не писав просто так.

Ну і третя частина - лірика. Тут,хочеш, не хочеш, проспівуєш його вірші. Аяк інакше? Ми виросли разом.

«Годинник» написаний у 1997 році. От і не вір після цього у пророцтва.

Чую брате, що буде вiйна!
Холодна i мокра, довга i зла.
Квадратнi на круглих будуть iти
За те, шо тi рiвнi, як їх не крути...

Вiзьми собi шалик, вiзьми собi плащ,
Нiкого не бiйся, нiколи не плач,
Ти знаєш дорогу i маєш ще час,
Налий собi пива, i випий за нас...

Втiкай, бо скоро буде вiйна!
Шукай собi мiсце, де вар'ятiв нема.
Втiкай, бо скоро буде вiйна!
На-на-на-на...

Втiкай, бо скоро буде вiйна!
Холодна i мокра, довга i зла.
Втiкай, бо скоро буде вiйна!
Буде вiйна...

А ше хтось додому напише листа,
Як бомби лiтають, i кулi свистять...
купи собi ровер, i скоро жени,
Бо можна не встигнути - близько вони!

А в нас пiд ногами чужi хробаки,
Тож дайте їм їсти налийте води.
Одiнь окуляри з фiолетовим шклом, -
Так легше стiну пробивати чолом!

А/Ф/М
1/7

Перевод.

Что здесь напишешь? Это Скрябин, и вот всё этим и сказано.
Он всегда жив в сердцах украинцев, хотя с грустью понимаем, что его среди нас, живых, уже нет.
И не слушайте никого, что это бред, мат и не пойми что. Все здесь ясно и понятно. Все максимально просто, по-скрябински.
В первой повести это особенно ощущается, ведь она автобиографична.
И вот знаете что? Как говорил, так и писал. Что думал, то писал.
Может, поэтому получилось так искренне, так правдиво, так смешно, что до слёз.
Купил «Победу», мотнулся в Берлин, продал (нет) «Победу», купил (нет) всякого добра. Уехал домой. Угадайте, что случилось?
Как написала моя добрая подруга: «Не нужно искать в этой книге глубокого смысла, литературных приемов, расценивайте это как просто рассказ старого друга о его приключениях, который он вам рассказывает сидя в баре. И это очень смешно. Наслаждайтесь.»

«Город, в котором не ходят деньги» - это уже, можно сказать, проба пера Кузьмы. Фантастическая повесть с невероятно сильным посылом. Да, да, сыр дармовым бывает только в мышеловке, так что подумайте трижды, если вдруг кто-то захочет наградить вас бесплатным счастьем. Даже в виде билета в другой город.
Да, читать эту повесть не просто. Иногда она просто шокирует своей откровенностью и даже мерзостью. Но осмотритесь!В какое время мы живем?
Скрябин никогда ничего не писал просто так.

Ну и третья часть – лирика. Здесь, хочешь, не хочешь, пропоёшь его стихи. Как иначе? Мы выросли вместе.

«Часы» написаны в 1997 году. Вот и не верь после этого в пророчества.

Чувствую брат, что будет война!
Холодная и мокрая, долгая и злая.
Квадратные на круглых будут идти,
За то, что те равны, как их ни крути...

Возьми себе шарф, возьми себе плащ,
Никого не бойся, никогда не плачь,
Ты знаешь дорогу, и еще время есть,
Налей себе пива, и выпей за нас...

Убегай, ведь скоро будет война!
Ищи себе место, где сумасшедших нет.
Убегай, ведь скоро будет война!
На-на-на-на...

Убегай, ведь скоро будет война!
Холодная и мокрая, долгая и злая.
Убегай, ведь скоро будет война!
будет война...

А еще кто-то домой напишет письмо,
Как бомбы летают, и пули свистят...
Купи себе велосипед, и быстро гони,
Можно не успеть - уж близко они!

А у нас под ногами чужие черви,
Так дайте им есть, налейте воды.
Одень очки с фиолетовым стеклом,
Так легче стену пробивать лбом!

Ця книжка буде ще досить довго валятися у моїй обшарпаній сумці із зображенням Курта Кобейна. Бо з нею якось пов'язані і спогади і почуття. Прочитаю ще не раз. І це як не як, перша для мене книжка, яку буде приємно час від часу відкривати та перечитувати перше ліпше речення. Книжка до речі не менш обшарпана, ніж сумка із Куртом Кобейном, бо дуже м'який та тендітний перепліт. Майте на увазі.

