Маруся Чурай

Чужа душа - то, кажуть, темний ліс.
А я кажу: не кожна, ой не кожна!
Чужа душа - то тихе море сліз.
Плювати в неї - гріх тяжкий, не можна.

Моя любов чолом сягала неба,
а Гриць ходив ногами по землі.

Буває, часом сліпну від краси.
Спиняюсь, не тямлю, що воно за диво, -
оці степи, це небо, ці ліси,
усе так гарно, чисто, незрадливо,
усе як є - дорога, явори,
усе моє, все зветься - Україна.
Така краса, висока і нетлінна,
що хоч спинись і з Богом говори.

Складне життя у всій його всебічності.
А як подумать, - що таке душа?
Як той казав, це - горизонт до Вічності.

Ця дівчина ... Обличчя, як з ікон.
І ви її збираєтесь карати?!
А що, як інший вибрати закон, -
не збоку вбивства, а із боку зради?

Ну, є ж про зраду там які статті?
Не всяка ж кара має бути незбожна.
Що ж це виходить? Зрадити в житті
державу - злочин, а людину - можна?!

"Котра дівчина чорні брови має,
то тая дівчина усі чари знає".

А як подумать, дівчинко моя ти,
то хто із нас на світі не розп'ятий?
Воно як маєш серце не з льодини,
розпяття - доля кожної людини.

Та є печальна втіха, далебі:
комусь на світі гірше, як тобі.

Що ж це виходить? Зрадити в житті
державу – злочин, а людину – можна?!

Нерівня душ - це гірше, ніж майна.

Такі привітні цвинтарі бувають -
шатро небес і мармур в бур`яні.
Живі живих, Маруся, убивають,
а мертві зроду не зачеплять, ні.
Це тут блукають різні поторочі,
а цвинтар - то вже діло не страшне.
Спокійно там. Хіба що проти ночі
чиясь душа крилом тебе черкне.