Маруся Чурай

Про те, що це не видумана, а реальна постать, свідчив ще знавець літератури й фольклору Владіміров, а О. Шкляревський написав і опублікував у 1877 році в журналі "Пчела" в Петербурзі розвідку-нарис. Деякі легенди й свідчення дають можливість приблизно визначити роком народження Чураївни 1625. Вважають, що Маруся була дочкою козацького старшини – урядника полтавського добровільного козачого полку Гордія – і полтавської трудівниці Горпини. Під час сварки з шляхтичем, який довго і підло знущався над людьми, не минав нагоди довести українцям, що вони "бидло", батько Марусі вихопив шаблю, вбив напасника, а сам врятувався від несправедливого польського суду, який би навіть не став розбиратися, хто був винен, тим, що втік на Запорізьку Січ і пристав до нереєстрового козацтва.
Під час козацько-селянського повстання у битві під Кумейками у 1637 році Гордій Чурай разом з гетьманом Павлюком потрапив у полон до польського гетьмана Потоцького і був страчений у Варшаві як один з лідерів визвольної боротьби. Маючи чудовий голос і ліричну душу (дівчині приписують понад двадцять народних пісень), Маруся спромоглася на велике кохання до козацького сина Гриця Бобренка. Фольклорист О. Шкляревський описав портрет Марусі Чурай, який висів на стіні у діда відомого українського письменника Г. Квітки-Основ'яненка і нібито був змальований з натури; "Маруся була справжня красуня і в суто малоросійському стилі: дрібненька (тобто, невелика на зріст, трохи худорлявенька, мініатюрно складена), струнка, як струна, з маленьким, але рельєфно окресленим під тонкою білою вишитою сорочкою бюстиком, з маленькими ручками і ніженьками, з привітним виразом ласкавого, матового кольору, засмаглого личка, на якому виступав рум'янець, з карими очима та густими бровами і довгими віями... Голівку дівчини покривало розкішне, чорне як смола, волосся, заплетене ззаду в густу широку косу до колін.

У історії української культури є немало недосліджених сторінок, нерозкритих таємниць. Про поетесу і співачку Марусю Чурай ще в минулому столітті в Україні ходило немало переказів і легенд, які дають підстави стверджувати, що ця чудова песнярка, - особа історична.
У центрі роману «Маруся Чурай» Ліна Костенка поставила психологічний образ Марусі, обдарованої дівчини, яка палко любить свою землю, і любов горить в кожній Марусиной пісні. Її серце виконується гордістю, коли чує свої пісні у виконанні козаків. Маруся - вірна дочка свого народу, і свій талант вона віддає народу. Створені нею пісні вдохнавляют козаков на боротьбу з ворогом, зміцнюють дух, затверджують національну гідність:
Коли в похід виходила батава її піснями плакала Полтава… Це дівчина не просто так, Маруся Це - голос наш. Це - пісня. Це - душа!
Благородство і чистота душі виникають і в особистому житті Марусі. Для неї любов і зрада - несумісні поняття. Навіть біль і розчарування в Грице не зробили її ні озлобленою, ні черствою. Маруся, переконавшись, що її «любов лобом досягала неба, а Григорій ходив ногами по землі», навіть співчуває хлопчикові:
Бідненький, намучив зі мною… Гримів мене, а я вже не відгукнулася. Заплутався, - сказала: вибирай. А у нього ж серце навпіл розривалося. А він Бобренко. Він же не Чурай.
Мені подобається те, що Маруся цінує в житті речі, які насправді того гідні. Це перейняла дівчина від батьків, які мали «якнайглибші душі». У любові, в подружньому житті вона хоче бути схожою на своїх батьків, Маруся завжди мріяла: «…я колись, як виросту, і у мене буде така любов»! Маруся хоче побудувати свою сім'ю на взаєморозумінні і повазі одно до іншого, на довірі і любові : «Мене треба любити».
Маруся розуміє важливість свого поетичного таланту. Вона прагне до дії, любить рідний край, поважає культуру, болить душею за щастя і процвітання українського народу. Розповідь дяка про минуле історичне показали Марусі важкі страждання людей від війни і важких часів. Вона забуває про власний біль, осмислює своє покликання як піснетворчість :
Перемоги наші, муки і руїни безсмертні будуть в її словах. Вона ж була як голос, який клекотів в наших корогвах!