На лайвлібі на цю книжку попит непростимо малий. І не дивно, бо сучасна українська література - на дуже рідку аудиторію. Я сама у школі класичну укр.літ обходила десятою дорогою. Як на мене, вона була занадто депресивна і занадто незрозуміла. Це відобразилося і на моєму ставленні до сучасної. Але ж стереотипи створені для того, щоб їх розбивати, сьогодні це дуже вдало зробив для мене Кузьма. Дякую, чувак!

Щодо спогадів. Довга історія в мене склалася із цією книжкою. Вперше її купила кілька років тому. Але вона виявилася в перекладі на російську, тому я вирішила що це пуста трата моїх сил і закинула її на поличку до кращих часів (До речі вона й досі збирає пилюку на тій поличці). Рік тому я знайшла її в бібліотеці, вже на Українській, схопила, та й щаслива побігла додому читати. Та те щастя довго не тривало, часу на неї не було зовсім, та й відчуття того що книжка мені не належить - не з приємних. Не прочитавши і половини, я вимушена була її вертати.
Пройшло кілька місяців, на сайті книгообміну знайшлася добра душа, яка цю книжечку мені просто подарувала. З тих пір вона не покидає своє, вже законне місце, у моїй сумці.
Коли-небудь в ній з'явиться автограф Кузьми, і тоді, будьте впевнені, ми з нею точно будемо нерозлучні.

Тепер, про саму збірку. Тут є два оповідання, та лірика. Не густо, але все рівно чудово. Подобається ж мені ця різножанровість Кузьми, як в музиці, так і на цих сторінках. Так як два оповідання відрізняються один від одного, як небо і земля. Хіба що стиль мови, на якому пише автор скрізь один і той самий. Все ж таки, люблю я його діалект. Обидва оповідання читаються на ура і на одному подиху.
Перше оповідання, "Я, Побєда і Берлін" думаю,представляє цінність для шанувальників творчості "Скрябіну", бо воно розповідає про божевільну молодість Кузьми та його божевільних друзів. Жалітися нема на що. Усе з гумором, та доволі цікаво.
Друге оповідання - "Місто, в якому не ходять гроші" - трохи антиутопічна розповідь, яка розказує нам про те, що не слід сідати на поїзд, квиток на який таємничим чином опиняється на вашій тумбочці зранку, та ще й пункт призначення - якась невідома вам діра. Але, навіть у серйозних моментах, коли головна героїня виносила мізки якимось виродкам, із пістолета, я посміхалась, бо все ж таки дуже легка та забавна в автора манера писати, скрізь він придержується свого звичного йому гуморного тону.

Тож я сказала, все що хотіла сказати. Висновки робіть самі, читаючи цю книгу. Хочу додати, що з радістю б ще почитала Андрія Кузьменка, я б хотіла побачити повноцінні романи його авторства, але це лише мої мрії. Тож, мені залишається хіба що прослухати аудіоверсію цієї позитивної книги коли небуть згодом. А наразі я залишаюсь з трохи сумним відчуттям від того що остання сторінка вже перегорнута. Дякую за увагу.

Кузьму Скрябина не то, чтобы люблю, но он мне определенно симпатичен. В общем-то, поэтому я и решилась прочесть его книгу, при чем специально в аудиоверсии в начитке самого автора.

Слушать говор Кузьмы весьма приятно, его такие трогательные извинения и запинки при озвучке собственных мемуаров забавны, а вот остальное... Категорически не понравилось. Да, вроде бы смешные шутки, но все ниже пояса и их слишком много. Как и мата. Я прекрасно понимаю, что манеру повествования автор специально выбрал самую незатейливую, эдакий разухабистый монолог в подвыпившей компании, но уж очень нарочито все это. Мемуары такие мемуары...

"Я, “Побєда” і Берлін" книга без особого смысла и, тем более, без какого-либо подтекста. Просто история, коих не мало, но просто не все они принадлежат известным людям, чтобы обрести славу и многочисленный тираж.

Мне всегда нравился Кузьма. Особенно после Шанса)) Он был весёлый, харизматичный и такой живой! Когда я узнала, что он погиб я не поверила...

