Цитаты из книги Маруся Чурай

Чужа душа - то, кажуть, темний ліс. А я кажу: не кожна, ой не кожна! Чужа душа - то тихе море сліз. Плювати в неї - гріх тяжкий, не можна.

Моя любов чолом сягала неба, а Гриць ходив ногами по землі.

Буває, часом сліпну від краси. Спиняюсь, не тямлю, що воно за диво, - оці степи, це небо, ці ліси, усе так гарно, чисто, незрадливо, усе як є - дорога, явори, усе моє, все зветься - Україна. Така краса, висока і нетлінна, що хоч спинись і з Богом говори.

Складне життя у всій його всебічності. А як подумать, - що таке душа? Як той казав, це - горизонт до Вічності.

Ця дівчина ... Обличчя, як з ікон. І ви її збираєтесь карати?! А що, як інший вибрати закон, - не збоку вбивства, а із боку зради?

Ну, є ж про зраду там які статті? Не всяка ж кара має бути незбожна. Що ж це виходить? Зрадити в житті державу - злочин, а людину - можна?!

"Котра дівчина чорні брови має, то тая дівчина усі чари знає".

А як подумать, дівчинко моя ти, то хто із нас на світі не розп'ятий? Воно як маєш серце не з льодини, розпяття - доля кожної людини.

Та є печальна втіха, далебі: комусь на світі гірше, як тобі.

Що ж це виходить? Зрадити в житті державу – злочин, а людину – можна?!

Нерівня душ - це гірше, ніж майна.

Такі привітні цвинтарі бувають - шатро небес і мармур в бур`яні. Живі живих, Маруся, убивають, а мертві зроду не зачеплять, ні. Це тут блукають різні поторочі, а цвинтар - то вже діло не страшне. Спокійно там. Хіба що проти ночі чиясь душа крилом тебе черкне.

Я - навіжена. Я - дитя любові. Мені без неї білий світ глевкий.

Ну, та й нічого. Так мені і треба. Немає щастя - можна жити без. В душі людській, крім видимого неба, є одинадцять всячеських небес.

Вона у мене, як була молодша, була предивна, як на людський глузд. Було, сльозами набрякають очі, вона ж сміється кутиками вуст. Таке обличчя чи така вже звичка, а голосочок! - чистий, мов кришталь. Така була красива молодичка, вуста сміються, а в очах печаль. Вона й мені казала:

• Як не буде,

Яка стоїть, немов свята та Божа. Ото така вже вдача потайна. Бо на обличчя з янголами схожа, але в душі – то чистий сатана.

- От і мені все ніколи та й ніколи. Хоч як біжи, а все у довжину. То я й не кваплюсь. Вмерти завжди встигну. А часу все одно не дожену.

Життя - така велика ковзаниця. Кому вдалось, не падавши, пройти?

Блюзнірська мисль запала мені в душу: "Чому на них молитися я мушу?" Хіба оті, без німбів, без імен, на тій дорозі в Київ із Лубен, або оті, під лісом, із Волині,- хіба не більші мученики нині?!

Було б одразу присудить до страти. Найтяжча кара звалася життям.

Душа летить в дитинство, як у вирій, бо їй на світі тепло тільки там.