Одна небольшая книга и вызвала такую бурю эмоций! "Я, “Побєда” і Берлін" я слушала в начитке Кузьмы и это было шикарно! Воспоминания о бурной молодости рассказаны в слегка грубоватой манере, что мне не очень понравилось, но юмор такой, что я все простила!
"Місто, в якому не ходять гроші" это просто кошмар какой-то! Полное разочарование! В целом идея интересная, два раза в год, когда переводят часы, можно на поезде попасть в город, где нет денег, за все расплачиваются унизительными заданиями. Исполнение вышло ужасно грубым и отталкивающим, читать было противно и очень тяжело.
А вот его Лирика меня приятно удивила! Если это все тексты песен, то нужно будет послушать. Знакомые песни я не читала, а пела вместе с Кузьмой в моей голове. Его стихи тоже очень разные, странные и пронзительные. Читала и наслаждалась. Больше всего меня потряс Годинник. Не могу вставить видео. Нашла исполнение за 97 год и с юбилея группы, где Кузьма сам в шоке от того, что его песня оказалась пророческой.

Собственно, фраза в заголовке - это основная мысль, которая придет в голову любому адекватному человеку, у которого нет восторга от мата и "туалетного" юмора. На 265 электронных страницах известный украинский певец, музыкант и автор песен Кузьма Скрябин пробует себя в роли писателя. И пробует весьма неудачно, как по мне.
Так совпало, что сегодня годовщина его гибели. 2 февраля 2015 года Кузьма Скрябин погиб в ДТП. И я все-таки думаю, что запомнится он все-таки своими песнями, а не книгами. Тем более, что содержимым этих книг клумбы удобрять, прости Господи. Полтора балла поставила только из уважения к его памяти, раз уж так совпало, что я дочитала эту, начатую вчера вечером книжонку в день годовщины его смерти.

Задумка у автора неплохая - что в первой повести, что во второй. Но вот реализация...
Повесть "Я, "Победа" и Берлин" - это история поездки двух друзей в Германию. Главный герой Андрей (судя по всему, книжное альтерэго самого Кузьмы Скрябина, чье настоящее имя как раз Андрей) занимает у соседки двести долларов и к ужасу своей матери покупает на эти деньги в 1992 году допотопную "Победу" 1953 года и едет на ней в Берлин вместе со своим другом. У друга по кличке Бард свои дела в столице бюргеров, а вот Андрей рожает "гениальную" мысль - продать сей антиквариант немцам или обменять на какую-нибудь более-менее приличную немецкую машину. Ну чем не потрясающая завязка для сюжета? Но - увы и ах - все сводится к низкопробному подобию юмора, который лично меня не впечатлил от слова совсем.
"Город в котором деньги не ходят".
Во второй повести ситуация похлеще. Девушку Алису отправляют в некий город, в котором расплачиваются не деньгами, а желаниями. Приехать и уехать из него можно лишь дважды в год - во время перевода часов. И желания эти, что ни день - то ужаснее и унизительнее. Так и не поняла, для кого это написано и откуда столько положительных отзывов. Меня с середины книги уже тошнило. Дочитала только потому, что таковы условия игры, в которой заявлена эта книга.

Після трагічних подій, які відбулись нещодавно з Андрієм Кузьменко (Кузьма Скрябін) писати рецензію суто на його книгу не можливо, як і не можливо писати її на російській мові.
Мені й досі важко думати про нього, як про того, кого вже немає разом з нами, як про того, хто вже не напише жодної пісні і не подарує нам чергову книгу.Талановитий, самобутній і патріотичний співак та музикант. Не дивлячись на славу, постійно залишався простим і близьким для усіх людей, спілкувався без пафосу і зверхності. Надзвичайно щирий, відвертий, чесний, привітний, завжди з усмішкою і порцією свіжих жартів. Участь його в різноманітних проектах - це гарантований успіх для проекту і море позитиву для глядачів. Його інтерв'ю відверті, іронічні, правдиві, з величезною купою смішних історій і яскравих жартів - було завжди цікаво слухати. Він ніколи не боявся виглядати смішним у них, як і висміювати інших. Хоча насправді, за його постійною усмішкою, приховулась надзвичайна життєва мудрість і філософія життя. Коли життя здавалось нудним і не цікавим, коли ніщо не радувало, варто було лише прослухати інтерв'ю Кузьми, як відразу все ставало на свої місця. Тільки останні були занадто не схожі на нього, занадто серйозні, занадто болючі для всіх. Як справжній патріот, як справжній українець, він надзвичайно переймався теперішньою ситуаціє в державі. Війна не давала йому спокійно жити. Його творчість останніх місяців, яскраво відображала події, що зараз відбуваються в Україні. Без сліз і болю його пісні не можливо слухати. Як і взагалі практично усі його пісні. Багато з них настільки пророчі, що слухаючи їх, стає страшно.

Це приспів пісні, яка була випущена в ефір за кілька днів до його смерті. Кінець фільму, кінець траси, кінець книги, кінець земного життя.

А щодо цієї книги, то написана вона була в пору тотального позитивізму від Кузьми. В його неперевершеній манері, з купою жартів, нецензурних слів і що найбільше радує, є автобіографічною. В цій маленькій книжці описано один з моментів його минулого. Як він, ще будучи студентом, на «Побєді», з другом, долали кілометри до омріяної мети - Берліна. Дія відбувалася в радянські часи. І колорит тих часів, яскраво, просто і з гумором зобразив автор. Я цю книгу не читала, я слухала її в озвучці самого Андрія. Це було неперевершено. Написана Кузьмою і в його озвучці – це гримуча суміш. Я так сміялась, що на мене озирались люди (бо слухала я її по дорозі на роботу, в транспорті і на вулиці). В душі ще були свіжі рани від його смерті, але його голос, його розповідь не давала стримуватись і сумувати! Книга не несе в собі жодного практичного змісту, в ній немає ніяких філософських думок і аналізу якихось подій і вчинків. Це проста, легка у сприйнятті книга. Вона дає нам змогу побачити Кузьму таким, яким він був тоді, в часи його юності. Можливо деякі моменти в книзі були зображені занадто гротескно, а деякі трішки перебільшені, але не дивлячись на це – книга є справжнім подарунком для шанувальників Андрія Кузьменка.


Велика втрата для Украни і для українців. Ще одним патріотом стало менше! І не просто патріота, а Людини з великої букви! Пам'ятаємо, сумуємо і слухаємо твої пісні Кузьма!

Для меня прослушивание этой аудиокниги было как сидеть возле костра и слушать/рассказывать страшные истории. Голос Кузьмы, такой, как будто он все еще с нами и сидит рядышком и рассказывает свою историю, такой живой и такой настоящий...
По поводу самой истории - начало было завораживающее и очень яркое - приунывшая девушка Алиса, которая получила билет в новую жизнь и решила им воспользоваться на свой страх и риск. Атмосфера типичного плацкарта, везущего в неизвестность, станция - такая, каких сотни и тысячи в моей стране, описанная такой, как есть, без прикрас, да и сам городок, в который попадает главная героиня - серый, забытый и забитый с такими же серыми людьми. Но со своей особенностью - здесь за всё нужно платить не деньгами, а действиями. Отличная затравочка, браво! Но вот дальше, после знакомства Алисы с Лешим - начался лютый бред, который крепчал с каждой страницей и дослушивала это все я уже через силу, преодолевая невероятное отвращение.
Однако стоит отдать должное автору - концовка мне таки понравилась - такая, какая и должна быть.

Последние два дня я занята достаточно бесполезным, но муторным делом. Сегодняшнюю ночь я решила скрасить аудиокнигой. Предыдущая книга Кузьмы - не шедевр, однако, понравилась, даже посмеялась. Помня это, решила попробовать послушать эту книгу. Начало очень даже ничего. Напоминало даже смесь "Алисы в стране чудес" (такой весьма реалистичной Алисы) и "Гарри Поттера" (ну, Хогвордский экспресс, все дела...), с интересом слушала, ждала почему-то глубоко моральной развязки от этой истории. Но чем дальше, тем больше книга превращалась в какое-то бредовое месиво: какие-то драки, кровь, убийства, маты. Фу, вообщем. Я уже и думать забыла о чем-то интересном, о том, что где-то там вначале была обычная девушка Алиса, попавшая в такой интересный мир, от которого я ждала чего угодно, но не такой прозаичности. Как в той фразе про жизнь и сказку. Вот и я думала, что в сказку попала, что замечательная книга попалась, с закосом под волшебный мир. До конца я так и не дослушала. Бред такой.
Вот так вот я хотела послушать чего-то легенькое, не напрягающее, потому что с аудиокнигами не очень дружу - мне надо или работать, или читать. Не могу вдумываться, а тут решила, что все равно легенькое, там смысла-то особого не будет. Но не такой ахинеи я ожидала. Не дочитала. Включаю музыку и работаю дальше. Долой аудиокниги на сегодня. Разочаровалась. А было так интересно вначале. А если б не предидущая понравившеяся книга Кузьмы, то я бы эту и не начала бы. И наоборот, если б начала с этой - не взялась бы за ту. Я, Побєда і Берлін тоже не назовешь литературой, но с ней можно отключиться от серьезных мыслей. А тут вообще мрак.